Претенденти на папаху

— Не треба! — заломив руки Сідалковський.

— Що не треба? — не зрозумів Жерех.

— Не треба так до мене звертатися! У мене від такого звертання неприємні асоціації… пов'язані з жінками, а особливо їхніми дітьми…

— Усе зрозуміло… Переходжу на прийом. Ви заплутались?

— Як парашутист, котрий, опускаючись на землю, благополучно розібравшись із стропами, потрапив зненацька у вісім циганських спідниць…

— Вам потрібна моя допомога?

— Тепер мені може допомогти тільки донька голови Верховного суду. І то за умови, якщо я з нею одружусь, а рідний татко дасть на це згоду…

— Що трапилося?

— Трапилося те, що трапляється в житті кожного з нас саме в той момент, коли ти плануєш одне, а виходить інше…

— А конкретніше? — Веніамін Олександрович закинув ногу на ногу. На ньому були модняцькі жовті чобітки на високих підборах. «Ковбику б такі!» — чогось подумав Сідалковський.

— А конкретніше? — Євграф перевів погляд на оксамитові вусики Жереха. — Конкретніше, я почуваю себе графом Монте-Крісто: ти подаєш заяву до загсу, а в цей момент тобі присилають повістку на суд. Ти збираєшся удосконалювати свою каліграфію на почесних грамотах, а доводиться удосконалювати свої промови з високих трибун у суді. Мені загрожує стаття 53-тя… — Сідалковський почав зловживати юридичною термінологією, на котру збагатився за перший день судового процесу.

— Суд уже почався? — запитав Жерех, уважно вислухавши Сідалковського.

— Уже йде повним ходом. Вітрила піднято! Курс зюйд-вест і попутний вітер, але цього разу, здається, не для мене…

— Свідки є? Ядвіга знає? Компрометуючі дані? Прямі чи побічні докази?

— Є один побічний доказ, що розглядається як прямий: дитина Карапєт-молодшої. Ядвіга не знає. Боюсь признаватися. Свідки є. Тільки з мого боку. Усі — як риба. Ніяких свідчень на її користь. З її боку немає нічого, окрім якогось папірця: суддя намагалась винести його на світло, але мій адвокат її своєчасно стримав.

Жерех задумався.

— Як на мене, то не так уже все й трагічно, як вам, Євграфе, здається. От лише папірець! Папірець тепер важить більше, ніж маленька людинка. Я маю на увазі дитину вашої колишньої Карапєт. Що б він міг означати? Коли на суд?

— Зустріч відбудеться сьогодні, о п'ятнадцятій нуль-нуль, як кажуть резиденти.

— Я вам нічого не обіцяю, граф. Але дайте мені слово, що й ви порятуєте мене. Мої обидва працівники вийшли, якщо можна так сказати, з ладу: перший на ковзанці поламав руку, другий, той, якого маєте замінити ви, пішов усе-таки на пенсію, не дочекавшись вас.

— Ковбик затримує. Пропонує мені посаду заступника директора…

— Хитрує старий лис. Дипломат фіндіпошівський!.. Не вірте жодному його слову. Я Ковбика знаю: когось втрачає — когось знаходить. Він усе життя так. На цьому й тримається. Словом, Євграфе, після суду — до мене! Виручайте… Мій патрон тільки три почерки визнає: діда-пенсіонера, товариша, котрий поламав руку, і ваш…

— Мій?! — здивувався Євграф. — Але звідки?

— З того самого зразка, що ви мені залишили. З вашої заяви, з ваших документів і з вашої візитки… Од візитки він просто в захопленні.

Сідалковський кивнув.

— Тоді з богом! До вечора, Євграфе! Гадаю, Капітульська буде наша!..

У «Фіндіпош» Сідалковський прибув як спортсмен, котрий відновив свою найкращу форму. Адже після першого засідання в суді у нього з'явилися деякі відхилення від нормального психологічного стану: підвищився тиск — особливо з боку матусі Карапєт — і голос — з боку Карапєт-молодшої. А також він став помічати не характерні для себе рухи: різкі оберти навкруг своєї осі, що нагадували крутіння молодого песика, котрий намагається спіймати власного хвоста, де сидить оса; пересихання в горлі, що приводило інколи до повної втрати голосу; інтенсивне зволоження долонь…

Тепер же, полишаючи «Фіндіпош», мав вигляд безтурботного джиґуна, якому море по коліна.

— Кланяйтесь Стратону Стратоновичу, — попросив він Ховрашкевича, — і передайте йому, що сьогодні він не зможе побачити мене на роботі, навіть якщо дуже захоче…

— То в тебе, напевне, кущове засідання? — вколов його Ховрашкевич.

