Білий король детективу

ХХ

Було пів на дванадцяту ночі, коли Джо, увімкнувши захисну систему, залишив свою “Ластівку” на галяві, а сам рушив до вілли “Двох щасливців”. Місяць сходив десь уже після півночі, тому що було темно. З невидимих у темряві гір, що півколом оточували Місто, скочувався прохолодний нічний борей і, набираючи силу, продував перепечені за день квартали. Тому дихалося легше, ніж удень.

Детектив нечутною тінню наблизився до вілли, що біліла перед ним стінами, імітованими під селянську хату. В темному небі густо сяяли зорі та зрідка проносились і щезали безшумними болідами освітлені птахольоти. І всюди безгоміння, пустка, тиша. Хоч би одне вікно було яскраво освітлене, хоч би з однієї вілли долинули пісні чи сміх — не зустрічаються сусіди за спільним столом, кожний ховається в своїй віллі, як у норі. Все на чорний день відкладають, тому й світла не палять, і гостей не кличуть — зайві витрати. Кожен зостається сам на сам із своїми дрібними радощами і великими нестатками, з нездійсненими мріями і реальними страхами.

Вілла “Двох щасливців” потонула в мороці — ні світлої рисочки, ні згуку. Після смерті Лінди й напівув’язнення в лікарні Майкла вона стояла пусткою. Хіба що агент Кримінальної служби зараз дрімає в холі.

Двері, що вели у внутрішній двір, були відчинені.

Джо машинально відзначив, що агент, якого тут лишив Кларнес, неакуратний. А може, він куди вийшов?

Детектив, постояв, прислухаючись і придивляючись, але нічого підозрілого у дворі не побачив і не почув, лише десь заскімлила собака та в сусідній віллі спалахнуло вікно. У смузі світла, що впала від вікна, вгледів у сусідньому дворі темний птахоліт — певно, господарі щойно повернулися додому. Та вікно, спалахнувши світлом, відразу ж і згасло. Схоже було на те, що хтось зайшов по щось у кімнату і вийшов, вимкнувши світло.

“Але чому вони покинули посеред двору літальну машину, коли у них є ангар?” — за давньою звичкою фіксувати в пам’яті все, що бачили очі і чули вуха, відзначив детектив. Втім, то не його клопіт.

Детектив зробив крок у темний коридор, лапнув по кишенях і тільки тут збагнув, що забув удома окуляри нічного бачення. Такого з ним іще ніколи не траплялося.

“Телепень! — сам себе лайнув детектив. — Старієш уже. Чи ж не рано, шановний?”

Коридором ішов навпомацки, виставивши вперед праву руку — для амортизації, якщо раптом натрапить у пітьмі на якусь перешкоду, та й удар правої, від себе вгору, короткий і різкий, коли раптом що, — виручить. Слух у нього був гострий, а вроджене вміння орієнтуватись в пітьмі чужих помешкань допомогло й тут.

Фільончасті двері в хол були відчинені, і йому здалося, що мигнула світла цятка й згасла. Джо машинально зупинився, тримаючи ногу піднятою, і стояв так, напружено прислухаючись. Але нічого вловити слухом і усім своїм єством не міг. Хоч певний був, що хтось десь поруч стримано дихає. Інтуїція підказувала.

“Звичайно ж, то агент спить у холі і дихає уві сні — заспокоїв сам себе. Ось я тобі вичитаю за відчинені двері і за таку “зразкову службу”.

Він рушив далі так само обережно (тривоги не відчував, просто спрацювала давня звичка рухатись безшумно і сторожко) і зайшов у хол. Притулившись спиною до стіни (теж звичка, набута в чужих помешканнях, — позаду мусить бути надійний тил, доки ти ще не роздивився і не зорієнтувався), завмер, але хоч як напружував слух, крім рівномірного, м’якого цокотіння годинника, нічого не чув…

“Де ж агент?” — подумав стривожено, бо щось у тій тиші йому таки не подобалось, а що — ніяк не міг збагнути.

