Смерть манекенниці

— Не розумію, добродійко.

— У Вінченціу не тільки фізична травма. Коли він трохи підріс, я впевнилася: у нього і з психікою негаразд. Він був переконаний, що ніколи не матиме своєї сім'ї, це дуже пригнічувало його. І я, попри всі свої зусилля, нічого не могла вдіяти. Йоана допомогла мені. Вона зуміла довести Вінченціу, що будь-яка жінка поводиться з ним так само, як з іншим чоловіком. Річ у тім, що Йоана не відчувала до нього огиди.

— У такому разі все дуже просто: я не згадуватиму про смерть Йоани.

— Гаразд, але про що ж ви тоді хочете довідатися віл нього?

— Хочу з'ясувати, чому він так дуже любить манекени.

— Саме цього я найбільше боюся, — промовила Камелія.

— А чому? Що тут особливого?

— Нічого особливого, крім цинізму й цілковитого нерозуміння.

— Йоана була манекенницею, чи не так?

— До чого ви хилите?

— До того, щоб ви нічого не приховували від мене.

Камелія витерла очі.

— Господи, ну навіщо скоїлося це лихо?

— Повірте, я також глибоко засмучений.

Камелія встала з крісла й нервово заходила по кімнаті. Дід окинув її поглядом. Пригадавши, що казав про неї Василе і що Леонте, він був схильний повірити Василе. Поруч із такою жінкою Леонте мав жалюгідний вигляд і двадцять років тому.

Камелія підійшла до вікна і, дивлячись на вулицю, стала розповідати:

— Вінченціу могло врятувати тільки сильне почуття. Він мусив відчути себе мужчиною, позбутися комплексу неповноцінності. Для цього треба, щоб виникли нові, особливі рефлекси нервової системи. Перед тим, як змужніти, Вінченціу повинен був пройти етап, на якому зароджуються такі нервові функції. Лише я знала про це і займалася цим. Я, його мати. Заради нього я змінила свою спеціальність, заради нього відмовилася від особистого щастя, йому підкорила інтереси всієї родини. Тиждень за тижнем, сім років, я намагалася пробудити в ньому відсутні рефлекси. Я принесла йому анатомічні атласи, щоб він їх розглядав і зацікавився. Доконче потрібно було викликати в нього цікавість будь-яким способом, — Камелія обернулася до Діда і з відчаєм поглянула йому в вічі. — Коли б ви опинилися на моєму місці, тоді збагнули б. Я зробила все, що могла нехай деякі речі й викликають у таких людей, як ви, презирство. Це було життєво необхідним і для мене, й особливо для нього. Він мусив бачити, дивуватися, зацікавитись. Та незважаючи на всі стимулюючі ліки, на всі мої старання, він залишався байдужим. Якось я побачила, що він зупинився перед вітриною, де були виставлені жіночі манекени. Розглядав їх дуже уважно і поставив мені кілька запитань, на які я ледве змогла відповісти. З великими труднощами я дістала йому манекен. Моя багаторічна праця увінчалася першим успіхом. Він вивчав кожну частину манекена, а я пояснювала йому значення кожного органа. Я хотіла дати йому знання, які діти одержують у школі. Потім показала, як робити уколи. Через якийсь час він уже сам робив собі ін'єкції, бо мені було ніколи. Я хотіла переконати його в тому, що він нормальний хлопець, потрібен людям, що життя і йому принесе радість. Я звернула увагу, що мої пояснення цікавлять його все більше й більше. Це була ознака, на яку я так довго чекала. Саме тоді Василе познайомився з Йоаною. Я сказала йому, щоб запросив дівчину до нас. Вінченціу також познайомився з нею. Я часто бесідувала з Йоаною. Плакала і просила її допомогти мені. Хотіла дати їй грошей, але вона відмовилася. Я дуже шкодую, що вона загинула. У цієї дівчини було золоте серце.

Камелія замовкла. Професійними рухами пальців обох рук вона помасувала собі обличчя й замислилася. Потім промовила:

— Одного я ніяк не збагну: як ви можете припустити, ніби Вінченціу в чомусь винен. Такий нещасний хлопець, він і мухи не зобидить.

