Одіссея капітана Блада

— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.

Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров'ю за свого колегу, який знемагає в рабстві і позбавлений тих благ, які міг би легко мати завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад зразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, приймаючи рішення. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко і впевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з'являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.

— Розумію, розумію, — сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. — Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному випадку я зробив би так само.

— Отже, ви згодні?

— Згоден? — всміхнувся Блад. — А якщо мене спіймають і привезуть назад, то мені висмалять на лобі тавро на все життя.

— А все ж варто рискнути, — голос спокусника затремтів ще дужче.

— Звичайно, — погодився Блад. — Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де їх узяти?

— Гроші будуть. Це буде позичка, яку ви повернете нам… повернете мені, коли зможете.

Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.

Вони наближались до людної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

— Ми поговоримо про це ще завтра, сер, — закінчив він. — Ви запалили в мені вогонь надії.

Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почував він себе так, як почуває людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в'язниці, де вона приречена була провести все своє життя.

Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і. ясніше спланувати, що робити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь і він уже знав, з ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Піт. Так от насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.

Весь день під впливом нових сподівань голова Блада йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Пітом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір'ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Пітом кількома словами.

— Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я щось маю тобі сказати.

Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів пробудив його від тривалого сну цілковитої байдужості, в який він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Піт кивнув головою, і вони розійшлися.

Шість місяців життя на плантаціях Барбадоса знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу та енергії не лишилося й сліду, обличчя його зів'яло, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду і каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам'яніла у відчаї,— вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши слова Блада, і заплакала:

— Втеча? — захлинаючись вимовив Піт. — О боже! — І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.

— Тс-с! Заспокойся! Не треба! — пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Піта і ніжно поклав руку йому на плече. — Ради бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.

Одним із привілеїв Блада було те, що жив він у окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоч табір і поринув у глибокий сон — було вже далеко за північ, — проте кожної хвилини міг наскочити наглядач. Піт зрозумів це і вгамував раптовий вибух почуттів.

Після цього вони ще довго шепталися. Надія знову запалила згаслий до того розум Піта. Вони вирішили, що до цієї справи треба залучити чоловік шість-десять.

Серед двох десятків прихильників Монмута, яких купив Бішоп, слід вибрати найкращих з тих, кому пощастило вижити. Бажано б мати людей, які знають море. Але таких було тільки двоє, та й ті недосить обізнані з технікою морської справи. Це Хагторп, який служив у королівському флоті, і Ніколас Дайк, що був молодшим офіцером за часів покійного короля. Був ще й третій — гармаш Огл.

Перед тим як розійтися, друзі домовились, що Піт почне з цих трьох, а потім завербує ще шість-сім чоловік. Він повинен діяти дуже обережно, ретельно перевіряючи людей, перш ніж довірити їм що-небудь, щоб викриття однієї якоїсь деталі не могло знищити всього плану. Працюючи разом із своїми товаришами на плантації, Піт матиме всі можливості непомітно викласти їм суть справи.

— Будь обережний, — було останнє напучення Блада. — Тихше їдеш — далі будеш. І пам'ятай, що коли засиплешся, то загине вся справа, бо ти єдиний штурман серед нас, а без тебе годі буде й думати про втечу.

Піт запевнив Блада, що все зрозумів, потім потай прокрався до своєї халупи і впав на солому, яка правила йому за постіль.

Наступного ранку Блад зустрівся на пристані з дуже збудженим Вакером. Той всю ніч думав про справу і пообіцяв дати Бладу тридцять фунтів стерлінгів на купівлю шлюпки для втечі. Блад, як годилося, подякував, нічим не виказуючи, що йому добре відома справжня причина такої щедрості свого колеги.

— Не гроші мені потрібні,— сказав він, — а сама шлюпка. Бо хто зважиться продати мені шлюпку і накликати на себе кару, яку обіцяно в наказі губернатора? Ви, звичайно, читали його?

М'ясисте обличчя Вакера враз спохмурніло. Він заклопотано шкріб підборіддя.

— Так, читав… Але я сам аж ніяк не збираюся діставати вам шлюпки. Про це обов'язково довідаються. А покарання суворе — ув'язнення і штраф двісті фунтів стерлінгів. Це розорить мене. Розумієте?

Спалах надії в душі Блада почав згасати. Тінь відчаю впала на його обличчя.

— В такому разі… — промовив він розгублено. — Нічого не можна зробити.

— Ні, ні становище не таке вже й безнадійне, — доктор Вакер якось не до речі посміхнувся, не розмикаючи уст. — Про це я подумав. Ви подбайте, щоб той, хто купить шлюпку, поїхав разом з вами, тоді йому не доведеться відповідати.

— Але хто ж поїде зі мною, крім таких самих невільників, як я? А чого не можу зробити я, того не зроблять і вони.

— А хіба на острові тільки невільники, є ж і засланці. Кілька чоловік відбувають строк за борги; вони були б раді розпрямити крила. Приміром, такий чоловік, як Нетталл, корабельний тесля, радо скористався б з нагоди втекти.

— Але його можуть запитати — звідки в нього, в боржника, гроші на шлюпку?

— Звісно, можуть. Та коли все зробити як слід, із розумом, то — лови вітра в полі,— питати буде нікого.

Блад кивнув головою, стверджуючи, що все зрозумів, і лікар, узявши його за рукав, докладно розповів про свій план.

— Ви одержуєте від мене гроші і негайно ж забуваєте, що їх дав я. Коли вас спитають, то можете сказати, що у вас в Англії є друзі або родичі, які переслали гроші одним із ваших пацієнтів, ім'я якого ви, як людина честі, ні в якому разі не відкриваєте.

Сказавши це, він замовк і запитально глянув на Блада. Блад кивнув на знак згоди. Тоді лікар з полегкістю зітхнув і заговорив знову:

— Але запитань ніяких не буде, коли ви діятимете з розумом і обережно. Домовтеся про все з Нетталлом. Прийміть його в своє товариство — корабельний тесля стане вам у великій пригоді. Доручіть йому підшукати придатну шлюпку. А самі заздалегідь підготуйтесь, щоб, як тільки прибуде шлюпка, негайно ж тікати, до того, як почнуться неминучі допити. Розумієте?