Страница 77 из 99
— Ле вен є тіре, іль фо ле буар, — як завжди, коли не знав, що сказати, пробурмотів Хлівнюк.
— А ви перекладіть, перекладіть. А ні, то покличте ще й того вченого. Сходіть, Октавіане. Ви й справді трохи менші за Клавдія Миколайовича. На зріст…
Мамуня вибіг і через кілька хвилин засапаний уже стояв перед Стратоном Стратоновичем.
— Що воно там робить? Вдає, ніби щось народжує?..
— Дивиться на годинник, о!
— Ну, я так і думав! Я ж казав, через кілька хвилин щось народить… — кивнув Стратон Стратонович.
Про звичку Ховрашкевича — класти перед собою ручний годинник — у «Фіндіпоші» знали всі. Ковбик часто казав йому: «Ви б заховали годинник углиб штанів, Ховрашкевич. Він же вам тільки заважає зосередитись на головному…»
— А він як завжди пе а пе! — додав Хлівнюк.
— Слухайте, — повернув голову Стратон Стратонович до Клавдія Миколайовича, — ви, замість «пекати», оце все-таки покликали б його, а заодно й нагадали, хто тут старший і що семеро одного не ждуть. Що за дурна звичка — перед тим, як випити, удавати з себе винахідника? Скажіть йому, що в робочий час треба працювати, а не язиком ляпати.
Хлівнюк поважно підвівся, вийшов. Повернувшись, повідомив:
— Зараз іде. Уже щось там кінчає… Траквільо!
— Траквільо, траквільо… — передражнив Ковбик. — Він уже чотирнадцятий рік кінчає і ніяк кінчити не може! — І гримнув на Панчішку: — Розливайте вже, Масік! Скільки ото можна руки потирати? Так і лінії життя зітрете. Матиме з вами мороки ворожка…
Після двох перших чарок розмова потекла по зовсім іншому руслу. Задзеленчали склянки, забряжчали виделки. Складалося враження, що почалася генеральна репетиція кращих ресторанних барабанників, котрі репетирували удари литавр.
Перед третьою чаркою Ковбик знову не витримав — він таки не міг без свого улюбленця, а сьогодні — тим більше. Та й решта мовчали, мов горілки в рот набрали.
— Я просив би вас покликати нарешті отого фіндіпошівського генія!
Тепер зірвалося з місць одразу кілька охочих і колективно помчали до Михайла Танасовича — повідомити, що Стратон Стратонович уже гніваються. Ховрашкевич востаннє зиркнув на годинник, ніби від того щось залежало, і нехотя рушив, показуючи усім своїм виглядом, що тільки присутність Стратона Стратоновича відірвала його від нагальної справи.
У цих постійних запізненнях Ковбик вбачав деяку неповагу до себе і завжди кидав одну й ту ж колючу репліку. А тепер, після розмови з Кнюхом, він вимовив її якось особливо:
— Воно думає, що тут тільки воно одне вчене! І воно одно пише дисертацію! Решта — приший кобилі хвіст…
— То воно не зовсім так, Стратоне Стратоновичу! З наукової точки зору, приший кобилі хвіст…
— Ну-ну, — зупинив його Ковбик. — Масік, залийте йому рота. А то воно одразу від розминки в галоп…
Ховрашкевич хотів додати ще кілька слів про кобилячий хвіст, але Ковбик обірвав його презирливим поглядом:
— Фіндіпошівський геній… Ціцерон!
— То, я так думаю, ви робите мені комплімент, Стратоне Стратоновичу… Мовляв, Ховрашкевич — то Ціцерон, а справжні ціцерони у коридорах запевняють, що Ховрашкевич ваш блюдолиз…
— І правильно запевняють. Бо ви… Я б сказав, не блюдолиз, а шмарколиз! А по-друге, несусвітній базіка!
Ховрашкевич оторопів. На його обличчі відбився відчай.
— Неологізм, так сказать! — зрадів Хлівнюк, щасливий, що Стратон Стратонович залишив його в спокої.
— Неологізм, неологізм, — повернув Ковбик півкорпуса до Хлівнюка. — Бо ви теж досі не відповіли: почім яблучка на базарі? Чи ви торгуєте не тільки яблуками, а й мімози продаєте? І де?! На Бессарабському ринку! У центрі міста! І ви після цього ще претендуєте на посаду директора?
— Візуалізм і суціальна інспірація! — стенув плечима Хлівнюк.
— Не візуалізм, а чистої проби кар'єризм. І ще одне: дуже вас прошу, Клавдію Миколайовичу, запам'ятайте: там, де їдять, там не пишуть.
— Інсинуація!
