Претенденти на папаху

— Стоп! — раптом зупинив його Грак, натиснувши п'ятірнею на груди Сідалковського. — Он дядя Філя!

— Так це ж чудово! Чому «стоп»?

— Знаєш, ти до нього підійди сам. Назви пароль і скажи, що ти від мене… А я не можу… Я йому винен гроші і досі не віддав.

— Ви хотіли сказати: і ніколи не віддам. Скільки я вас, Грак, учив точно висловлюватися.

Сідалковський різко повернувся, сказав якусь французьку фразу і ліг на курс до загадкового, утаємниченого дяді Філі, котрий, якщо можна було вірити Граку, часом кардинально повертав долі людей — на сто вісімдесят, а то й на більше градусів.

РОЗДІЛ IV,

18 січня на Кобилятин-Турбінний упав такий дивовижний, небачений доти іній, що ця краса не піддавалася абсолютно ніякому описові. Для опису просто бракувало слів, для змалювання — фарб. Якби навіть фіндіпошівський художник Чигиренко-Репнінський — митець усіх існуючих напрямків і течій — захотів ці білопінні картини зими зафіксувати на полотні для невдячних нащадків, — не зумів би. Бо якби йому навіть вистачило білила, то явно забракло б відтінків, на які так багата природа.

Михайло Танасович Ховрашкевич кілька разів вибігав надвір, стукав по стовбурах дерев, збиваючи колючки інею з гілок, а потім відступав на кілька кроків назад і, як режисер кіностудії, сприймав усе це в русі, або, як він казав, у експресивній динаміці. Клавдій Миколайович Хлівнюк, щоб зайвий раз підкреслити свою вченість, назвав це струшування стовбурів Ховрашкевичем «втручанням в екологічне середовище». Ковбик нічого про це не сказав, бо його на той ранковий час у «Фіндіпоші» ще не було…

Стратон Стратонович після повернення з Парижа кожний свій ранок починав з ходи. Він піднімався з ліжка у своїх розкішних, придбаних у «Луврі» французьких кальсонах з двома симетрично розташованими квіточками, над якими веселковим перевеслом звисали слова «Афер д'онер», і поспішав до дзеркала: щоб ті слова прочитати й пересвідчитися, чи квіточки на місці, потрібно було підійти до дзеркальної шафи і нагнутись. Тільки після цього, прибравши позу представника паризької мерії, він рушав од дзеркала у глиб кімнати.

Позаду нього, старанно копіюючи його ходу, віддалявся у протилежний бік двійник Стратона Стратоновича — зі спини дуже схожий на заступника мера Парижа.

Того дня Стратон Стратонович наказав своєму водієві довезти його тільки до околиці Кобилятина-Турбінного, а вже звідти Ковбик поклав собі пройти пішки — ходою стопроцентного європейця — аж до самісінького «Фіндіпошу». Гарно збиту, невеличку, але показну для заздрісників постать Стратона Стратоновича напрочуд легко і м'яко облягав сіро-зелений голландський костюм, що навіть під канадською дублянкою під справжнє хутро мав властивість перелицьовуватися в золотисто-оранжевий. На ногах сиділи бельгійські, на високих підборах, черевики кольору пересмаженого ромштекса, а неймовірної краси французька шапка з штучного хутра, схожа на вітчизняний пижик, умостилася, як королева, на великій лев'ячій голові Стратона Стратоновича. Все це (особливо кожух під натуральну замшу) надавало йому імпортного вигляду, а високі підбори й шапка піднімали Стратона Стратоновича в очах перехожих набагато вище, ніж він себе уявляв.

Ковбик плив ходою заступника мера Парижа і чи не вперше за своє керівне життя відчув, що так поважно ходити значно ефектніше, ніж їхати в автомобілі, поклавши півліктя на раму бокового скла і елегантно затиснувши цигарку в зубах, дивитися кудись високо, далеко за горизонт. Коли він ішов такою ходою, йому добре мислилось і мріялось. Спочатку Стратон Стратонович думав про Євмена Грака і «графа» Сідалковського, яких чомусь не було в день його приїзду з Парижа. Він вбачав у цьому неповагу до себе, а тому вирішив позбавити їх премії чи прогресивки — що вже там найближчим часом буде. Потім перекинувся думками на Хлівнюка — свого нового заступника, який з'явився у їхньому філіалі після звільнення Нещадима.

