Запізнілий цвіт валінурії

Євген підійшов до руїн. Захотілося побачити своїх законсервованих співвітчизників. Помалу, східець за східцем, зайшов у довгий, обличкований кахлями коридор і дістався люка. Відчинив і, присвічуючи ліхтариком, пірнув у чорну пащеку підземелля. Мляве світло затремтіло в склепі. Під прозорими ковпаками, покриті снігоподібною масою, тихо дивлячись сни, безжиттєво, ніби мумії, лежали вони, його далекі співвітчизники. Колючі дрижаки побігли по Євгеновій спині.

Що їм сниться? Минуле? Майбутнє?

Певно ж — минуле. Про майбутнє люди його епохи могли тільки мріяти. Сни ж завжди мають реальну основу. Мабуть, у снах їхнє попереднє життя обростає несуттєвими дрібницями, золотими сплесками вимислів, перетворюється у білосніжну, блакитну а чи в рожеву казку. Справді, що може наснитися людині за півтисячі років безперервного сну? Минуле? Тільки минуле. Як би він хотів зараз повернути його. Але час неповоротний. Пожадливо краде він секунди у вічності і ніколи не повертає назад. Одну за одною. Одну за одною… Тук, тук, тук… — пульсує годинник, наближаючи людям день і ніч, зиму і весну, літо і осінь. Час завжди спішить у майбутнє. А він хотів би повернутися в минуле. Хоча б одним оком глянути на нього, а тоді уже й…

І уявив себе Євген на вулиці рідного міста. Начебто повертається він, як блудний син, із далекої мандрівки, з цікавістю розглядає людей, впізнає знайомих, придивляється до будинків і парків, садів і скверів, бачить рідні місця, де минула його юність. Він знову опинився там, за горами і ріками часу, в далекому тридев’ятому царстві, в казковій країні своєї молодості, де треба нападати і оборонятися, захищатися і знову кидатися в бій, любити і ненавидіти, кохати й мучитись.

Хвороба, випадковість, анабіоз, п’ятсот років — і знову життя, чуже, безрадісне. Експеримент? Так, експеримент. Але ж людина належить своєму часу і повинна розділити всі його радощі і турботи, доброчесності і вади, добро і зло. І тут немає вибору. Немає іншого виходу. І, можливо, саме в цьому найбільший експеримент людського життя. Загальна сума добра завжди перевершує зло. Саме тому й існують вони, люди сучасності, люди космічної моралі, серед яких він не зумів прижитися. Але що подієш? Йому не пощастило. Він не зумів знайти своє місце в минулому і тепер повинен поквитатися за все.

З великою тугою і ніжністю дивився Євген на задубілі воскові обличчя своїх співвітчизників. Суворі й мовчазні, лежали вони, ледь проступаючи крізь біле покривало морозильної маси. І раптом Євгенів мозок пронизала жахлива думка. А що, як оживлять і їх? Примусять ні в чому не винних людей страждати і мучитися так, як страждав і мучився він? А що, як і вони перед лицем ідеальних стосунків нового суспільства покажуть свою моральну неспроможність, переживуть свою власну поразку? Непідготовлених, беззахисних кинуть їх у світ зовсім інших уявлень і понять, змусять жити за іншими законами і принципами. Чи зможуть вони засвоїти їх? Він, наприклад, не зміг…

Євген підозріло оглянувся. Начебто за ним міг хтось спостерігати у цьому порожньому склепі-морозильнику. Навколо чатувала тиша. Швидким рухом Євген схопив із підлоги гранітний уламок фриза і з усієї сили вдарив ним у плексигласовий ковпак. По прозорій відполірованій поверхні, ніби зморшки по обличчю старезної людини, в усі боки розповзлися глибокі тріщини. Він ударив ще раз, потім — ще…

З невгасимою люттю він бив і бив, аж поки з ковпаків не посипалися на підлогу гострі блискучі друзки.

Зупинився, переводячи подих. Тепер можна спокійно перепочити. Сів на мармурову плиту біля східців і витер із лоба холодний піт. Все. Діло зроблено. Тепер їх ніхто не зможе оживити. Ніколи вони не довідаються про той жах, який довелося перенести йому. Про жах — потрапити в суспільство, яким колись марив, яке бачив уві сні, наближав усім своїм життям і в яке не зумів увійти досвідом життя попереднього.

Від дії повітря снігоподібна маса почала танути, і каламутна рідина потекла на підлогу. Євген сидів і спостерігав, як з його співвітчизників маленькими струмочками витікають залишки життя, що п’ятсот років дрімало в оцих страшних саркофагах. Все. Тепер їх ніхто не оживить. Тепер вони розчиняться в землі, змішаються з повітрям, стануть травою, листям, деревами, навіки поєднаються з природою. За п’ятсот років вона вже, либонь, скучила за ними, їй не вистачало їх. Тепер вони в повній безпеці. Їхнє життя увіллється в єдине життя Всесвіту. І більше ніколи вони не довідаються, що таке відчуження часом.

