Страница 60 из 86
Ракетоплан мчав уперед. Ясна година московського ранку змінилася на хмарну; хмари затягли піді мною всю поверхню землі. Але мій компас та автоматичний покажчик місця перебування ракетоплана були надійніші за опуклу карту, яку я бачив під собою до того. Я знав, що вже лечу над Середземним морем, де пролягають рейси поштових літаків. На швидкості шість тисяч кілометрів за годину зіткнення було б згубним. Тому я зсунув ракетний руль висоти і піднявся ще вище — близько п’ятдесяти кілометрів, куди літаки звичайно не злітають. Тут було безпечніше, і я включив повну швидкість. Покажчик швидкості дійшов до цифри 6000 кілометрів і спинився.
Тепер я відчув себе трохи вільніше, бо по прямій лінії ракетоплан ішов дуже надійно і не потребував керування. До того ж на моєму С-218 було встановлено автопілот. Я настроїв приймач на хвилю постійної радіогазети і увімкнув репродуктор. У кабіні пролунало:
“…дала позитивні наслідки. Обладнання діє чудово. Перший вибух станеться об одинадцятій годині тридцять хвилин ночі 21 червня. Другий — через п’ятнадцять хвилин і третій — рівно о дванадцятій годині ночі… О дванадцятій годині ночі! Увага! Час повідомляємо за московським поясом. Передаємо дальшу радіограму. Населення південної півкулі майже все евакуйовано за екватор, на північ. Зосталися лише кілька спеціальних експедицій, по які послано швидкохідні ракетоплани. Увага! Відомий пілот Олексій Троянов на своєму швидкохідному С-218 вилетів сьогодні на Фалклендські острови по групу метеорологів. Увага! Увімкніть екрани, транслюємо політ Олексія Троянова на ракетоплані С-218”.
Тим часом я перевірив напрямок. Унизу купчилися все так само хмари, в рідких прогалинах між якими видно було сині смуги. Автоматичний покажчик стрілкою відзначав місцеперебування ракетоплана — трохи на захід від Африки над просторами Атлантичного океану. Ще далеко до островів Фалкленд навіть для моєї швидкості 6000 кілометрів за годину. Що передає далі радіо? Репродуктор знову закінчив фразу:
“…Як гадає астроном Бермігтон, Комета, проходячи по дотичній до орбіти Землі, вплине на Місяць. Цілком імовірно, що наш супутник не витримає притягання Комети і зірветься з своєї орбіти під кутом до Комети. В такому разі Місяць піде між Сонцем та Кометою параболою до орбіти Юпітера. Земля може позбутися свого споконвічного супутника. Та остаточно це буде з’ясовано перед першим вибухом, о десятій годині п’ятдесят п’ять хвилин. Астроном Бермігтон гадає, що Місяць зірветься з орбіти і покине Землю! Увага! Астроном Скаутлей заперечує це припущення і доводить, що Місяць тільки змінить свою орбіту на витягнений еліпс, але лишиться вірним супутником Землі”.
Цікаво, хто з учених має слушність? А втім, питання про Місяць не таке вже істотне, коли йдеться про долю всієї Землі.
Та й проект інженера Андрєєва може не дати бажаних наслідків. Так запевняють деякі вчені. Я не вчений, я звичайний пілот. Але, може, саме тому вірю в проект інженера Андрєєва. 21 червня Андрєєв обертає земну кулю на велетенську ракету. Ця думка близька мені. Я знаю, що таке ракета. Тільки ракетному двигуну належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:
— Дайте мені точку опори, — і я підніму земну кулю!
Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для літака потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед, незалежно від того, куди спрямовано ці вибухи — у порожняву чи в повітря, у воду чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху — ось що рухає ракету.
Проте де я?
Покажчик місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленд. Спереду видно було піняві буруни, побережні скелі і рівну, без єдиного пагорка поверхню землі.
Але де ж шукати професора Пелюзьє та його експедицію?
Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав на значно зменшеній швидкості, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне враження — наче мешканці цього пожвавленого міста несподівано вимерли. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, незабаром осяяло зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою смугою простягся через увесь небосхил.
Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.
Я пролетів до порту Стенлей. Пустельна рівнина пропливала під ракетопланом.
А що коли їх нема і там? Що коли вони змушені були перебратися ще кудись?
Та ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, я помітив великий чорний стовп диму.
Сигнал!
Через кілька хвилин я плавно спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в нейлоновому плащі. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долинали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима кабіни. Нарешті я відчинив двері.
— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос. І, не дожидаючи відповіді, Жанна Пелюзьє мовила: — Ну, звичайно, це ви. Хто ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавач, і ми не могли подавати вам сигналів. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.
— А де ж інші? — спитав я.
— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію. Але це не страшно, — він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходімо, ходімо до будинку.
На порозі нас зустрів молодий, з енергійним, різко окресленим обличчям хлопець. Це був Стенуа. Він міцно потис мені руку і сказав:
— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити.
Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:
— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.
— Вам уже казали про нашого хворого? Його не можна чіпати, доки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.
— Виходить…
— Не раніше як завтра вранці. А може… — Голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може, нам доведеться лишити його тіло тут…
Мене зовсім не лякала думка, що нам треба затриматися тут до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалася більш як доба. За цей час я міг би кілька разів пролетіти звідси до озера Мічіган. Але хто знає, які несподіванки можуть трапитися?
— Усе-таки краще було б вилетіти якнайшвидше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже суворі інструкції. Зараз я поговорю з Комітетом порятунку Землі.
Жанна Пелюзьє пішла зі мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на островах Фалкленд щось із два місяці і закінчила свою роботу тільки два дні тому. Професора Пелюзьє не лякають майбутні події. Він турбується тільки про те, щоб довезти в безпечне місце зібрані матеріали.
Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.
“Прибув на острови Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ніж уранці 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжко хворий”.
“Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той самий. Ще раз підкреслюємо, до екватора можете сподіватися допомоги тільки в Буенос-Айресі”.
Перепросивши професора, я ліг спати: пілот ракетоплана має бути здоровий і бадьорий. Вилетіти ми поклали вдосвіта.
Близько дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:
— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.
…Багряне сонце тільки-но показало край свого диска з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту і помчав на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.