— Я не кажу, що тепер. Це вам на майбутнє. А з продажем мімоз і бузкових гілочок негайно припиніть! Бо з посадою вео заступника можете попрощатися… А ви, Понюхно, теж даремно отак єхидно й радісно посміхаєтесь — до вас іще чарка не п'ється… Але цокнутися ми вже можемо. До слова, чого це вас у «Фіндіпоші» Пієм XV прозвали? Судячи з кольору вашого обличчя, від води у вас, очевидно, алергія…
— А то я вам зараз поясню, — несміливо втрутився Ховрашкевич. — То я вам зараз поясню… — І зблід несподівано.
Ковбик глянув на нього і висловив своє співчуття:
— Чує кицька, чиє сало з'їла… Не дозволю, Ховрашкевич. Вам віднині взагалі раджу язика тримати, як он Мамуня голову, за комірцем. Не за зубами, а за комірцем… Іще й прив'язувати, щоб він у вас звідти не вислизав, коли треба й не треба…
— То було так… То я зараз пояснюю… То я вже знаю, до чого ви ведете…
— Поясните своїй бабці, якщо вона колись у вас буде…
— Афронт! Суцільний афронт! — не міг заспокоїтись Хлівнюк.
— Заспокойтесь, Клавдію Миколайовичу. Хочете — працюйте. Не хочете — продавайте на базарі яблучка.
— А причім тут я, дозвольте запитати? — не витерпів Понюхно.
— А притім, що берете непосильну для себе участь у розподілі майбутнього кабінету… Ви вже чимось одним займайтесь, як он Сідалковський: або за бабами бігайте, зразковий сім'янин, або…
— Нове життя нової прагне шапки, — кинув репліку Сідалковський, почувши своє ім'я.
— Не шапки, Сідалковський, не шапки… У тім-то й річ… — до Сідалковського цього разу Ковбик заговорив дружнім тоном, бо знав: на всіх одразу навіть найсильніший не нападає — завжди потрібен тил. — Не шапки, дорогий мій, а папахи… Набрав кар'єристів на свою голову… Усім папаху подавай. І Понюхну, і Хлівнюку, і Ховрашкевичу… Навіть Антоша, і той дивиться, хто з вас буде найкращий «хазяїн», кого йому найзручніше возити, з ким краще підробляти… Словом, претендентів на папаху хоч відбавляй, а у воєнторзі всього одна, і та у вітрині. Це, мабуть, і ви, Євмене Миколайовичу, — він повернувся обличчям до Грака, — на щось претендували? Але тепер ви претендент тільки на смугастий халат…
Грак поморщився і так часто закліпав віями, що Ковбику здалося: ось-ось з-під них бризнуть сльози.
— Ну-ну! Тільки без сліз і фокусів! Уже й пожартувати не можна… Інтелігенти новоспечені… До міста не добігло, а з села втекло! — І тут же переключився: — А ви, Масік. постійно на роботу запізнюєтесь. Чого, звичайно, не скажеш про випивон на шар-мак.
— Я? — зарожевів Панчішка.
— Ви, ви! А чим же пояснити, що ви на роботу постійно запізнюєтесь? Он мені про це Іраклій Йосипович щодня доповідає,— вирішив вбити ще один клин Стратон Стратонович. — Що я повинен йому відповісти?
Грак і Сідалковський непомітно вислизнули з кабінету. Ковбик переможно пихкав цигаркою, ледь помітно посміхався (за димом неважко було) і думав: «Сміється той, хто сміється останній!»
— Приходите, Масік, на роботу пізніше за всіх, з роботи йдете раніше за всіх… Що ви на це нам скажете?
— То краще я скажу… — подав голос Ховрашкевич.
— Краще, ніж ви, у «Фіндіпоші» ніхто не скаже. У цьому я, Ховрашкевич, днями переконався.
Фіндіпошівці загадково перезирнулися. Репліки, якими так активно обмінювалися Ковбик і Ховрашкевич, мали, очевидячки, якийсь конкретний, хоч і двозначний зміст.
— Давайте краще перейдемо на ондатр та їжаків, — примирливо запропонував Ковбик, побоюючись, що Ховрашкевич раптом захоче виправдатися перед ним і вибовкає перед фіндіпошівцями те, що розпатякав по своїй наївності Кнюхові.— А де це наша зозулька? — запитав Стратон Стратонович, завваживши відсутність Грака. — Куди й коли воно встигло вислизнути? Га? І другого Аякса теж нема…
— Євмен Миколайович побіг у буфет. Мінеральної водички принести вам, Страт Стратич…
— А Сідалковський?
— А Сідалковський… — Панчішка зам'явся. — То він по-англійськи попрощався і побіг до якоїсь полячки. Йолі-палі!
— Якої ще полячки? Хай воно раніше зі своїми раду дасть. Присобачило суфікса до прізвища — і вже з себе поляка корчить…