Спазма задухи підступила йому до горла. Він розстебнув комір і схопився на ноги: “Швидше на повітря, до сонця, в ліс!”

Хутко піднявся наверх і зачинив за собою ляду. Спотикаючись, вибіг із підземного коридора.

Над лісом збиралися вечірні сутінки. Блакитнувато-прохолодне повітря огортало землю. У присохлій траві вечорову пісню зачинали цвіркуни. Помалу, не шукаючи стежки, Євген побрів по галявині. Поминув табір археологів і вийшов до озера. Солодко засинаючи в обрамленні зелених заростів очерету і прибережних верб, воно стояло перед ним, наче блюдце, наповнене чистим сріблом води. Було тихим, безвітряним. Він довго сидів на березі, спостерігаючи, як на глибокому дні засвічуються перші зорі. Тиша і спокій, що чатували над озером, поступово вливалися в нього, і.йому здалося, що десь усередині, під самим серцем, утворюються таке саме чисте і спокійне озеро. Він пішов берегом. Саме ось тут, на цій кладці сиділи вони з Ілонкою, спостерігаючи незвичайне весілля валінурій. Саме тут вона розповідала йому про недоступну нікому любов цих непоказних квітів. Тепер їх уже немає. Мабуть, закінчилася їхня весільна учта.

Мов сновида, обійшов озеро, замкнувши якесь магічне, відоме тільки йому коло. Шукав дивних водяних квіток, здатних на самопожертву в ім’я нового життя. Але так і не знайшов їх. Вони вже давно спокійно відпочивали під водою, очікуючи наступного літа для своїх, безрозсудних любощів. Євген зупинився на піщаній косі. Валінурія. Маленька, непримітна квіточка. Яка сила рухає її невтримним потягом до життя, що окупається тільки самопожертвою? Валінурія. Хто назвав її так? Що означає це ім’я? Ним можна називати людей. Маленьких дівчаток. Ва-лі-ну-рія. Квітка… Ілонка… Щось є спільне в звучанні цих слів. Ілонка… Ілонка… Недосяжна його валінурія. Не судилося йому дотягтися до неї. Мабуть, своїм корінням він міцно загруз у далекій минувшині і, подібно недорозвиненому стеблу валінурії, не встиг дотягтися до сонячної поверхні життя. Залишалося одне: швидше перервати стебло, відірватися від кореня, спливти на поверхню, щоб там, прибитому хвилею до тихої заводі, навіки заснути, поступившись місцем іншим, розвинутішим квіткам.

Повагом, ніби перед сном, Євген почав роздягатися. Акуратно склав на пісок одіж і зайшов у озеро. Лоскотливо пестячи тіло, ласкою і теплом зустріла його вода. Рівними ударами пульсувало серце. Він прислухався. У вечоровій тиші, ритмічно карбуючи секунди, плинув час. Тут-тук-тук!.. Секунда за секундою… Секунда за секундою. Плинув, наближаючи майбутнє. Яким воно буде? Радісним і світлим, чи покритим млою невідомості? Чим виміряти його? Де знайти такий годинник? Багато мудрих механізмів придумало людство, але такого годинника поки що немає. Часу не можна виміряти, не можна помацати пальцями. Він набирає реальної зримості тільки в діях людей і відраховується чисто умовно. І стає якось ніяково, коли замислюєшся над тим, що все життя — радість і смуток, добро і зло, вся суєта перебування на цьому дивному світі — вимірюється якимись секундами, хвилинами, годинами, вимірюється такими ще недосконалими механізмами. Вимірюється нерівними проміжками простору в залежності від величини циферблата, по якому бігають стрілки. Людина проходить один шлях, стрілки — інший. Різні шляхи, різні проміжки долі, і тільки він, час, спільний для всього. Для стрілок, для людей і для сонця…

Тук!.. Тук!.. Тук!.. — Відлічує секунди годинник на Євгеновій руці. Він зняв його, вийшов з води і поклав на білу стрічку піщаної коси. Потім помаленьку, аби не порушити епічної тиші, крадучись, ніби злочинець, пішов у воду, залишаючи за собою разочок дрібних бульбашок, що піднімалися з дна. Вода приязно розступилася перед ним, приймаючи тіло в чисте незаймане лоно. І вже потім, коли голова сховалася під поверхнею, на ній, наче німби, запульсували правильні кола і, збільшуючись до неосяжності, згасли на глянцеві зоряної палітри. Там, де був їхній уявний центр, через якийсь час, порушивши спокій озера, виринула непоказна маленька квіточка. То запізнілий цвіт валінурії, так необачно відірвавшись від стебла, сплив на поверхню шукати свою вередливу подругу. Він не знав, що вона вже кілька днів тому сховалася у товщу води, аби там виколисати плід нового життя.