Претенденти на папаху

Мав Клавдій Миколайович також оригінальні вуха: вони були приставлені до голови перпендикулярно, і здавалося, їх неможливо притиснути ні руками, ні шапкою. Шапки Клавдій Миколайович не носив. На голові його росли такі густі кучері, що шапка вважалася б тут зайвим атрибутом. Саме ця густа шевелюра й розбивала «французьку теорію» Ховрашкевича, який твердив, що Хлівнюк, якщо брати до уваги його ніс, безсумнівно, французького походження.

— То я так думаю, що Клавдій Миколайович, але ви то не дуже на мене гнівайтесь… А ви таки французького походження… Мені так думається… Не думається, я в цьому впевнений, що ваші далекі предки походили з Франції! Бо чи не найбільше великими носами на нашій планеті славляться французи. Згадаймо Сірано де Бержерака. Чи візьміть сучасний паризький «Клуб довгих носів»…

Клавдій Миколайович проти цієї французької теорії не дуже заперечував, навіть почав дивитися на свій ніс, косячи очі, з якоюсь особливою любов'ю. Теорії, як і аргументи, що їх висував Ховрашкевич, були настільки переконливі, що в них повірив навіть Хлівнюк. Власне, сам Хлівнюк тільки й вірив, бо скоро засумнівався навіть Ховрашкевич, особливо після слів Стратона Стратоновича: «Майже півмісяця був у Парижі і щось жодного француза не зустрічав з отакими дротяними кучмами, як у Клавдія Миколайовича. Такі кучми носять хіба що ефіопи». Щоправда, Ховрашкевич і тут не розгубився: у нього нібито знайшлися особисті відомості про те, що у французькій армії колись служили ефіопи…

Одне слово, дискусія у «Фіндіпоші» визначила, що Клавдій Миколайович Хлівнюк — француз ефіопського походження, котрий випадково народився на Україні.

Втім, детально змалювавши ніс, губи, вуха й шевелюру Клавдія Миколайовича, ми жодного слова не сказали про саму голову, яка, коли дивитися на неї згори, скидалася на кавалерійське сідло. Це дивовижне явище міг пояснити тільки Ховрашкевич (він, як ви вже помітили, знав усе на світі). І він пояснив. Виявляється, Хлівнюкові в дитинстві перев'язували голову по тім'ї і підборіддю ремінцем. Правда, для чого саме це робилося, фіндіпошівський філософ довго не уточнював. І лише коли фіндіпошівці висловили вотум недовір'я йому та його теорії, Михайло Танасович образився:

— То я попрошу, коли я кажу, то щось знаю! Але вам для того, аби хоч щось збагнути, треба зануритися в глиб історії…

— До нашої ери чи до ери «Фіндіпошу»? — хихикнув Масік Панчішка.

Однак ображений Ховрашкевич навіть не зреагував на його шпильку, далі розвивав свою теорію:

— То я попрошу, ще в сарматів було заведено: якщо голова в тебе яйцем, то ти належиш до царського роду, бо наділений вищою мудрістю!.. — Михайло Танасович зробив багатозначну паузу і підніс догори вказівний палець, за яким звелися до стелі повні мимовільної поваги очі колег.

— А хто це — сармати? — виявив підвищену цікавість Масік, ніби вибачаючись за недоречне хіхікання.

— То я попрошу, з'їздіть у Керч, до підніжжя гори Мітрідат, там усе стане ясно, — порадив Ховрашкевич, відмахнувшись, мов од ґедзя. — Між іншим, сарматські царі змалечку надягали своїм дітям спеціальні кільця, аби голова виростала царською. Саме ось так, як Хлівнюкові батьки ремінець: попід підборіддям і через тім'я. Тільки, видно, ремінець не дає того ефекту, — зітхнув Михайло Танасович, — бо голова у Клавдія Миколайовича вийшла як ото, перепрошую, бюстгальтер, де шапочки пришиті одна до одної без проміжку.

Більшість письменників, навіть класиків, на цьому опис свого героя припиняють. Ми ж порушимо традицію, аби змалювати ще й тулуб Хлівнюка, а також його ноги.

Ноги у нього були такі товсті, що здалеку здавалися античними колонами. Купуючи костюми, Клавдій Миколайович у кожну штанину вище колін обов'язково вшивав додаткові клинчики. А ось тулуб у нього вийшов маленький. І така невідповідність мимоволі наводила на думку, що оті античні колони призначалися явно не для того портика…

Клавдій Миколайович мав звичку вставляти у власні монологи, які частенько починалися з банального «так сказать», одне-друге іншомовне слово. Вони в нього здебільшого звучали як коментар до вже сказаного або як висновок. У дискусії чи суперечки він врізався, як антициклон в штиль, і, не дослухавши до кінця, про що йдеться, випалював:

— Суцільна еквілібристика! Або:

— Суцільна алюзія!