Клавдій Миколайович Хлівнюк ніколи не жив у Парижі і взагалі ніде за кордоном не бував, тим більше дивувала Стратона Стратоновича його хода. Хлівнюк теж ходив поважно, статечно, і кобилятинці, дивлячись на нього збоку, безпомилково визначали: «Йде начальник!» Ось тільки начальник чого — ніхто не знав. Та й не прагнули знати. Досить того, що його хода та шкіряна, трохи витерта від рукавів течка засвідчували, що людина має посаду і мріє ще про вищу.

Стратону Стратоновичу чомусь пригадався літній день, коли з неба лилося, як з жеківського невідремонтованого крана. «То є золотий дощ», — якраз розводив свою «антимонію» (за висловом Ковбика) Ховрашкевич, а Хлівнюк ішов повз вікна «Фіндіпошу» з гідністю голови селищної ради. Проходив спокійно і рівно, ніби йому хтось подавав команду: «Так тримати!»

— Ти бач, скільки пихи, — прокоментував Стратон Стратонович, дивлячись на Хлівнюка з вікна. — Воно намочиться, але не побіжить. Посада не дозволяє!

У Клавдія Миколайовича все було продумано до деталей: хода, помах руки, ледь помітна посмішка привітності на устах, поставлений керівний голос (особливо по телефону) і, звичайно, поважність у поведінці

— Претендент на папаху! — не приховував своєї неприязні Стратон Стратонович і тримав Хлівнюка «у чорному тілі», так і не перевівши його із виконуючого обов'язки у свої заступники.

— Пройдете випробувальний строк, а тоді подивимось, — невизначено обіцяв Ковбик, ніколи не уточнюючи дати того строку.

— Але ж скільки можна?! — дивувався Хлівнюк. — Уже більше року я працюю в «Фіндіпоші». Це що, якась особлива установа?!

— А ви думали! — кидав йому крізь цигарковий дим слова Стратон Стратонович. — А потім, коли ви вже, Клавдію Миколайовичу, наберетесь скромності? Не хапайте мене за гланди! Де це ви бачили, щоб людина сама собі посаду вициганювала? Посаду не вициганюють, а вислуговують! — Ковбик дивився на Хлівнюка так, ніби й справді збирався підвищити його в посаді, а в душі виношував плани, що б його зробити, аби той подав заяву за власним бажанням.

— А коли у вас, Клавдію Миколайовичу, день народження?

— А що? — підозріло наїжачився Хлівнюк.

— Хочу персонально вам подарувати електропраску, — міряв його з голови до ніг Стратон Стратонович. — З електрооприскувачем, щоб ви хоч на день свого ангела мали чим костюм попрасувати. Особливо штани, які хіба що перед виходом з фабрики востаннє ту праску бачили.

— Аломорфоз, — кинув у відповідь Хлівнюк і щез у своєму кабінеті.

Проте після тієї Ковбикової репліки негайно придбав новий костюм, синьо-яскраву теку, кілька краваток і нові черевики. Бо вважав, що це чи не найголовніші атрибути для того, щоб підтримувати авторитет начальника. Взагалі, Хлівнюк, посівши посаду заступника директора «Фіндіпошу», ніби переродився. Досі він таких високих (так йому здавалося) посад не обіймав. А ще купив кілька авторучок і почепив їх у верхню нагрудну кишеню, звідки вони всі гордо стирчали, нагадуючи маленький патронташ. Згодом змінив ходу, позу і, звичайно, голос — із баритона переробив на бас. До всіх ставився насторожено: у кожному тепер вбачав претендента на своє, ще не закріплене печаткою Ковбика, місце. І недарма, бо все життя Клавдій Миколайович тільки виконував обов'язки, а потім несподівано хтось із підлеглих ставав його начальником. Навіть коли хворів і його хтось провідував (хоча як перше, так і друге траплялося рідко), Хлівнюк неодмінно питав:

— Ажитація? Це вас Стратон Стратонович прислав, щоб пересвідчитися, чи я справді хворий?

Ковбик побоювався Хлівнюка. Побоювався через те, що не знав, яка він насправді людина і чого від нього можна чекати. А тут ще хтось із фіндіпошівців (здається, Ховрашкевич) розповів, що зустрівся з колишнім співробітником Хлівнюка і той буцімто сказав: «З Хлівнюком будьте обережні! Анонімки пише!» Ця звістка остаточно поставила Стратона Стратоновича перед пекучою дилемою: або Хлівнюк, або я.