Запізнілий цвіт валінурії

— Чому засмучений, Євгене? — запитала весело.

— А так. Просто.

— Гарно тут? Так?

— Авжеж. Мені здається, що це єдине місце, не декороване автоматами.

— Далися взнаки тобі ті автомати, — засміялася голосно.

Євген міцно стис її руку, наче боявся, щоб не втекла назад, у табір до Дельфа. Примирливо запитав:

— Що ти покажеш мені ще, крім лісу?

— Озеро. Хочеш подивитися озеро?

Йому стало враз чомусь вільно і легко, наче спала з очей полуда.

— Хочу. Дуже хочу. Ходімо. Колись я часто купався в ньому.

Вона вивела його на лісову стежку, яка звивами обплутувала кущі і то ховалася під ними, то знову виринала, мов стрічка з розплетеної коси. Над лісом стояв монотонний гомін напруженої роботи природи. Сяючи на сонці золотавими крильцями, снували бджоли та джмелі, піднімалися з трави і тяглися до неба лісові квіти: дзвіночки, гвоздики, черевички; розмірено, в такт подихам леготу, погойдувалися на довгих тоненьких ніжках пухнасті головки кульбаби, очікуючи вітрів.

Ілонка нагнулася над стебельцем кульбаби, намагаючись розгадати секрет її пухнастої зачіски.

— Яка краса! Мені б таку зачіску!

Євген промовчав. Спостерігав, як тендітно гладить вона пальцем білосніжний пух кульбабиної головки.

— Мені б таку зачіску, — повторила і випросталася.

Небавом вийшли до озера. Заціловане багрянцями сонця, воно лежало серед лісу мерехтливе і тихе, наче налите ртуттю. Крислаті дуби обступили його, відбиваючись у чистому дзеркалі води. Легенький туман пульсував з неї і ажурним покривалом заволікав прибережні кущі і трави. На тому боці, під лісом, паслися їхні коні. Ілонка зупинилася, милуючись казковою ідилією. Потім роззулася і, балансуючи руками, пішла по вузенькій кладці, що висла над водою майже до середини озера. На кінці зупинилася і голосно гукнула:

— Євгене, йди сюди! Чого ти стоїш там?

Він нічого не відповів. Мовчки зняв черевики і кинув їх на траву. Неквапно пішов до неї.

Вона сіла на кладку і опустила у воду пружкі, загорілі ноги. Хлопець зупинився за її спиною. Задивився, як там на дні, у самісінькому небі, віддзеркалюються їхні постаті. Зіперся долонями на худорляві дівочі плечі і легенько струснув їх: намагався жартувати. Ілонка навіть не здригнулася.

— Сідай, — мовила тихо. — Тут так гарно.

Вийняла з води ноги і підібгала їх під себе. Уважно придивлялася до спокійної гладіні озера.

Євген стояв нерухомо.

— Що ти там уздріла?

— Он, бачиш ту малесеньку квіточку? — тицьнула пальцем перед себе. — Це валінурія. Квітка, гідна подиву. Колись мені розповів про неї Миродіт. Наречений Вілени. Шкода, що ви не знайомі з ним. Треба обов’язково вас познайомити.

— Чим же цікава ця квітка, як там її?

— Валінурія, — повторила Ілонка. — Із сім’ї Hydrochorideac. Природа втілила в неї незвичайну ідею.

— Яку саме?

— Здатність до самопожертви.

— До самопожертви?

— Так.

— Цікаво. Але в ім’я чого?

— В ім’я любові, в ім’я нового життя.

— Дивно. Хоч, правду сказати, я нічого не розумію.

— Зараз я тобі поясню, — вона зручніше всілася на кладці.

Євген примостився біля неї, закотив холоші і опустив ноги у теплу, нагріту за день воду.

— Он то, — показала дівчина, — жіноча квітка. Бачиш, яка довга в неї плодоніжка? А там, біля неї, під водою, ледь видно чоловічу. Їй ніколи не дотягтися до поверхні.

— Чому?

— Природа грубо пожартувала над цими квітами. Все їхнє життя проходить у товщі води, в якомусь напівсні. І так аж до шлюбного часу. Всього раз на рік показується на сонце жіноча квітка, відростивши довгу спіраль своєї плодоніжки. На поверхні вона розцвітає. А із сусіднього стебла, крізь освітлену сонцем воду, за нею уважно спостерігає її наречений. Він теж тягнеться до поверхні. Але, не досягнувши і половини шляху, відчуває, що якась невідома сила зупинила його. Ріст стебла припиняється, і квітка не може дістатися поверхні, того єдиного місця, де має відбутися шлюбна спілка тичинок і пестиків. А вона, його вередлива наречена, чекає. І тоді мужня чоловіча квіточка надприродним зусиллям перериває власне стебло і спливає на поверхню. Підштовхувана хвилями, вона довго кружляє навколо своєї примхливої подруги, аж поки випадок не дасть змоги обмінятися коротким, як мить, поцілунком. І все. Жіноча квітка знову ховається у товщі води, щоб там виколисати плід нового життя.

