Вогняний вершник

— Ми погуляємо.

— То й добренько.

Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.

— Дивно.

— Що, Галю? — ніжно запитав Григорій.

— Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.

— Галю…

— Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть…

— Галю, як хороше ви сказали…

— Правда? — заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. — Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме.

— Снилося? Ви обіцяли розповісти, — згадала вона. — Я чекаю.

Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрикнула:

— Далі! Далі…

— Що далі?

— Що з ними сталося? З вами?

— Не знаю. Я прокинувся.

— Треба знати, — схвильовано сказала вона. — Це дуже важливо.

— Чому? — здивувався Григір.

— Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з нашою долею. Звідки це у вас? Чому?

— Фантасмагорія, — невпевнено сказав Григір.

— Така чітка?

— Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон — відгомін тих подій? І взагалі — багато людських снів, які не схожі на земну реальність.

— Чарівна гіпотеза, — прошепотіла Галя. — Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали?

— Ви — це Громовиця, — тихо сказав Григір. — Я відчув.

— Чому ж ми не разом у тому світі? — сумно запитала дівчина.

— Не знаю. Зате тут ми разом.

— О, якби так було завжди, — з мукою мовила Галя. — Я так чекала любові.

Він обняв її, припав до вуст, — тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів — все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити.

Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмяніло, наливалося багрянцем.

Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворотним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, милувалися місячним маревом ночі.

— Пора, — нарешті зітхнула Галя. — Я вже піду…

— Ще трохи…

— Смішний, — погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. — Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це — незабутнє.

— Коли знову побачимось?

— Коли бажаєш. Хоч завтра.

— Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали “Суд над богами”. Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики.

— Це що — для мене? — Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. — Щоб перевиховати?

— О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Питання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш.

— Гаразд, — усміхнулася Галя. — Піду. Аби з тобою. Зажди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай.

— До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володимира.

Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах.

Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку.

— Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка!

— Не обкрутить, — пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. — Моя дівчина з казки.

— Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи.

Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплющив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрався потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурієм, космослідчим системи Ари.

Минуло багато циклів. Дуже багато.

Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експерименту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався кульмінаційний час. У новому світі з’явилася людина.

Система напружено очікувала: що станеться? Хто переможе — Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випадок на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали незвичайних подій.

Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко підвищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонародженого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг неминучий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координаторові.

Меркурій тяжко занедужав. Психічна двоїстість розривала його. Давня вірність Аріманові й любов до Громовиці руйнували душу космослідчого. Він послався на втому й усамітнився на далекому секторі. Спочивав, думав, шукав рішення в складній ситуації. Він ще не міг сам збагнути, хто діяв правильно: Аріман чи Горикорінь. Де істина? Благо рідної системи будь-якою ціною чи самозречення в ім’я вищих ідеалів?

Та ось раптом Меркурія викликав Аріман. Наказ був суворий, недвозначний: прибути терміново, невідкладно. Космослідчий вилетів до Головного центру. Аріман зустрів його в шлюзі, чого ніколи ще не було, повів до особистого мікро-Тартара. Замкнувши поле, залишившись з Меркурієм, він тривожно сказав:

— Сталося несподіване…

— Що?

— Група Багатомірності зникла.

— Звідки і куди? — спантеличено запитав Меркурій.

— Звідки — ти знаєш, — роздратовано сказав Аріман, наливаючись гнівом. — З Тартара, куди я велів їх замкнути. А куди — про це повинен сказати Меркурій, космослідчий Координаційного центру. Тобто ти! Справа надто серйозна.

— Вони розімкнули Тартар? — здивувався Меркурій. — Хто їх допустив до енергосистеми? Що говорять біосторожі?

— В тому й суть, що вони нічого не говорять. Поле Тартара не порушувалося ніде. У Космократорів не було жодного робота-помічника, жодного пристрою. За ними спостерігали психосиноптики. Їхній психопотенціал перебував у межах Тартара до того часу, доки біоревізори не зчинили тривогу. Коли сторукі ввійшли до Тартара, Космократорів там уже не було.

— Може, самознищення? — прошепотів Меркурій, холонучи від передчуття чогось трагічного, невідворотного. Ось вона — нова ступінь конфлікту. Що тепер зупинить саморозклад системи? Найкращі сили світу вступили в протиборство. Громовице, дівчинко моя, де тепер шукати тебе? На яких стежках нескінченності?

— Самознищення? — перепитав Аріман. — Ні, не думаю. Навіть фізичне самознищення не може зруйнувати психопотенціалу. Він залишився б у межах Тартара. Ти ж знаєш, що жоден ерг енергії не може вийти за межі циклічного гравіополя. Контроль показує: вони проникли за межі Тартара. Вони перебувають невідомо де. їх немає на жодному секторі системи Ари, локація простору не відзначила ніякого зайвого польоту…