— Кущі вимерзли, а плід на пагінцях визрів…

Ховрашкевич нічого не зрозумів і для чогось почав хрумтіти суглобами пальців.

— Не зводьте себе з життя, Михайле Танасовичу. Життя це зробить без вас. Думайте про майбутнє відкриття і свій геній, якого не можна ховати від людей. Це не золото — його в землю не закопаєш…

У темному коридорі суду він ледве не збив з ніг матусю Карапєт.

— Оце твій тато, — жорстоко, як здалося йому, пожартувала вона, коли Євграф пройшов повз неї, мов корабель повз буйок. — Ні здрастуті, ні досвідання, і вообще, — звернулася вона до малюка, щільно загорнутого в теплу верблюжу ковдру. — Інтєлєгент собачий!

Зустрівшись із суддею, Сідалковський кивнув їй головою й подарував свою найдорожчу посмішку, ніби підкреслюючи: «Якщо хочеш бути багатим, ніколи не будь скупим». Але на судді, здається, не було обличчя, а через напускну маску, що вона натягла на себе, не проникало ніщо. Спокійно й звично, як молодий, але вже досвідчений грабар, вона повернулася й пішла своєю дорогою.

Коли виступала адвокат (сущий Ціцерон — тільки з жіночим голосом), Сідалковському несподівано спало на думку встати, вийти на трибуну, чесно в усьому зізнатися і оголосити дитя своїм сином, Ію — дружиною, а матусю Карапєт — двічі законною тещею. Серце забилося прискорено і разом з перегоном крові по судинах почало виганяти й воду — у вигляді поту й таких мініатюрних сльозинок з куточків очей, що без мікроскопа їх неможливо було помітити.

Раптом схлипнув Грак. Суддя швидко зиркнула на нього й перевела погляд на Сідалковського, ніби чекаючи, що й той заплаче. Її вичікувальний погляд ніби говорив: «Ніколи не думала, Сідалковський, що ви на таке здатні… У вас такий благородний і невинний вигляд. Мені вже здається, що дитина не ваша…» — «Ви знаєте, наші думки збігаються», — відповідав він їй заочно. «Ви, Сідалковський, мені подобаєтесь. У вас є Щось таке, що притягує… І розмовляти з вами — все одно що ковтати з індійським чаєм найулюбленіші тістечка, знаючи наперед, що це небезпечно для фігури…»— «Нічого страшного, — посміхався їй Сідалковський. — Задля задоволення можна на деякий час і зіпсувати фігуру…»

Судді раптом стало ніяково, вона відвела очі від Сідалковського і знову набрала кам'яного виразу, який застиг на її обличчі так швидко, як гіпс найвищої марки. Сідалковський тим часом не спускав з неї очей, ніби хотів розтопити гарячими поглядами її холодну маску, і тихо шепотів, немов гіпнотизуючи: «Якщо я виграю процес, то одружуся з тобою. Навіть у тому випадку, якщо мені доведеться ще раз сидіти в залі суду — на процесі, абсолютно протилежному оцьому».

Тепер він знову стояв на трибуні і вкотре чув оте: «Отже, ви, Сідалковський, категорично заперечуєте?» Здавалося, він до всього збайдужів, на всі запитання відповідав автоматично. Виринув на світ і отой папірець, який важив більше, ніж дитина. Суддя раптом почала завдавати болючих і таких різких ударів, що Сідалковський аж очі заплющив. Так його били колись тільки в Одесі на знаменитій Дерибасівській, де почалися його перші юнацькі зальоти…

Після повернення з Генуї, куди він ходив юнгою на каботажному судні торговельного флоту, його й кількох молодих матросів запросив до себе в гості старпом. Це був міцно збитий моряк років тридцяти трьох. Урівноважений, з лагідним, як море в штиль, обличчям, добрим серцем і приплюснутим носом боксера-професіонала. Окрім добродушного й спокійного характеру, притаманного всім сильним людям, він мав ще таку милу й таку вродливу дружину, що в Одесі тоді казали: якщо Еліана (таке дивовижне, як і вона сама, було в неї ім'я, привезене батьком моряком десь із-за синіх морів) йде по Дерибасівській, то їй у кільватер вишиковуються всі чоловіки. Навіть ті, поруч яких власні дружини. Подейкували, що в скрутні часи одеські міліціонери просили Еліану повернути вниз, на Приморський бульвар, і вивести за собою з Дерибасівської усіх чоловіків, а самі спокійно виловлювали шантрапу. Ці чутки й легенди мали, певно, дещо гіперболічний характер, але в ті юні роки Сідалковський щиро вірив у них. А коли побачив Еліану зблизька, то сам собі сказав, що міг би піти за нею й значно далі, ніж на Приморський бульвар.