Претенденти на папаху

— Воно, може, й краще, — казав Ковбик. — Чим менше начальства, тим більше роботи.

Окрім «Фіндіпошу», калібровочного заводу, а також пекарні і лазні, які мали дві величезні різнобарвні труби (лазня — чорну, як бітум; пекарня — білу, як цинк), Кобилятин-Турбінний ще мав ресторан «Веселий відвідувач» і ларьок по продажу газованої води, який дотепні фіндіпошівці прозвали «Пшик-вода». З обох височенних кобилятинських труб постійно йшов дим: з білої труби завжди валував чорний, ядучий, бо тут випікали тільки чорний житній хліб і часто з запчастинами до автомобілів старих марок, пральних машин і дитячих велосипедів, а з чорної тягся білий шлейф, що таїв у собі високий процент якогось сірого порошку, котрий вимагав від клієнта повторного купання. Завдяки цьому безконечному процесу лазня постійно перевиконувала план, портрети її кращих працівників незмінно висіли на районній Дошці пошани.

Майже поруч з «Фіндіпошем» розташувався «Веселий відвідувач». Ресторан у Кобилятині-Турбінному оформили в національному стилі (того року якраз мода пішла така): на стінах величезної зали витанцьовували навприсядки запорожці з оселедцями, біля них у червоних чобітках і мозаїчно-розцяцькованих запасках та спідницях давали лиха закаблукам дівчата чи молодиці невизначеного віку. На стелі з дрібного кольорового скла якийсь майстер виклав картину: хата-мазанка, ставок, млинок, вишневенький садок і старенький дідок у солом'яному брилі. Бриль, що скидався на мексіканське сомбреро, спочатку чомусь був зелений, а з часом став малиновим і під певним кутом зору починав скидатися на міліцейський кашкет. Що ще оригінального було у цій картині, то це те, що вона, очевидно, викладалася для вертикальної стіни, але чомусь ту стіну перенесли на стелю.

Щоб не порушувати національних традицій, спочатку ресторан назвали «Срібная креш». Директорові ресторану ця назва так припала до душі, що він того ж дня замовив собі склянку горілки і цілий лимон. Вичавивши цитрину в склянку з «Пшеничною», задоволено випив за автора неповторної назви і розчулився після чарки до того, що пообіцяв йому премію, а заодно дозволив два тижні безкоштовно знімати пробу з перших і других страв за бажанням. Все це, безперечно, за умови, якщо назва сподобається вищому начальству.

Але вищому начальству «Срібная креш», очевидно, не сподобалася, бо незабаром ресторан перейменували На «Кришталевий фужер», пояснивши працівникам громзакладу (так кобилятинці скорочено називали заклади громадського харчування), що це робиться на прохання трудящих. Трудящі ж насправді називали ресторан не інакше, як «Веселий відвідувач», і ця фольклорна назва ввійшла у побут Кобилятина-Турбінного поруч з такими, як кафе «Під мухою», лазня «Несподівані дрижаки», хімчистка «Без плям — ні кроку» та витверезника «Алло, ми шукаємо талантів».

Якось неонова вивіска на фасаді ресторану перегоріла. А втім, тоді якраз проходила повз Кобилятин-Турбінний кампанія по заощадженню кіловат-годин під девізом: «Менший опір — більша напруга». Одним своїм крилом вона зачепила й кобилятинців, котрі, негайно відгукнувшись, того ж дня викрутили одну-єдину електролампочку в громадському туалеті. Тоді ж на ресторані було знято неонову вивіску, котра багатьом чоловікам (судячи із заяв дружин) не давала своєчасно і спокійно лягти спати, бо засліплювала очі, зривала їх із теплих, зігрітих жінками ліжок і тягла на вулицю, на свіже повітря.

Ресторан простояв без назви з півроку, поки під його мозаїчними стелями не з'явився новий директор і не замовив нову вивіску. Художника знайшли швидко: через дорогу, у «Фіндіпоші». У ті дні «Фіндіпош» був на висоті. Точніше на висоті був його фасад, і ресторанні вікна з неприхованою заздрістю поглядали на гарні літери невмирущого фіндіпошівського гасла: «Дамо кожному громадянину по шапці!»

— Нас уже не буде, а воно залишиться! — сказав якось Ховрашкевич.

