Секретний фарватер

— Хай Гітлер здохне в цьому році! — урочисто проголосив Шубін.

Охоче випили й за це.

Третій келих — традиційний: за тих, хто в морі!

Потім Нейл запропонував тост за своїх гостинних російських господарів. Шубін у відповідь хотів випити за здоров’я Нейла, але той підняв руку:

— Хочу запропонувати не зовсім звичайний тост. У новорічну ніч я звик згадувати кораблі, на яких плавав, рули серед них і танкери, і лайнери, і транспорти, і допоміжні судна, і навіть такий колісний швидкохід, як “Камоенс”. Я згадую про них із вдячністю і любов’ю. Якийсь час вони були моїм домом… Чи казав я, що Олафсон поділяв кораблі на добрі і злі? Так от, пропоную сьогодні випити за добрі кораблі! За те, щоб на їхньому шляху ніколи не зустрівся “Летючий Голландець”!

Моряки, серйозно кивнувши один одному, випили.

Настала черга Шубіна розповісти про “Летючого Голландця”.

Англієць лише зводив брови і коротко вигукував.

Який же, одначе, розмах у цього “Летючого”! Напевне, немає куточка на земній кулі, де б не побував він, — чи то як підводний зв’язковий, чи то як маклер, що допомагає військовим монополістам, торговцям зброєю, робити їхні таємні ґешефти.

Шубін сердито оглянувся на годинник, коли він коротко пробив за спиною.

Нейл підвівся:

— За півгодини мій поїзд. Мені пора!

Гостя провели до сходів.

— Пишіть же.

— І ви пишіть.

— Неодмінно зустрінемося після перемоги!

Вікторія усім тілом пригорнулася до Шубіна. Пальці її, ледь торкаючись, швидко пробігли по його лобі. Насупився! Хлопчик її знову став замислений і сумний. Чому?

Щоб розважити його, вона вдалася до всіх засобів, які мають у своєму розпорядженні в таких випадках жінки. Сьогодні Вікторія була особливо ніжна, якось незвичайно, тривожно ласкава з Шубіним. Та, прокинувшись серед ночі, вона побачила поруч червоніючий вогник цигарки.

— Що, любий? Знову він? “Ауфвідерзеен”?

— Ні. Ти спи! Я просто думаю про життя, про нас із тобою…

Вікна зашторено. У кімнаті тиша, морок. Тільки годинник повторює одне й те саме, запитує обережно: “Хто ти? Що ти?” Чи вона десь читала про це?..

— Слухай, — тихий голос Шубіна. — Я весь час думаю про слово, якого не знав Олафсон. Може, це не одне слово, а три: “Ю енд ай”? Пам’ятаєш? Нейл крикнув у таборі. Дуже сильні слова, правда? Якби штурмани всіх морів, капітани, лоцмани, суднові механіки, матроси сказали один одному “Ю енд ай”, що б тоді сталося з “Летючим”? Каменем пішов би на дно!

— А потім знову б виринув.

— Не дали б йому виринути! Блокували б його у всіх норах! Установили б всеокеанську блокаду! Олафсон один не міг цього зробити. Це можуть тільки всі разом!.. Я, ти, Нейл! Усі, кому “Летючий” — ворог. Прості, звичайні слова, коли їх вимовляють сотні тисяч людей, можуть зупинити, оглушити, убити! І потім, як у казці, усі фарватери на світі стануть чистими, вільними для плавання кораблів…

Він погасив цигарку і одразу ж, без перерви, запалив нову.

— Так, — спроквола повторив він. — “Ю енд ай”, пароль штурманів…

Ніч. Треба б спати. Але Вікторія радіє, що він не мовчить. Виговориться — засне.

— Я раніше знаєш який був? Безтурботний, нічого близько до серця не брав. Мабуть, тому й не сподобався тобі спочатку. Та після того, як побував кілька годин на “Летючому”, я почав думати про багато що і по-іншому. Не знаю, чи зумію пояснити тобі. Ну, ніби одразу окидаю поглядом велике навігаційне поле. Почав бачити свій фарватер і предмети не тільки поблизу, але й удалині. Наприклад, почав задумуватися про світ. Яким буде все, коли ми переможемо? Що я робитиму тоді? Я ж катерник, професійний військовий. От балакають про самопожертву. Викликав, мовляв, вогонь на себе чи виручив товариша, ризикуючи життям. А від мене ж можуть зажадати ще більшої самопожертви. Поставлять перед світлі адміральські очі і скажуть: “Гвардії капітан-лейтенант Шубін! Відтепер ти вже не гвардії капітан-лейтенант! Ідеш у відставку чи в запас”. Робота, звичайно, знайдеться. Буду штурманити на якомусь лісовозі, китобої, танкері. У Радянському Союзі кораблів вистачить. А не вистачить, ще побудують. На бережку припухати не збираюся.

