Секретний фарватер

Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.

Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.

Його очікував банькатий лікар.

— Ну, як самопочуття? — він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. — Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..

Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..

Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.

Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.

Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.

Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна — з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.

Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.

Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.

— Де б мені покласти вас? — у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают-компанію: — Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?

— Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.

— А й справді. Я забув.

Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.

Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених — Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли — через шість годин! А поки що спати, спати!

— Заздрю вам, — сказав лікар, стоячи в дверях. — Третій рік сплю тільки із снотворним.

Заздрить? Знав би він, кому заздрить…

Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…

Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння — це не страшно. Хропіння — не ознака національної приналежності.

Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.

Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.

В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.

Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.

З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.

На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.

Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.

Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.

Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.

А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.

В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.

“Думати по-їхньому тільки не навчився, — жартував він. — Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”

Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.

Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НА БОРТУ “ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ”

Шубін усміхався вві сні.

Він спав так безтурботно, ніби був не серед ворогів, не на німецькому підводному човні, а в своєму гуртожитку на Лавенсарі. Немовби повернувся з чергової вилазки в шхери, перекинувся з Князевим двома словами, позіхнув і… Такий богатирський сон зморив його, що він і не чув, як бігають, метушаться, дряпають кігтями пацюки за стіною.

Не спи, проснися, гвардії старший лейтенант! Тварюка, небезпечніша за пацюка, порається зараз біля твоєї койки!..

Щось же проте не спало в ньому, як би стояло на сторожі. Він схопився од відчуття небезпеки — звичка військової людини.

Ні, пацюка на грудях не було. І він проснувся не дома, а в чужому приміщенні. Ворог був поруч. Знизу долинали його уривчасте — зі свистом — дихання, заклопотане бурмотіння, шелест паперу.

Шубін одразу опанував собою. Такі люди не бувають кволі, коли просинаються. Свідомість з місця бере найбільшу швидкість.

Хвилину чи дві він лежав з заплющеними очима, не ворушачись, згадуючи. “Я фінн, льотчик. Збитий у повітряному бою, — у думці повторював він, як урок. — Підібраний німецьким підводним човном. Я лейтенант. Мене звати… А як же мене звати?..”

Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!

Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..

Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.

Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.

Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.

— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.

Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.

— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.

Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.

— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.

— А котра година, не можете сказати?

— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.

— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?