— А він? Як же він? — все більше дивується Євген.

— Прибитий вітром до тихої заводі, гине, насолодившись миттєвим щастям.

— Чудово! Їй-богу, чудово.

— І благородно, — додала вона.

Нагнулася до води, намагаючись дістати квітку.

— Не чіпай, чуєш! Адже її життя і без того залежить від випадку.

— Та я… я тільки торкнулася до неї, — сказала і ще дужче потяглася вперед, тримаючись однією рукою за його плече. Аби застрахувати дівчину, він простер руку, перегородивши шлях до води. Тугими грудьми Ілонка налягла на неї. Нараз похопилася і, немов ошпарена, відсахнулася назад. Ще мить — і вона шубовснула б у воду.

Євген вчасно встиг підхопити її за талію. Тепер дівчина напівлежала на його руках, звісивши у воду ноги. Тіло тремтіло, мов у переполоханої птиці. Кров ударила Євгенові в скроні. Він міцно обняв худенькі плечі і притис її до своїх грудей. Нахилився над красивим зблідлим обличчям і побачив її чорні, розширені від страху очі. Їхні погляди схрестилися, мов мечі у нерівному двобої. Не усвідомлюючи своїх дій, він жадібно припав до її паленіючих вуст.

— Ілонко… Ілонко… — шептав, обсипаючи поцілунками.

Крик болю вирвався з її грудей. Вона випручалася з обіймів і різко відштовхнула його.

Він ледве втримав рівновагу, щоб не полетіти У воду.

Ілонка підхопилася і, не сказавши ні слова, побігла на берег. Впала на густий килим трави і заридала, затуливши обличчя долонями.

Євген розгубився. Не знав, що робити. Хотілося підійти, заспокоїти дівчину, попросити вибачення. Але він не підійшов. Той третій, незримий, стояв між ними, назавжди перетнувши шлях. Євген це розумів, відчував підсвідомо. Він устав із кладки і, намагаючись не дивитися на Ілонку, похнюплений і розбитий, пройшов повз неї. Важко і глухо, мов стопудова гиря, в грудях билося серце. Коли підходив до лісу, почув, як над озером, наче постріл, зірвався благаючий крик:

— Євгене! Куди ти? Повернися! Чуєш?! Вернися! Але він не вернувся. Пішов, не озираючись, і швидко зник у сутеніючих лаштунках лісу.

ПОМСТА

Ніч визорилася далеко за північ, коли Євген повернувся додому. Крадькома піднявся на ґанок і натиснув клямку. Двері натужно заскрипіли, розчинилися. У фотелі, що стояв біля дверей, сидів Тік, звісивши голову на груди. Місячні промені сипалися йому на бліде обличчя і висвітлювали блаженну усмішку, застиглу в куточках губ напіввідкритого рота. Либонь, він спав і йому снилося щось приємне.

Відраза і гнів охопили Євгена. Нібито в усьому був провинником Тік. “Тьфу!.. Понаробляли собі механічних попихачів і радіють. Граються в доброчесність. Нічого. Я їм ще покажу, хто такий Євген Терен. Вони в мене ще…”

Він зайшов до кімнати. Світла не засвічував. Нічна темрява розвалювалася місячним сяйвом. Він сів у фотель.

Надарма намагався заспокоїтися. У голові гуло, ніби там розгойдувалися велетенські дзвони. Згадалися розмова у Гарта, настановчі слова Осея, удавана заклопотаність Роса, Ілончина кокетливо-інтригуюча поведінка, яка так несподівано закінчилася слізьми. Розумів, що всі ці люди дивляться на нього із співчуттям, ба навіть жалем, а він не хоче, щоб його жаліли. Бажає бути як усі. Щоб не відчувати на собі поблажливих поглядів. Вони тільки принижують.

Його тривоги осідали на губах пришерхлим солончаком. У роті пересохло так, що годі було поворухнути язиком. Він вийшов на кухню і націдив у склянку води. Пив жадібно. Напившись, вийшов і намацав сигару. Вона лежала на лутці разом із автоматичною запальничкою. Запалив сигару. Відсутнім поглядом ковзнувся по темній відволоженій шибці. Думки все ще блукали там, у насиченому подіями шарварку дня.