Страница 24 из 112
— І я здивувався, товаришу капітан другого рангу. Жіноче ім’я ні сіло, ні впало приплели!
— Жіноче? Це ти з якоюсь Вавою переплутав. Вува — нова секретна зброя, зрозумів?
— Як?!
— Так, зброя. У геббельсівській пресі її називають ще “скарбом Нібелунгів” чи “зачарованим мечем Зігфріда”. А звичайно запросто: “Вува”, пестливо-зменшувальне від “ді Вундерваффе”.
— Тобто, чудесна, чарівна зброя?
— Саме так. Скорочено. Вува!
— Що ж, цілком вірогідно?
Фашисти могли устаткувати підводного човна досі невідомою секретною зброєю і спорядити під Ленінград. Недарма командир її заявив, що там, де з’являється його “Летючий Голландець”, війна дістає новий поштовх.
Ленінград вистояв блокаду. Ні бомби, ні снаряди, ні холод, ні голод не здолали його. Тепер німецько-фашистське командування, щоб підняти свій військовий престиж, готувалося до реваншу. Завдавати ударів найзручніше було із району Виборзьких шхер.
А втім, це було, звичайно, припущення і досить непевне.
— “Летючий Голландець”, “Летючий Голландець”, — задумливо бубонів Ришков, постукуючи себе олівцем по зубах. — Що це за “Летючий Голландець”?
Він задав Шубіну ще силу-силенну запитань, які, на думку моряка, ніяк не стосувалися справи. Потім примусив написати детальний рапорт і полетів з ним. А Шубін, провівши начальство, почвалав додому.
По дорозі він у думках складав листа Грибову в евакуацію, хоча знав, що ніколи не напише і не надішле цього листа. Час же воєнний! Багато про “Вуву” не напишеш!
Звичайно, про “Летючого Голландця” ще можна б написати, але жартома, натяками:
“Так, мовляв, і так, дорогий Миколо Дмитровичу! Попав я нещодавно в легенду. Але, здасться, не в дуже гарну. Нав’язався на мою голову якийсь, біс його знає, “Летючий Голландець” і тепер хочеш не хочеш, а мороки з ним, хай йому грець!..”
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ПОБИВКА В ЛЕНІНГРАДІ
Хто б подумав, що й тижня не мине після повернення із шхер, як Шубін проникне всередину загадкового підводного човна!
В самій білизні, босого, потягнуть його по вузькій, хисткій палубі, потім обережно, на руках, спустять у той самий люк, звідки в шхерах “війнуло наче з погреба чи розритої могили”.
А знизу, піднявши безкровні обличчя, дивитимуться на нього мертвяки…
Нічого цього не чекав і не міг чекати Шубін, коли його викликали до командира острівної бази.
— Катер на ходу?
— На ремонті, товаришу адмірал.
— З оказією підеш. З посильним судном.
— Куди?
— У Кронштадт.
— У розвідвідділ флоту? — голос Шубін а став жалібним.
— А що я можу? Викликають! Розкажеш там, як і що.
— Ну що я розкажу? Доповідав уже заступникові начальника розвідвідділу, коли він прилітав. І рапорт, як звеліли, написав. П’ять сторінок, легко сказати! Чернеток стільки перечеркав! А тепер знову писати? Письменник я їм, чи що? Цілу канцелярію навколо цього “Голландця” розвели! Та мені, товаришу адмірал, краще двадцять разів у шхери сходити!..
— Чого ти мене вмовляєш? Треба!.. До речі, і моториста з юнгою прихопи! Лікар напише в госпіталь.
Дуже невдоволений, бурмочучи собі під ніс, Шубін пішов на пірс, а за юнгою послав Чачка.
Шурко Ластиков не брав участі у ремонті, тільки був при цьому — руки ще були забинтовані. Та язик його, на превелике задоволення всіх, не був забинтований. Юнга був бадьорий і веселий, як горобець. Умостившись верхи на торпеді, він — у котрий уже раз — смішив друзів розповіддю про те, як спритно ховався за тичкою від прожектора.
Чачко зупинився біля юнги. Обличчя його набрало сумовитого виразу.
Шурко здивовано замовк.
— Збирайся, голубе! — радист важко зітхнув. — З оказією в Кронштадт їдеш.
— У Кронштадт? Чого?
Чачко непомітно для Шурка підморгнув матросам.
— Списують, — пояснив він і зітхнув ще раз. — Списують тебе як недолітка з катерів…
Шурко стояв перед Чачком, засмучено кліпаючи довгими віями. Списують! Таки не дали довоювати. Самі, либонь, довоюють, а він…
Не сказавши ні слова, юнга круто обернувся і подався до житлових будинків.
— Розсердився, — пробубонів Дронін.
Хтось засміявся, а Чачко крикнув навздогінці:
— Командир чекає на пірсі!..
Застебнутий на всі ґудзики, з брезентовою валізкою в руці, Шурко розшукав командира.
— Ти що? — неуважно спитав той, стежачи як Степакова вносять на носилках по трапу посильного судна.
— Попрощатися, — тихо сказав юнга. — Списаний за вашим наказом, їду в тил.
Шубін обернувся:
— А набурмосився!.. Це з тебе пожартували, голубе. Не в тил, а в госпіталь! Полікують твої геройські опіки. Чого ж бурмоситись? Ех ти… Штурманеня! — і ласкаво провів рукою по його худенькому личку.
Матроси, що стояли довкола, усміхнулися. От і підвищили юнгу в званні! Із “гострозорого всієї Балтики” в “штурманеня” перейменували. І це годиться!
Шубін додав ніби мимохідь:
— До медалі Ушакова представив тебе. Може, медальку там одержиш заодно…
І завжди він, хитрюга, умів зайти з якогось несподіваного боку, ненароком підняти настрій, так що вже й сердитись на нього начебто було нічого!..
Всю дорогу до Кронштадта Шурко торохтів без упину, не даючи командирові скучати.
Медаль Ушакова — це добре! Юнга віддавав перевагу їй перед будь-якою іншою медаллю. Навіть, коли хочете, цінував більше, ніж орден Червоної Зірки. Адже цей орден дають і цивільним, правда? А медаль Ушакова — з якірцем і на якірному ланцюгу! Кожному ясно: власник її — людина флотська!
Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.
У Кронштадті він півдня провів у розвідників.
Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.
Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.
Що ж, гайнемо в Ленінград!..
Вікторія Павлівна сама відчинила двері.
— О!
Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.
— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.
— Ну що ж! Заходьте!
Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.
Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.
А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!
— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.
Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.
Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.
У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.
Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.
На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться на нього за те, що він пізно повернувся додому. На цю думку його пройняв солодкий дрож.
І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.