Відірвавшись від стіни, Джо зробив крок і закляк, угледівши посеред холу темну постать. Та в наступну мить здогадався, що то ж робот, якого Майкл спалив променевим пістолетом. Вони з Х’ю так і залишили охоронця стовбичити посеред холу з піднятою рукою.

Джо хмикнув (якась там нікчемна залізяка так його переполошила) і підійшов до робота.

“Привіт, старий, — насмішкувато звернувся подумки до темної постаті. — Ти, мабуть, все ще сердишся, що ми тебе на металевий брухт перетворили?.. Але було б куди гірше, аби ти нас перетворив на попіл…”

І поляскав робота по металевому плечу.

І тієї ж миті, навіть гаразд не відчувши удару, впав на килим як підрубаний.

XXI

Х’ю перевернувся (це вже вкотре за ніч!): сну не було в жодному оці — спробуй-но заснути з переповненим шлунком!

“Аж під серце підпирає індик, — подумав він зі злістю. — І треба ж було напхати в себе стільки м’яса! Вдень крутишся, пообідати ніколи, ну й наганяєш своє увечері, а потім задихаєшся уві сні, усіляка чортівня тебе душить, товче…”

Поруч злегка похропувала дружина (вона завжди похропує, як ляже на. спину!), і Х’ю подумав, що давно б чао уже їм обзавестися двома спальнями — не молодята ж вони. То молодим у однім ліжку, в одній спальні рай, а після двадцяти літ такого раювання хочеться бодай іноді побути самому. Тільки ж як її викроїти, ще одну спальню?.. Одній дочці треба окрему кімнату, другій треба окрему кімнату, третій теж треба… І синові вона не зайва, бо вже ого який вимахав! Оце вже разом буде чотири кімнати, та їм, батькам, спальню — п’ять. Та вітальня — шоста. Де вже тут про сьому думати, як він і шестикімнатну віллу зі скрипом оплачує. А тут ще й три дочки на виданні — жах! Бо троє весіль для батьків все одно, що три пожежі — геть спустошать! Довго потім погорільцем себе відчуватимеш. А де тих грошей брати, як платня вже літ десять не збільшується, а ціни ростуть замалим не щомісяця. Особливо на харчі. От вони індика за вечір ум’яли гуртом, тепер доведеться тиждень на вечерях економити, щоб залатати дірку в сімейному бюджеті…

“У нашій країні не можна бути голодним, — заявив нещодавно президент. — Тим крикунам, які галасують, що в нас дорогі продукти, я раджу одне: купуйте дешеві продукти, і все буде о’кей!.. Принаймні я так роблю і тому ніколи не скаржусь на дорожнечу…” (Раз на тиждень ведуча телекомпанія на всю країну транслювала обід у президента, під час якого телекамера заглядала в кожну тарілку глави держави, і всі бажаючі могли переконатися, що президент споживає тільки дешеві страви і тому ніколи не скаржиться на високі ціни).

“Авжеж… — Х’ю знову перевернувся. — Наш президент мільярдер, то йому легко купувати дешеві продукти, а хай би він спробував на моєму місці…” — але відразу ж і прогнав ті думки, бо здалося, що хтось невидимий підслуховує, про що це думає у жінки під боком державний інспектор Х’юлетт Кларнес?

Згадавши про свою мрію мати мільйон, Х’ю знову перевернувся і подумав, що оскільки він живе у Країні Рівних Для Всіх Можливостей, то — хоча б теоретично, — він може стати мільйонером. Ось як тільки це на практиці здійснити?

Годинник у вітальні пробемкав північ.

“В цю мить у холі вілли “Двох щасливців” з’явиться Дженні, — подумав він, ледь зачувши бій годинника. — Агент там, напевне, вже витріщився на таке диво…”

Згадка про привид повернула думки в інший бік. Той професор з двома “ф” наприкінці свого прізвища запевняв, що за такий винахід можна легко відхопити мільйон. Жаль, що не він, не Х’юлетт Кларнес, винайшов таку штукенцію’-був би оце багатим і не думав би, як залатати в сімейному бюджеті дірку після одного з’їденого індика…

Перевернувся…

— Доки ти будеш крутитись, наче тебе хто смажить на рожні? — хрипким голосом озвалась дружина.