— Я й не уявляю тебе на березі. Але чому ти згадав про це?

— Почав був дрімати, і раптом привидівся верещагінський “Апофеоз війни”. Тільки піраміду було складено не з черепів, а з військових кораблів. Дуже швидко майнуло перед очима, як буває, коли засинаєш. З тобою буває таке?

— Так. Ми вчора з тобою роздивлялися альбом. Там с Верещагін.

— Я й почав крутити в думці цю піраміду, припасовуючи її то до одного, то до іншого моря. Настане ж, думав я, час, коли військові кораблі не знадобляться більше людям. Мир! Усюди мир! Тоді, у визначений день і час, вирушать до якої-небудь заздалегідь вибраної банки військові флоти всіх держав, береги яких обмиває це море. Зійдуться разом, віддадуть один одному воїнські почесті, приспустять прапори і… Банка — щось на зразок фундаменту, розумієш? Спершу на неї ляжуть лінкори, крейсери, авіаносці. Другим шаром — трохи менші кораблі. І ось на світі з’явився новий залізний острів — пам’ять про минулі війни!

— Виходить, ніби звалище, купа сміття, так я зрозуміла?

— Ні! Не звалище. Пам’ятник! Адже на кораблях билися і вмирали люди. Багато з них були, звичайно, обдурені, билися за високі прибутки для різних віккерсів і круппів. Але вони життям заплатили за свою довірливість. Це, швидше, могила невідомому морякові.

— Торгові і пасажирські пароплави, проходячи мимо залізного острова, будуть давати гудки — в пам ять загиблих?

— Правильно. Тепер ти зрозуміла.

У темряві облич не видно. Але з голосу Вікторії можна здогадатися, що вона усміхається:

— Невже і твої торпедні катери топити?

— Катери?..

Шубін забурмотів розгублено:

— Топити?.. А коли пристосувати їх для мирних потреб?.. Наприклад, доставляти в порти спішну кореспонденцію… Швидкість дуже вже…

Мовчанка.

— Ні! І мої катери теж! — рішуче сказав він. Але одразу ж поквапився додати: — Зате їх, як найлегші, на верх піраміди!..

У березні 1945 року майже вся бригада торпедних катерів зосередилася в районі Клайпеди. Тільки катери Шубіна ще залишалися в Ленінграді. Вони повинні були наздогнати бригаду залізницею, на платформах.

Сам Шубін разом з інженер-механіком мав прибути в Клайпеду заздалегідь, щоб підготуватися для вивантаження своїх торпедних катерів і спуску їх на воду.

Настав день від’їзду.

Поки Шубін укладав валізку, Вікторія ходила по кімнаті, торкалася руками дрібничок на етажерці, без потреби переставляла їх.

— Що з тобою?

— Хвилююся.

— Чого? Ти ж не вперше проводиш мене.

— Так. І з кожним разом хвилююся дедалі більше.

Шубін порився у валізці, дістав звідти маленький осколок і, ніби зважуючи, підкинув його на долоні.

— Лови! Коли почнеш боятися за мене, дістань, подивися — і пройде!

Осколок мав свою коротеньку історію. В одному морському бою Шубін нагнувся до тахометра, щоб перевірити число обертів. Випростуючись, він зачепився за щось кишенею. Оглянувся — у верхній частині борту зяє рвана дірка, яка щойно з’явилася! Це за спиною пролетіли осколки снаряда. Якби Шубін не нагнувся до тахометра…

Після повернення на базу боцман знайшов у рубці один осколок.

— Бачиш? На морі ні снаряди, ні кулі не беруть! А на суші я не воюю.

— І ти зовсім не боїшся? Ніколи?

— Ну, то тільки дурні не бояться. Просто я дуже зайнятий у бою. Ніколи боятися… Ні, от де я страху набрався! У госпіталі минулого літа!

— Чому?

— На лікарняному ліжку дуже боявся померти. Склянки ці, банки, духота!.. Якщо вже помирати — то красиво, з музикою! Під цокотіння кулеметів, несучись уперед на найбільшій швидкості! У нас так у сорок другому році один офіцер помер: як стояв у рубці, так мертвий і лишився стояти. Схилився головою на штурвал і… — Шубін спохватився: — Та що це я? Тут перемога на носі, а я про смерть завів!