Вогняний вершник

— Та вірю. Тільки ж наука…

— Що?

— Твердить, що того світу нема.

— Того нема, — згодився батько. — А цей є.

— Який цей?

— Де ми з тобою.

— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.

— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.

— Чому ж вас не видно?

— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?

— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…

— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.

— Мара якась, — пробурмотів я.

— А казка? — дивно промовив батько.

— Що казка?

— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.

Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-блакитне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку грала самоцвітна роса.

Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач — світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.

Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популярних сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під ногами. Гм… Як він сказав? “Собаку можна закопати, а людину — ні…” Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут — факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.

Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.

Батько не дав мені намилуватися цією казковою спорудою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.

— Заходь. Всі вже за столом.

За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!

Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли столи, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехтіли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чисте, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі — розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?

Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.

— Це твій син, Пилипе? — суворо запитав гарний широкоплечий чолов’яга.

— Так, — відповів батько.

— Як ім’я?

— Андрій, — прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.

— Гарне ім’я, — кивнув козарлюга. — А ти знаєш, хто я такий?

— Не знаю.

— Не дивно. Я — твій дід Гордій.

— Мій тато, — пояснив батько, поглядаючи на мене.

— А це, — поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, — твоя баба Соломія.

Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кивнула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста — як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!

— А я твій прадід, — озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. — Семен Грім.

— А я прапрадід, — гукнув інший. — Козак Іван Вогонь. І пішло, і пішло. Загуло, покотилося від краю до краю.

Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коренями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у нескінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скільки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.

— Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго кореня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.

— А я, — озвався прадід Семен Грім, — під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Максимом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.

— А я кобзар, — гукнув прапрадід Іван. — Спочатку козакував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчився грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей нещасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь — я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!

Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, великі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?

І ось замовкло велелюдне зборище. Дід Гордій запитав:

— А ти? Що скажеш про себе? Рідня хоче знати.

— Про себе? А що я скажу?

— Тобі видніше. Які подвиги вчинив? Ким став?

— Подвиги? Не знаю. Ніколи не думав.

— А про що ж думав? — нахмурився дід. — Ну хто ти? Козак? Чи гречкосій? Чи, може, кобзар? А чи коваль добрячий?

— Я директор горілчаного заводу, — похвалився я. Рідня перезирнулася. Батько зневажливо покивав головою.

— Директор? — Спіткнувся дід на тому слові. — А що це таке?

— Ну, старший.

— А горілчаний завод? Це де оковиту роблять? Винокурня?

— Еге ж!

— Дивно, — докірливо мовив дід. — Мій онук став винокуром?..

— Цілий завод, — зітхнула баба Соломія. — Це ж можна споїти весь край.

— Не козацький дух! — гукнув Іван Вогонь. — Корчмарська жила у тебе!

— Невже ж для того ми гинули в бою, — гримнув дід Гордій, — щоб ти отак низько впав? Га?

— Я… Мене призначили.

— Хто?

— Старші. Доручили.

— Як то призначили? Якби ти не хотів, то не став би. Інше діло, якби тебе призначили гетьманом чи, скажімо, отаманом… А то — винокуром козацького сина! Негоже, негоже!

— А чом ти вбраний у таке лахміття? — поцікавився Вогонь. — Чи ж в тебе нема святкового вбрання? Вишитої сорочки?

— Та їх більше тепер у самодіяльності надівають, — озвався я.

— А що це таке?

— Виступають перед людьми. Співають, танцюють.

— Співати треба скрізь. Щодня. І танцювати. Отже, щодня треба носити святкове вбрання, — суворо одповів прапрадід. — Затямив? А то вбрався, наче покидьок якийсь несусвітний. Сором на тебе глянути!..

— Доста йому, — примирливо озвався батько. — Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином невмирущості!

Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мелодії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної певності.

Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?

Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.