Страница 8 из 112
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
МАГІЧНЕ КОЛО
Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.
Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.
На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.
Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.
Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга — “Англійський нікель”, третя — “Тавро СКФ” тощо.
Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.
Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.
Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, — улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.
Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!
Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!
Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це — правильне поєднання.
Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.
Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.
Надто мало ще карток на столі у професора. А головне — взагалі неясний зв’язок між ними.
Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.
Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.
Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.
Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.
Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.
Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.
Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?
Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії — з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.
І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?
Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!
У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко не найкращих представників роду людського. З одним із них у Грибова мало не дійшло до дуелі.
Ні! Спільне між Цвішеном і тим остзейцем тільки те, що обидва вони німці.
Грибов і далі неквапливо перебирав у пам’яті своїх недругів. Можливо, сутичка з попередником Цвішена (якщо була сутичка) сталася в якомусь порту під час плавання “по дузі великого кола”?
Грибов зазирнув в один порт, у другий, у третій.
І раптом, як на картинах Рембрандта, із золотисто-коричневих сутінків почала проступати світла пляма обличчя. Поступово воно ставало виразнішим, чіткішим…
“Погляньте-но! Ну й пика! — здивовано сказали поруч. — Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”
І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.
…Базар у Сінгапурі.
Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.
Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.
— Так би мовити, місцевий Марс, — пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.
— Ох і цяця! Морозом проймає!
— Наш, європейський, либонь, імпозантніший, — зауважує хтось.
— А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!
Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, — здається, “по департаменту вин і розваг”.
Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…
Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!
І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.
“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.
Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані — не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення — вбивати…
Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.
Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.
Так, рахунки у Грибова з ним давні!
Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.
Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”
Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.
— Ленінград — моє рідне місто, — похмуро сказав він. — Як же мені залишати його в біді?
Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.
Грибова залишили в Ленінграді.
Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград — наше рідне місто”, — повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.