Одіссея капітана Блада

— А-а-а! Старий вовк! — сказав він, намагаючись підвестися. — Нарешті ти сюди добрався! Ну й що ж ти… зби-ра… раєшся ро… роби…ти з сво…їм ка… капі…таном, г-га? — Гаркнувши ще щось, Блад лантухом опустився у крісло.

Старий Волверстон мовчки й понуро дивився на нього. На своєму віку йому довелося багато чого побачити, і важко його було чимсь розчулити, але коли він побачив п'яного капітана Блада, то серце його стислося від болю. Щоб дати вихід своєму горю, він образно і соковито вилаявся. В такий спосіб він завжди висловлював свої почуття, які б вони не були. Потім перевальцем підійшов до стола і сів у крісло навпроти капітана.

— Дідько б тебе взяв, Пітер, ти поясниш мені, що це таке?

— Ром, — відповів Блад. — Ямайський ром. — Він підсунув пляшку і склянку до Волверстона, але той навіть не глянув на них.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить?! — вигукнув він.

— Ром, — повторив капітан Блад і, скривившись, спробував посміхнутися. — Просто ром. Я відпові…даю на… всі… твої запитання. А чому ти… не… не відповідаєш на м… мої? Що… ти ду„. маєш ро…бити з… зі мною? Га?

— Я вже все влаштував, — сказав Волверстон. — Слава богу, що в тебе вистачило глузду тримати язик за зубами, поки я не прибув сюди. Ти ще не зовсім п'яний і розумієш мене?

— І п'яний… і тверезий… я… завжди… розу…мію тебе.

— Тоді слухай.

І Волверстон переказав йому вигадану ним байку, яку він розповів піратам. Капітан з помітним напруженням силкувався збагнути зміст того, що говорили.

— А мені все-одно, що ти там вигадав, — сказав він нарешті, коли той закінчив. І… все це… не має ніякого значення. Спасибі за все… вірний старий вовче! Та чи варт було це робити? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Всьому кінець! — Блад стукнув кулаком по столу, і в його очах заблищали гнівні вогники.

— Я ще прийду до тебе, і ми поговоримо, коли в твоїй макітрі буде менше рому, — сказав Волверстон, підвівшись. — А тим часом ти добре запам'ятай свою власну історію, яку я розповів про тебе, і тільки не подумай говорити щось інше, бо зробиш з мене брехуна. Всі вони, і навіть ті, хто відплив зі мною з Порт-Ройяла, вірять мені. Розумієш? Я примусив їх повірити. А коли вони дізнаються, що ти справді згодився взяти королівський патент і вирішив наслідувати Моргана, то ти догадуєшся, що може статися?..

— Вони пошлють мене в пекло, — сказав капітан. — А це якраз те, на що я заслуговую.

— Ти зовсім розкис, — буркнув Волверстон. — Поговоримо завтра.

Вони й справді поговорили другого дня, але безрезультатно. І так було кілька разів протягом усього періоду дощів, який розпочався в першу ніч після повернення старого вовка. Нарешті кмітливий Волверстон зрозумів, що капітан хворіє зовсім не від рому. Ром був тільки наслідком, а не причиною апатії. В серці Блада ятрилася рана, а старому вовку не бракувало знань і спостережливості, щоб догадатися про її походження. Він безбожно кляв усі спідниці на світі і, розуміючись на таких справах, чекав, поки ця недуга минеться.

Та недуга виявилася затяжною. Якщо Блад не грав у кості і не пиячив у тавернах Тортуги в компанії, до якої раніше почував огиду, то він сидів самотньо, замкнувшись у своїй каюті на «Арабеллі». Його друзі з губернаторської сім'ї, збентежені його поведінкою, всіляко намагалися розважити капітана. Особливо клопоталась мадемуазель д'Ожерон. Вона мало не щодня запрошувала його до них додому, але Блад дуже рідко приймав ці запрошення.

Пізніше, коли вже надходив кінець періоду дощів, до нього почали звертатися його капітани з проектами найрізноманітніших вигідних наскоків на іспанські поселенім. Та до всіх пропозицій Блад ставився байдуже. Спочатку це викликало подив, а коли встановилась погода, подив перейшов в обурення.

Якось у каюту Блада ввірвався Крістіан — капітан «Клото» і, лаючи його за бездіяльність, зажадав, щоб йому, нарешті, сказали, що він має далі робити,

— Забирайся під три чорти, — байдуже відповів Блад, ледве вислухавши його.

Розлючений Крістіан пішов геть, а наступного ранку «Клото» знявся з якоря і вийшов у море, подавши цим приклад дезертирства для інших. Незабаром навіть віддані Бладу капітани не могли вже утримати своїх людей у гавані Тортуги.

Іноді Блад сам себе питав, навіщо він взагалі повернувся на острів Тортугу. Він не переставав думати про Арабеллу і про те, що вона знехтувала ним, вважаючи його за розбійника й пірата. І Блад поклявся собі, що піратством займатися більше ніколи не буде. Але чому ж він у такому разі сидить тут? На це запитання він відповідав іншим: А куди ж йому було поїхати? Хіба не ясно, що вибору в нього не лишалось?

Поступово він почав втрачати інтерес до життя і опускався дедалі нижче й нижче. Він остаточно перестав дбати про одяг; від вишуканості не лишилося й сліду, на щоках і підборідді, які раніше завжди були чисто виголені, стирчала чорна щетина, а довге чорне волосся пасмами падало на обличчя. Колись таке енергійне смагляве обличчя набрало тепер хворобливого жовтуватого відтінку, а недавно ще ясні блакитні очі потьмяніли і спохмурніли.

Волверстон — єдиний, хто знав про справжню причину такого переродження Блада, — якось раз, і тільки раз наважився поговорити про це з ним відверто.

— Слухай, Пітер! Чи буде коли-небудь кінець усьому цьому? — пробурчав велетень. — Невже ти збираєшся скніти тут усе своє життя? Коли ти, нарешті, кинеш пиячити через цю гарненьку ляльку з Порт-Ройяла, яка, до речі, не звертає на тебе ніякої уваги? Грім і блискавка! Якщо тобі так уже потрібне те дівчисько, то чому ж ти, чума б тебе задавила, не поїдеш туди і не забереш її?

Блад спідлоба глянув на старого вовка, і в блакитних очах його блиснув знайомий Волверстону вогник. Але Волверстон, не звертаючи на це уваги, вів далі:

— Можна волочитися за дівчиною, коли з цього що-небудь вийде. Але я краще здохну, аніж стану занапащати себе ромом через якусь там спідницю. Це не в моєму характері. Якщо тебе більше ніщо не цікавить, то чому б нам не напасти на Порт-Ройял! Хіба, кат би його побрав, має якесь значення те, що це англійське місто? Адже в ньому верховодить Бішоп, а серед наших хлопців знайдеться чимало головорізів, які погодяться піти за тобою хоч в пекло, аби тільки схопити мерзотника за горлянку. Я заздалегідь впевнений в успіху такого походу. Нам треба тільки дочекатися, коли з Порт-Ройяла вийде ямайська ескадра. В місті знайдеться немало всякого добра, щоб винагородити наших хлопців, а ти матимеш своє дівчисько. Хочеш, я дізнаюся про настрій, поговорю з людьми?

Блад схопився на ноги, очі його гнівно блиснули, а бліде обличчя спотворилося від люті.

— Ти зараз же покинеш каюту, негайно, або, клянуся небом, звідси винесуть твій труп. Паршивий собако! Як ти смієш з'являтися до мене з такими пропозиціями?

І Блад накинувся на свого вірного офіцера з найбрутальнішою лайкою.

Жахнувшись цього вибуху люті, Волверстон стрімголов вибіг з каюти, не сказавши ні слова у відповідь. А капітан Блад залишився на самоті з своїми думками.

Відтоді ніхто вже не наважувався торкатися цієї теми.

Та раптом, коли пірати вже втратили будь-яку надію вплинути на свого капітана, одного сонячного ранку на «Арабеллу» приїхав губернатор Тортуги у супроводі маленького кругловидого люб'язного чоловічка з добродушним виразом на самовпевненому обличчі.

— Любий капітане, — звернувся до Блада д'Ожерон, — я прибув до вас із паном де-Кюссі, губернатором французької частини острова Гаїті. Він хоче поговорити з вами.

З поваги до свого друга Блад вийняв з рота люльку і, труснувши головою, щоб хоч трохи протверезитись, підвівся і вклонився де-Кюссі.

— Прошу вас, — промовив він, запрошуючи гостей сідати.

Де-Кюссі відповів на поклін і, прийнявши запрошення, сів на скриню біля ілюмінатора, що виходив на корму.

— Ви командуєте зараз чималими силами, любий капітане, — зауважив він.

— У мене близько восьмисот чоловік, — недбало відказав Блад.