Дід відповів не зразу. Він уважно прослухав розповідь Камелії, стежачи головним чином не за суттю, а за тим, як вона говорила. Намагався виявити за її фразами прихований зміст, вловити деякі нюанси, так необхідні йому. Але Камелія була досить стриманою, а її патетику можна пояснити: це наслідок безмежної любові до сина, яка доказів не потребує. Проте для того, щоб Дід викинув з голови деякі припущення, материнської самовідданості було замало. Навпаки, саме сліпа любов могла заглушити в серці Камелії інші почуття, в тому числі й почуття справедливості до людей, які оточували її. Серед цих людей була і Йоана. Дід не хотів говорити з Камелією занадто різко і відверто, але він бачив, що іншої ради немає; залежно від того, як вона реагуватиме, ледь помітний слід може привести до істини або виявиться хибним. Таке теж траплялося в його практиці.

— Шановна добродійко, я розумію ваші почуття, знаю, що нелегко розповідати сторонній людині те, що я почув. Я торкнувся ран, яких ви не приховували тільки від найближчих людей. Але й ви мусите зрозуміти мене. Якого висновку може дійти будь-хто на моєму місці, довідавшись, що ви самі навчили Вінченціу робити уколи, в той час як мені вже відомо, що Йоана Рареу загинула не під колесами автомобіля, а померла внаслідок уколу, зробленого прямо в серце. Якого висновку можна дійти?

Дід замовк і поглянув на Камелію. На якусь мить її очі застигли, потім зіниці розширились, губи затремтіли, і вона по-дитячому заскімлила. Тоді нестримно заридала.

— Не може бути… Не може бути… Вінченціу не міг такого вчинити, — повторювала вона крізь сльози.

Дід сподівався почути додаткові пояснення, але Камелія вже марила. Він злякався. Кинув у попільничку недопалок і підійшов до неї. Жінка замовкла і ніби заціпеніла. У цьому випадку він змушений був скористатися єдиним засобом: ударив її долонею по щоці, по другій, бив доти, доки в її погляді проблиснули іскорки тями. Лише після того, як у неї з очей покотилися сльози, Дід полегшено зітхнув.

Пролунав дзвінок, він пішов відчинити двері.

Це був Леонте. Тримав під рукою велику теку.

— Що скоїлося? — спитав він, побачивши знервовану Камелію.

— Нічого, — відповів Дід. — Ваша дружина розповідала мені дещо не зовсім приємне. Оце й усе. Прошу вас, добродійко, тримати в таємниці все, що я вам сказав, — твердо промовив Дід. Узяв капелюха і пішов до виходу.

— А де Вінченціу? — спитав Леонте.

— Я бачила його на вулиці — прогулюється з Дойною.

Дід здригнувся:

— Коли він пішов?

Камелія відразу зрозуміла, що в нього на думці.

— Перед вашим приходом, — відповіла вона, дивлячись на Діда. Його обличчя вмить стало смертельно блідим.

— Хоча б не було запізно, — сказав Дід і швидко вийшов.

20

Ще здалеку Дід подав знак Панаітеску заводити мотор.

Швидко сів у «б'юїк» і, витираючи піт із чола, сказав:

— У Котрочени, до будинку Дойни Чумедрі.

— Що сталося, шефе? — спитав Панаітеску, побачивши на Дідовому обличчі велике занепокоєння.

— Мені здається, я допустився помилки.

— Якої помилки?

— Зроби все, щоб ми доїхали якнайшвидше, — попросив Дід, не відповівши на запитання.

Панаітеску натиснув на педалі, проте двигун працював з перебоями.

— Звик наш «б'юїк» до свого ходу, шефе, важко підігнати.

Дід не відповів, його охопило гнітюче передчуття. Подумки докоряв собі, що вчасно не вжив деяких заходів безпеки. Він мав на це право — фактів було досить. Щоправда, сумніви також були. І раніше, і тепер. Даремно зважав на них, мусив зробити все, щоб ізолювати Вінченціу хоч на кілька днів, до з'ясування всіх обставин убивства. Але в ім'я гуманності, якої завше дотримувався, він не хотів робити поспішних висновків — і ось події починають усе вирішувати за нього, вирішувати сумбурно, як природний наслідок його недостатньої певності.

Панаітеску проїхав перехрестя на червоне світло. Почувся свисток міліціонера. Дід глянув у дзеркальце заднього огляду — їх наздоганяла машина автоінспекції.

— Я боюся, шефе.

— Не зупиняйся, збільшуй швидкість.

Вони вже виїхали на бульвар Шостого березня — до вулиці Лістера залишилося кілька кварталів.