Острів Скарбів

— О, — сказав незнайомець, — мій приятель Білл зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовляв ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомець помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але ця справа мене не обходила. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима заїзду, завмерши біля входу, мов кіт, що чигає на мишу. Коли я спробував вийти надвір, він тут-таки гукнув мені вернутись. Йому здалося, що я не досить швидко послухався і жахлива гримаса перекосила його одутле обличчя; він так гримнув на мене, аж я підстрибнув з переляку. Проте коли я підійшов ближче, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, — напівулесливо, напівжартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу припав йому до вподоби.

— У мене теж є синок, — сказав він, — і ви схожі один на одного, мов дві краплини. Він у мене такий, що я ним не натішуся. Але для хлопців головне — дисципліна, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллом, тебе не треба було б гукати двічі — є, ні! Білл не повторював двічі своїх наказів.

Такого він не полюбляв, як і ті, що плавали з ним… А ось і він іде, мій приятель Білл, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Вернімось до світлиці, синку, і, сховаймося за дверима, щоб зробити Біллеві маленький сюрприз, благослови його Боже!

З цими словами незнайомий потяг мене до світлиці й поставив позад себе в кутку, щоб нас обох не було видно за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити, та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомець і сам боїться. Він ухопився за руків'я свого кортика й напіввисунув лезо з піхов, ввесь час ковтаючи слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.

Нарешті до кімнати вступив капітан, грюкнувши дверима, і неоглядки попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.

— Білле! — гукнув незнайомець, силкуючись надати своєму голосові якнайбільше сміливості й твердості.

Капітан рвучко обернувся на підборах і став лицем до нас. Уся засмага зійшла з його обличчя, і навіть ніс його посинів. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида чи диявола, чи щось ще гірше, коли тільки може таке бути. І, слово честі, мені навіть прикро було дивитись на нього, так він одразу постарів і змарнів.

— Пізнаєш мене, Білле? Ну, як же ти можеш не пізнати свого давнього корабельного товариша, Білле! — сказав незнайомець.

Капітан тяжко перевів подих.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— А хто ж бо ще? — відгукнувся незнайомець, видимо підбадьорившись. — Чорний Пес власною персоною прийшов до заїзду «Адмірал Бенбов» побачитися з давнім своїм приятелем Біллом! Ох, Білле, Білле, скільки часу збігло відтоді, як я втратив свої два пазурі, — докинув він, витягуючи вперед свою покалічену руку.

— Ну гаразд, — сказав капітан. — Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

— Тепер я бачу, що це й справді ти, Білле, — відповів Чорний Пес. — Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп'я, яке так мені припало до серця, принесе зараз скляночку рому, і ми посидимо з тобою, коли твоя ласка, та побалакаємо щиро, як давні товариші.

Коли я повернувся з ромом, вони вже посідали один проти одного за капітановим столом. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені вийти й залишити двері розчиненими навстіж.

— Це аби ти, синку, не підглядав у замкову шпарину, — пояснив він.

Я залишив їх удвох і повернувся до буфетної.

Довгий час, хоч як я прислухався, не можна було розчути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розрізнити окремі слова, здебільше прокляття з уст капітана.

— Ні, ні, ні, ні! І годі про це! — почув я раз капітанів вигук. А потім ще таке:

— Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі.

Тоді нараз пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт, стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, що рвонувся до дверей, і капітана, що гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики, а в Чорного Пса з лівого плеча цебеніла кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і був би розтяв йому голову страшним ударом навпіл, якби не завадила велика вивіска нашого заїзду. На вивісці внизу, на самій рамі, і досі видно цю чималу подряпину.

Цей удар був останній у тій сутичці.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, так прудко дременув, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан стояв і знетямлено дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся до будинку.

— Джіме, — звелів він, — рому!

Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою на стіну.

— Вас поранено? — поспитав я.

— Рому! — повторив він. — Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку й розлив спиртне, а поки я там незграбно вовтузився, у світлиці щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, що простягся на підлозі на весь зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, стривожена галасом та бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він дихав дуже голосно й важко. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров'ю.

— Ой лишенько! — скрикнула мати. — Що це за напасть така на наш дім! А тут ще й твій бідолашний батько лежить хворий!

Ми не знали, як допомогти капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому й намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й щелепи стиснуті, мов залізні.

Аж це на полегкість нам двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, що приїхав провідати мого батька.

— О докторе! — вигукнули ми. — Що нам робити? Куди його поранило?

— Поранило? Пхе! — сказав лікар. — Та його не більш поранило, ніж вас чи мене. Його просто грець побив, як я й перестерігав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, коли зможете, нічого не кажіть йому про це. Щодо мене, то я мушу зробити все, щоб урятувати цьому ланцеві його тричі нікчемне життя. Джіме, принеси мені миску.

Коли я повернувся з мискою, лікар закатав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Вона в кількох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай щастить Біллі Бонсові» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. А біля самого плеча ми побачили намальовану шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, як на мене, було виконано вельми вправно.

— Пророча картинка, — зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. — А тепер, містере Біллі Бонсе, якщо вас і справді так звуть, ми подивимось, якого кольору у вас кров. Джіме, — звернувся він до мене, — ти не боїшся крові?

— Ні, сер, — відповів я.

— Гаразд, — сказав лікар. — Тоді потримай миску. Він узяв ланцет і розтяв вену.

Багато витекло з капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він розпізнав лікаря й насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, силкуючись підвестися, закричав:

— Де Чорний Пес?

— Нема тут ніякого чорного пса, крім того, що точить вас зсередини, — сказав лікар. — Ви забагато пили рому, і вас побив грець, про що я й попереджував. І, хоч мені й не хотілося цього робити, довелось витягати вас із домовини. А тепер, містере Бонсе…

— Я ніякий не Боне, — перебив капітан.

— Мені це байдуже, — відповів лікар. — У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я звертаюсь до вас на це ім'я через те, що воно коротке. Тож слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб'є вас, але ж коли ви вип'єте одну, за нею піде друга й третя і так далі. Ручуся своєю перукою, що коли ви не перестанете пити, то помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в Біблії… А тепер спробуйте-но встати. Я допоможу вам добратися до постелі. На превелику силу витягли ми капітана нагору й поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, так наче він був ледве при пам'яті.