Груди Стратона Стратоновича наповнилися чистим, аж синім, морозним повітрям. «А може, не міняти? — запитав сам себе. — Може, хай залишається?» І сам собі відповів: «Не той профіль. Розумієш, не той профіль». — «Чому ж не той? Соціологія! Вивчаєте, скільки потрібно шапок для населення. Той самісінький профіль». — «Я сам не вирішую. Я сам нічого не вирішую. Ти ж знаєш, — дискутував Ковбик із самим собою. — У нас у «Фіндіпоші», — згадав він вираз Кнюха, — демократія. Вирішує більшість…» — «Але більшість — це ти!..» — «Ну, ну!» — погрозив сам собі Стратон Стратонович і ще раз глянув на ресторанну вивіску.

Чигиренку-Репнінському в той час якраз до зарізу потрібні були гроші, щоб виїхати на далеку Північ, і він охоче взявся за роботу, пообіцявши заодно ще й освіжити інтер'єр, стелю і малиновий бриль дідка, хоч ту стелю відвідувачі розглядали дуже рідко і загалом недовго — тільки тоді, коли перебували в горизонтальній позиції, намагаючись запам'ятати деталі настельної картини, але оскільки відвідувачів дуже швидко виносили, то сюжет картини вловлювався досить туманно, часом роздвоєно.

НОВИЙ директор не знав, як називався ресторан раніше, а сторож, не моргнувши оком, відповів на його запитання:

— «Веселий відвідувач».

Це ж саме підтвердили і працівники кухні, які попередньої назви ніколи не бачили, бо їхня дорога до ресторану завжди пролягала через чорний хід.

Згодом, коли вивіску вже підняли на висоту і надійно закріпили від усіх ураганів та вітрів, одна з прихильниць таланту Чигиренка-Репнінського, старша офіціантка ресторану, раптом сплеснула руками й запитала, звертаючись, здається, не до художника, а вище, бо сказала:

— Господи, що ви наробили?!

Оскільки господь-бог їй нічого не відповів, то озвався здивований Репнінський:

— А що вам не подобається?

— Все подобається, все. Але ж ресторан називається «Кришталевий фужер».

— Ця назва веселіша, — спокійно відповів Чигиренко-Репнінський. — А окрім цього ось… — він подав їй папірець, де директор власноручно написав цю назву.

Задля солідарності з директором мовчали всі інші працівники ресторану, а люди на вивіску просто ніякої уваги не звертали, що дуже в перші дні ображало Чигиренка. Ті ж, хто помічав нову вивіску, вважали, що так і треба. Адже в Кобилятині-Турбінному й справді ніхто інакше й не називав ресторан — тільки «Веселий відвідувач».

Це була оригінальна вивіска, яка на рівних суперничала з фіндіпошівським гаслом. Пізніше її заборонив зняти навіть сам кобилятинський голова споживчого товариства — з тієї простої причини, що його безпосередній начальник з області, вийшовши веселим з цього закладу, прочитав назву, весело зареготав і по-дружньому поплескав підлеглого по плечу:

— А ти молодця! Веселу назву придумав!

По обидва боки ларка «Пшик-вода» розмістилися перукарні — жіноча і чоловіча. Майстер першої не тільки робив шестимісячну завивку, манікюр, педікюр, а ще й продавав з-під поли французькі шиньйони, виготовлені у Києві на Подолі, та миколаївські парфуми у французьких пляшечках з яскравими імпортними етикетками. У чоловічій перукарні, окрім польок і боксу, стригли ще й наголо, але, як правило, за перерахуванням з райвідділу міліції і продавали «на винос» коньяк, який мав, як і парфуми, теж щось дуже французьке. Принаймні командировочні в це вірили, коли їм називали марки «Сампантре» і «Сампанп'є», але справжній зміст коньяків розбирали тільки після третьої чарки, і всі до одного були переконані, що вони нічим не поступаються перед французькими марочними коньяками, а в чомусь навіть кращі. Мабуть, ці коньяки були цінніші тим, що убійну силу мали однакову, а коштували значно дешевше.

На жіночій перукарні ніби рукою Сідалковського хтось каліграфічно вивів: «Тут працює кращий майстер республіки». Трохи нижче і скромніше стояло пояснення: «Переможець республіканського конкурсу «Чарівниця року». На другій, чоловічій, відчувався графічний почерк Чигиренка-Репнінського: «А тут працює кращий майстер цієї вулиці».

Ковбик продовжував оглядини Кобилятина-Турбінного. Перехожі, вражені його незвичайною ходою заступника паризького мера, зупинялися як укопані і довго дивилися вслід, лоскочучи своїми поглядами його спину.