Запізнілий цвіт валінурії

Шатров подумав про те, що здатність людини фантазувати підводить її до бачення зовсім іншого, дещо відмінного від звичного світу, але такого, який за певних умов міг би існувати дійсно. Так народжується новий вид мислення, який творить свій світ — світ поезії, вигадки, казки… Але ж і той світ ще ніхто не міг створити поза досвідом людства, ще ніхто не вигадав того, чого не існує в реальному житті. Виявляється, людське мислення обмежене певними рамками і найбуйніша уява може компонувати будь-що тільки з тих деталей, які існують у дійності, у реальному навколишньому світі.

Саме цією здатністю і скористалися автори повісті; і сліпо повірити в те, що все це, як вони стверджують, сталося з ними, було б чистісіньким абсурдом, розрахованим хіба що на простачків, подібних до Однорічка та Ніни.

Просто автори вигадали цікавий сюжет, наповнили його змістом, животрепетними проблемами, цілком реальними деталями і ситуаціями, за винятком хіба що переселення трьох своїх героїв у майбутнє. Зрештою, про можливості анабіозу нині точиться безліч розмов, висувається безліч різних гіпотез, що дедалі більше й більше опираються на наукове підґрунтя. А щоб надати цій історії якоїсь достовірності, вигадали, що їм самим довелося побувати у майбутньому, побачити його на власні очі. Ідея створення машини часу теж не нова, вона захопила людину вже давно, і цілком природно, що автори вважають за можливе її реалізацію в майбутньому. Адже ж з’явився і увійшов у наше життя, наприклад, підводний човен, “сконструйований” спершу фантазією Жюля Берна. Таких прикладів безліч.

Ото і все. Чогось незвичайного, інтригуючого, такого, за що можна було б ухопитися, аби використати згодом у своїй футурологічній практиці, як те за допомогою якогось невизначеного чуття усвідомив Однорічко, Шатров не бачив. Що ж… у Станіслава надто бурхлива фантазія, отож і привиджується йому в кожній вигадці казна-що.

Так думав Шатров.

Він підійшов до вікна, почав збирати папери. Година пізня, пора відпочивати. Раптом відчув сильний поштовх, наче під ним, десь там у глибині землі, щось вибухнуло, почув глухий наростаючий гул, що котився звідкілясь ізнизу. Забряжчали й розлетілися на друзки шибки вікон, гойднулася під ногами підлога, з полиць полетіли книжки, затанцював стіл, зі стелі посипався тиньк, заходили ходором стіни, і враз кімнату огорнула пітьма.

У його свідомість за якусь коротку мить калейдоскопічно спливло безліч картин, бачених раніше, зафіксованих пам’яттю і таких, що вимальовувала швидка, як блискавка, уява: громіхкі брили греблі ГЕС розліталися під натиском води штучного моря; велетенські вали котилися, мабуть, уже десь на півдорозі до його дванадцятиповерхового будинку (він стояв на лівому березі), змітаючи все на своєму шляху; виразно зринули обличчя дружини і дітей (десь поїхали відпочивати на південь); обличчя Станіслава і Ніни; бібліотека, через вікна якої ринули потоки води, розмиваючи стіни і виносячи крізь промоїни цінні книжки, рукописи, каталожні ящички і ще якісь папери; вивернуті з корінням дерева; ріки, що потекли проти своєї течії; споруда інституту анабіозу і ті троє в морозильних саркофагах, замуровані, мов мумії, в глухому підземному бункері…

Ще сильніший поштовх вирвався із землі, будинок затріщав. Шатров похитнувся, рука механічно вхопилася за стіл, але й він полетів разом з ним униз крізь проломлену підлогу. Почувся чийсь істеричний крик, яскравим спалахом сипонувся зверху клубок іскор. Щось важке вдарило Шатрова по голові, і в ту ж мить світ фантастики і світ реальний перестали існувати в його вже неіснуючій свідомості.

…А в цей час Станіслав, Ніна, Антон Карпович Гаркун і Олесь Архипович Козир безпечно сиділи в затишній квартирі Козира за святковим столом, обговорюючи, як краще відгуляти весілля.

Заклопотана господиня — Козирова дружина — частувала дорогих гостей.

Київ, 1970 р.

ЗАМОРОЖЕНИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ

З чиєїсь нечестивої руки останнім часом стало модою закидати українському письменству злостиві докори, мовляв, у час демократії суспільства і широкої гласності йому нічого запропонувати широкому читацькому загалові, бо в шухлядах робочих столів наших поетів, прозаїків, драматургів не виявилося того, що було б варте сьогодення. Проте українська література ніколи не відзначалася політичною нещирістю, а українські письменники творили не для потаємних шухляд, а за велінням совісті, за що не раз отримували публічного прочухана, а то й анафеми.

Отож сьогодні ми з чистим серцем можемо винести на суд громадськості чимало художніх творів, замаринованих у видавничих нетрях в гірко-пам’ятний застійний пергод нашої недавньої історії. Серед них сміливо можу назвати науково-фантастичний роман А. Григоренка й О. Кузьменка “Запізнілий цвіт валінурії”, драматична доля якого досить типова для багатьох талановитих рукописів у добу деформації моральних устоїв нашого суспільства.

…Здається, в половині 1971 року, коли я працював редактором відлілу прози видавництва “Радянський письменник”, мені доручили вивчити щойно отриманий рукопис початківців Анатолія Григоренка й Олега Кузьменка. Пам’ятаю, вже з перших сторінок їхній “Запізнілий цвіт валінурії” приємно вразив самобутністю авторського світобачення, глибоким філософським підтекстом, художньою вправністю.

Про що йшлося в ньому? Власне, про реалії тодішньої дійсності. Але пильне око молодих письменників спостерегло в тих буденних реаліях такі загрозливі тенденції, які за невблаганними законами логіки неминуче мали привести радянське суспільство до кризової ситуації. Оскільки в часи загального самозамилування не заведено було бодай натякувати про негативне буття, то автори вдалися до своєрідного художнього прийому. Вони поглянули на еволюцію Радянської країни після хрущовської “відлиги” очима своїх вифантазуваних персонажів із висоти першої половини третього тисячоріччя.

Як відомо, людству зроду-віку була притаманна риса мріяти про майбутнє. Ще в сиву давнину наші пращури прагнули зазирнути в затуманене Завтра, відгадати перебіг прийдешніх подій, уявити своїх далеких нащадків. Це святе прагнення найчастіше втілювалося в міфи, легенди, пророцтва апостолів, народні казки. Та з бурхливим розвитком науки і техніки ера чарівних міфів, казок, пророцтв пішла в небуття, буремне XX сторіччя перейшло на мову вивірених фактів і математичних викладок.

Мені було приємно відзначити, що молоді письменники в змалюванні далекого майбутнього міцно стоять на моноліті сучасних наукових теорій. Вони не збилися на безкрилий переказ пісних і набридливих гіпотез, а зуміли винайти власний ключ у баченні і художньому зображенні життя на планеті Земля в наступному тисячоріччі.

Та чи не найбільш мене порадувала мовна культура роману. Сьогодні для декого може видатися ота моя радість з приводу граматичної унормованості “Запізнілого цвіту валінурії” дивиною. Тому нагадаю: в роки економічного і духовного застою різко впав інтелектуальний і культурний рівень колись красного письменства. Бо в умовах вседозволеності, всепрощенства, кумівства література на домагання жадібного чиновництва стала вироджуватися в відхожий промисел, в її царину ринула навала не просто безталанних, а малописьменних чи то й зовсім неписьменних шукачів слави і легкого карбованця, котрі, навіть не приховуючись, користувалися послугами безіменних літературних батраків.

Та що говорити про відвертих літературних корсарів з чиновних відомств, коли значна частина тодішніх “класиків” вважала для себе моральною нормою за рекордно короткий строк надзьобати на машинці побільше сторінок і, навіть не прочитавши текст, не виправивши орфографічних помилок, щодуху мчати до видавництва по аванс. На тлі отієї зливи кон’юнктурних писань “ніпрощо”, суціль забудячених мовними покручами, рукопис роману А. Григоренка і О. Кузьменка видався мені по-господарськи обробленою, викоханою дбайливими руками нивкою, що всміхалася запашним, соковитим зелом лексичної розмаїтості, фразеологічної ошатності, якоїсь благородної смислової прозорості.