Секретний фарватер

Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!

То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.

Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.

Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.

Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!

“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”

Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!

Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.

Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.

Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.

Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.

Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.

— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?

— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.

— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.

— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?

— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.

Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.

Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.

— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?

Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.

Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?

Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.

— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.

— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!

— Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,

— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.

— Які?

— Кораблі я б прибрав.

— Чому?

— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

— Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.

— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.