До обіду Хлівнюк готувався, здавалося, з самого ранку. Він розкладав на столі, немов карти, різні згортки і робив це з такою любов'ю, що не лише в нього, а й у всіх навколо починав виділятися шлунковий сік. Потім мив руки якимсь особливим милом, брав пляшечку спирту і ваткою протирав виделку, ніж, тарілочку, склянку. Коли в цей час раптом дзеленчав телефон, Клавдій Миколайович розгублювався, його ніби роздирали дві паралельні, але, як він висловлювався, «не зовсім ідентичні» думки: а) не брати телефонної трубки; б) негайно взяти її. Чистими, як дистильована вода, руками телефонну трубку брати не хотілося, але й не брати не можна. А що, коли це давно очікуваний ним дзвінок із президії Товариства соціологів чи з Академії наук?!

Він витягував носовичок з нагрудної кишеньки і, обгорнувши ним трубку, лагідно казав: — Хлівнюк слухає!

Якщо ж дзвінків не було, Клавдій Миколайович неквапно розгортав кожний згорток, жадібно вдихав пахощі, що заповнювали кабінет, якийсь час дивився на шматок шинки чи пиріг, начинений печінкою, яйцями і курячими потрушками з петрушкою. Тоді заплющував очі, задирав голову до стелі і завмирав благоговійно, ніби шепочучи якусь молитву. І вже аж після цього відкривав баночки, розкладав маленькі бутерброди з ковбасою, сиром чи баликом, водночас розмірковуючи, з якого ж почати. Їв Хлівнюк тихо. Не так, як Понюхно, котрий завжди гучно плямкав губами, а на зауваження фіндіпошівців відповідав, що так йому більше смакує. Хлівнюк же ніби не їв, а поволеньки молотив, не залишаючи в колоску жодної зернини. Коли в такі хвилини прочинялися двері до його кабінету, Клавдій Миколайович уже не реагував ні на протяги, ні на скрипи, ні на будь-яке кахикання. Він нікого не бачив, нікого не чув, геть поглинутий процесом травлення.

Фіндіпошівці в такі хвилини проходили повз двері навшпиньках.

Коли ж хтось когось гукав, то ближчий до дверей Хлівнюка прикладав пальця до губ і шепотів: «Ша-а! Клавдій Миколайович обідають!»

Іраклій Йосипович Понюхно не витримував цієї «пахучої кулінарії», тож тихо підводився зі свого стільця, тоскно дивився під стелю, де темнів душник, що з'єднував два кабінети і з якого виповзали, осідаючи на стіл Понюхна, пахощі Хлівнюкового обіду, та й виходив геть, чомусь тримаючись за живіт. Іраклієві Йосиповичу в такі хвилини здавалося, що коли б Ховрашкевич нарешті схрестив ондатру з їжаком і примчав з вигуком: «А все-таки вони крутяться!»— Клавдій Миколайович і на це не зреагував би.

У Клавдія Миколайовича була, як він запевняв, дуже вродлива дружина, і Хлівнюк, щоб підкреслити незвичайну красу Антонії (так звали дружину), завжди казав:

— Не те що я… Так сказать, нонсенс!

Йому всі щиро вірили, а старі фіндіпошівські парубки прагнули будь-що побачити цю «міс красуню», фотографію якої Клавдій Миколайович носив коло серця і завжди охоче показував бажаючим. Кожний, кому Антонія хоча б на мить посміхалася з фотокартки, позуючи біля туй, кипарисів і візерунчастих перил Півдня, тільки й промовляв: «М-да-а!!» (з двома знаками оклику в кінці). Антонія стояла в білосніжному костюмі, розстебнутому на могутніх грудях, які облягав чорно-жовтий, як автодорожній знак «Нерівна дорога», бюстгальтер, і дивилась у блакитну далину, де майстерна рука ретушера домалювала два кораблі на рейді і чайку, в кілька разів більшу за ті кораблі. Один лише Сідалковський дивився на неї мовчки, а відійшовши, самовпевнено заявляв:

— Вона створена не для Хлівнюка. І не для реклами!

— А для чого ж, докторе? — допитувався Грак.

— І не для вас, Євмене Миколайовичу. Вона створена для любові! Для великої любові — і часто з першого погляду…

Поївши, Клавдій Миколайович довго мив посуд в умивальнику, а повернувшись до столу, брав трубку і телефонував Антонії: