Страница 25 из 32
Камелія вислухала його слова не зворухнувшися. На її обличчі не відбилося нічого. Дід подумав, що синове звинувачення або не зачепило її зовсім, або вразило так глибоко, що вона ніби закам'яніла.
— Залиште нас, будь ласка, віч-на-віч з Вінченціу, — попросив її Дід.
Камелія заперечливо хитнула головою. Наполягати було марно.
Дід узяв половинку сигари й спокійно запалив, дивлячись на Вінченціу, який після нападу Василе стояв у кутку, байдужий до всього, його погляд бездумно блукав по кімнаті.
— Скажи мені, Вінченціу, що сталося, дуже тебе прошу. Я не поділяю думки твого брата, але ти мусиш зрозуміти його — Василе втратив кохану людину.
— А я — дружбу, шановний добродію. І разом з нею — сенс життя. Ви всі ласкаві зі мною, дуже уважні — хочете довести мені, начебто я не такий уже й потвора. А я добре знаю, що ніхто не любить мене, ніхто. Коли любов — це тільки жалість, то з мене її досить. Одна-однісінька людина ставилася до мене без жалю — Йоана. Вона відверто сказала мені, що я каліка, і коли хочу жити спокійно, мушу це знати, змиритися з цим і, головне, зрозуміти, що врода — не головне в житті людини. Лише Йоана була чесна зі мною. Прошу тебе, мамо, не гнівайся на Василе. Він має рацію. Через мене ти зробила всіх нещасними і, я вважаю, передусім саму себе.
Дід слухав Вінченціу і дивувався з його витримки і логічної послідовності. Тембр хлопцевого голосу був дуже приємний, а високе чоло, ясні очі, одуховлене обличчя — все свідчило про розум і змушувало не зважати на потворність, коли хлопець починав говорити.
— Усе, що ти сказав, Вінченціу, важливе тільки для з'ясування стосунків у вашій родині, — делікатно зауважив Дід, — але не допоможе мені в розслідуванні справи. Мене цікавить насамперед одне питання: що скоїлося сьогодні вранці? Що зайшло між тобою і Дойною?
Вінченціу глянув на матір. Камелія сиділа в тій самій позі, ніби закам'яніла. Хлопець відвів очі й нічого не відповів Дідові.
— Я тебе питаю, Вінченціу. Адже саме на тебе падає підозра не тільки в замахові на життя Дойни, а й у страшнішому злочині. Ти цілком спокійно і проникливо розбираєш поведінку близьких тобі людей, отож мусиш так само тверезо осмислити і свої вчинки. Будь ласка, відповідай точно і на мої запитання.
Хлопець знову глянув на матір.
— Дивися, будь ласка, на мене. Дуже вас прошу, добродійко, залиште нас самих. Я враховую те, що ви сказали мені вранці, але й ви зрозумійте мене. Закон велить заарештувати його.
Вінченціу злякався. Його обличчя зблідло, і від цього велика деформована голова ніби побільшала, а на підборідді виступив рясний піт.
Камелія неохоче встала і вийшла з кімнати, навіть не поглянувши на Вінченціу. Дід мимоволі відчув співчуття до цієї вольової жінки, адже вона щойно вислухала від своїх синів такі слова, на які, либонь, ніколи не сподівалася.
— Скажи мені, Вінченціу, як ти зустрівся ранком із Дойною?
Хлопець мовчки стискав короткі товсті пальці, поглядав на двері, за якими зникла мати, і нарешті заговорив:
— Я вранці вийшов із дому… Хотів піти до одної крамниці…
— До тієї, де на вітрині виставлено манекени?
Вінченціу здригнувся. Дід підсунув йому стілець.
— Сядь! Продовжуй, будь ласка.
— Так, я пішов до тієї крамниці, про яку ви кажете. Мені подобаються манекени, хоч останнім часом мама не дозволяє гратися з ними.
— А яким манекеном ти бавився?
— У мене був один. Але Василе пробив йому голову, і мама винесла його в підвал.
— І тоді ти пішов до крамниці готового одягу, щоб украсти собі інший манекен, так?
— Ні, я ніколи нічого не краду.
— Ну а вночі, позавчора вночі, що ти шукав біля тієї крамниці?
Здавалося, Вінченціу от-от заплаче. Але Дід суворо стримав його:
— І не сором тобі? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я тебе питаю: що ти робив уночі біля крамниці?
— Дивився на манекени.
— А хто напередодні розбив скло у вітрині?
Вінченціу злякано зиркнув на Діда.
— Я не розбивав. Це Василе розбив мого манекена, а мама не схотіла купити нового.
— А чому ти ліз у вікно по вірьовці?
— Звідки ви знаєте?
— Зараз я тебе питаю! А ти відповідай!
— Мама не дозволяє мені виходити ввечері з дому. А Йоана перестала бувати у нас. Я страшенно знудьгувався за нею, хотів побачити її.
— То чому пішов до крамниці? Адже Йоана не картонна?
— І вона була манекеном.
— Хіба тобі все одно, з яким манекеном мати справу?
— Будь ласка, розмовляйте зі мною чемно, не кричіть, я вам нічого поганого не зробив.
— Ти що ж, не розумієш серйозності свого становища? Розумієш чи ні?
Хлопець заперечливо хитнув головою.
Дід лише тепер помітив, що погляд Вінченціу застиг, утуплений в одну точку. Старий не знав, яка межа сприйняття й усвідомлення дійсності в цього юнака, але розумів, що така межа існує і переступати її ризиковано. Вирішив бути обачнішим.
— Я спитав, чому ти не зайшов додому нормально, як усі люди. Навіщо треба було лізти у вікно?
— Мама заборонила мені виходити з дому ввечері. А я дуже скучив за Йоаною. Хотів побачити її. Виліз у вікно і пішов до крамниці. Поговорив з нею, просив, щоб не забувала мене, я ж нічого поганого їй не зробив.
— Тобі сказав хтось, що Йоана в крамниці?
— Так. Василе. Я просив його передати Йоані, аби вона прийшла до нас. Тільки вона мене любить. Василе сказав, що Йоана в крамниці, стоїть роздягнена і дивиться на людей. Вона розгнівалася, що я нечемно поводився з нею. Це неправда. Я завжди був чемний.
— А вона що-небудь сказала тобі?
Вінченціу уважно глянув на Діда.
— Ні, не сказала нічого. Я повернувся додому. Наступного дня знову пішов до вітрини. Я переконався, що Василе кепкував з мене. То була не Йоана. Там стояла інша дівчина. Йоана — білявка. І не могла Йоана так довго не зворухнутися.
У Діда виступив піт на чолі.
— Розкажи тепер про Дойну. Як ти зустрівся з нею?
— Ми зустрілися на вулиці, біля нашого під'їзду. Вона сказала, що прийшла від Йоани. Перед тим як переїхати до іншого міста, Йоана попросила її погуляти зі мною.
— Ти сам схотів піти до неї чи вона запросила тебе?
— Вона запросила. Я спитав, де Йоана. Розповів їй, як Василе обдурив мене. Думав, вона також обманює, а Йоана сховалася.
— А потім ти повірив, що Йоани немає вдома?
— Повірив.
— То чому ж ти все-таки пішов до Дойни?
— Вона дуже просила, хотіла, щоб я сам переконався.
— А що ти робив у Дойни? — спитав Дід, запалюючи сигару.
— Трохи побув і побачив на стіні плащ Йоани.
— І що тоді?
— Я здивувався, що Йоана поїхала без плаща. Благав Дойну сказати мені правду. Може, Йоана не хоче зустрічатися зі мною, не хоче бачити мене. Коли так, то це означає, що й вона мене обманювала, як усі інші.
— І що ж було потім?
— У мене з'явилося погане передчуття. Я зовсім не повірив Дойні. Бачив по ній, що обдурює. Тоді я заплакав. Мені стало ясно — скоїлось якесь лихо. Мама відібрала в мене манекен, його розбили й заховали в підвалі. Тоді ви прийшли до нас. Я вас бачив крізь шпарку в замку, бо мама зачинила мене в кімнаті. Дома всі стали розмовляти пошепки, а при моїй появі зовсім замовкали. Я знав: із Йоаною щось сталося. Коли я побачив, що Дойна плаче, то вже не сумнівався, що приключилося лихо. Я встав і пішов. І сказав Дойні, що вона буде винна, коли Йоана не повернеться.
— А як ти думаєш, куди пішла Йоана?
— Василе сказав — у кращий світ.
— Як ти це розумієш?
Вінченціу стенув плечима.
— Кращий світ, — повторив він, розтягуючи слова, щоб Дідові було зрозуміліше.
— Коли ти виходив, що робила Дойна?
— Сказала, що хоче відпочити.
— То чому ж ти повернувся?
— Куди повернувся?
— До неї. Пішов, а тоді повернувся.
— Я не повертався.
— Так хто ж тоді хотів задушити Дойну?
— Мама вважає, що я. Так їй сказав лікар Петрашку.
— Я ще раз питаю тебе: коли ти пішов від Дойни, то більш не повертався до неї?