Страница 6 из 86
— С-слухай, Олд-Б-бой, — жалісно звернувся він до нього, — як ти д-думаєш, чи існую я на світі? І взагалі, чи гадаєш ти колись звернути на мене увагу? Н-немов я нежива річ, стіл або стілець… Що ти робиш, хотів би я знати, і навіщо запросив мене сюди?
Почувши цей пристрасний монолог, Олд-Бой глянув на Богдана, кивнув головою, немовби хотів сказати “зачекай, я зараз!”. І справді, діставши з шафи ще якусь деталь, він полегшено зітхнув, закурив сигарету, вийнявши її з зім’ятої пачки, ще раз поглянув на своє креслення і мовив:
— Не все, далеко не все, май дір френд, мій любий друже, тут у мене такої бездоганної якості, як належало б бути під час справжнього конструктажу. Але найголовніші деталі все-таки є, я підібрав їх або поробив сам. Уяви собі, все це зроблено таємно від наших товаришів! І тобі я розповідаю тому, що маю до тебе велике довір’я. Ти ж справді мені допомагатимеш?
— З радістю. Тільки не знаю, як с-саме.
— Виконуватимеш те, що я тобі казатиму. Сумлінно й точно, — підкреслив суворо Олд-Бой.
— Гаразд, — слухняно схилив голову Богдан.
— Так от. Треба спочатку…
Раптом Олд-Бой знову замовк. Наче в нього майнула нова думка і він боровся з нею. Богдан покірливо стежив за ним. Нарешті Олд-Бой вигукнув:
— Три чорти й одна відьма! Зроблю з тебе зрештою грамотну людину, харчосмаче ти мій бідолашний.
— Н-ну, вже й бідолашний, — трохи образився Богдан.
— А то ні? Хіба ти розумієшся на справжній конструкторській роботі? Ну, скажи чесно!
Богдан ніяково знизав плечима й розвів довгі руки, зачепивши одною дерев’яну шафу.
— От, і я так вважаю. Тому доведеться пояснити тобі дещо, — вів далі Олд-Бой. — Витрачу, звісно, зайвий час, зате потім ти будеш корисніший. Про інфразвук я тобі вже казав, це ясно. Про електромагнітні коливання ти знаєш, зокрема про ультракороткі хвилі. Справа полягає в тому, щоб поєднати інфразвук і ультракороткі хвилі, навіть не ультра, а мікрокороткі, довжина яких — не метри і не сантиметри, а міліметри! Саме це я й задумав, май гуд феллоу, мій добрий хлопець. Задумав, тримав у секреті, а тим часом підготовив усе для такого експерименту.
— Н-навіть я не знав нічого про це? — в голосі Богдана дзвенів докір.
— А чим ти кращий чи гірший за інших? Крім того, я все-таки розповідаю саме тобі, а іншим — ні. Бо довіряю!
Логіка тут, звісно, була, і незаперечна.
— Так от, як поєднати коливання звукові й електромагнітні? — вів далі, вже забувши про випадкове сперечання, Олд-Бой. — Дуже просто, як звичайно це робиться. Взяти інфрасирену… — він взяв у руки прилад, схожий на автомобільний сигнал, — попередньо з’єднавши цю сирену з шлангами, які подаватимуть стиснене повітря від компресора… — Його руки швидко перебирали відповідні деталі майбутньої установки. — Скерувати нечутні коливання інфразвуку в мікрофон, який перетворює їх в електромагнітні, подати їх на генератор міліметрових хвиль — і все!
— Так просто? — здивувався Богдан. — А я д-думав…
— Ти д-думав. — іронічно передражнив його Олд-Бой. — А ти спробуй усе це зробити, тоді й зрозумієш, як воно просто! Добре, що я заздалегідь сконструював усі ці пристрої. А от обладнати всю установку, та ще добитися того, щоб генератор давав саме міліметрові хвилі, а не якісь інші, — це такий шмат роботи, що й ну! Тому я й запропонував тобі співпрацю… яка згодом перетвориться на справжнє співіснування, кажучи дипломатичною мовою. Адже саме ми з тобою будемо першими, хто почне експерименти з новим, абсолютно новим генератором мікрохвиль, що нестимуть з собою ще й інфразвук! Ми промодулюємо інфразвук, посилимо мікрохвилі з ним у генераторі, надамо певну скерованість струмові променів, а тоді…
Богдан не витримав і позіхнув. Добре, звісно, Олд-Боєві, йому все це відомо й зрозуміло, він на таких справах, як кажуть, собаку з’їв. А от Богданова голова, здавалося, от-от лусне. Стільки електро— і радіотехнічної премудрості, та ще й пов’язаної з інфразвуком, тобто акустикою, — сприйняти відразу він був неспроможний, хоч би як Олд-Бой пояснював це. Мабуть, те позіхання зовсім недвозначно показало і його почуття, бо Олд-Бой безнадійно скривив обличчя.
— Нема з тобою про що балакати, обивателю ти нікчемний… От коли все зробимо, тоді подивишся. Рота роззявиш од подиву! А тепер — досить розмов! До роботи! Ану, починай, бери відкрутку, розгвинчуй нашого старенького. Щоб через півгодини від генератора не лишилося й згадки. Будуймо новий!
— Олд-Бой, а якщо не вийде? — спробував хоч трохи заперечити Богдан. — Адже т-тоді вся п-попередня робота піде нанівець?..
— Боягуз! Нещасний опортуніст! Не може не вийти. Негайно до роботи!
Так почалися події нової великої ери, яку сміливо можна було назвати “ерою винаходу” Олд-Боя. Бо справді ця ера, яка почалася майже жартівливою розмовою Олд-Боя з Богданом, розгорнулася далі в сліпучий фейєрверк нових нечуваних винаходів і відкриттів. Аркуш паперу, на якому зробив останнє креслення Олд-Бой, разом з його записником увійшли до числа найдорогоцінніших експонатів у музеї розвитку нової техніки.
Проте не випереджатимемо подій, хай розвивається все своїм шляхом. Наша роль — спокійно, стримано і об’єктивно занотувати геть усе, що стосується цієї дивної історії, цієї неймовірної низки фактів.
З того моменту й до пізньої ночі Олд-Бой та Богдан порпалися біля генератора і обладнували установку, що мала створювати потужне джерело інфразвуку. Богдан, украй захоплений роботою, повіривши, що вона має величезну вагу, вперше за весь час їхніх сумісних дослідів У лабораторії більш-менш спокійно дивився, як Олд-Бой невимушено з’їв більшу половину його опроміненого м’яса і запив опроміненим молоком. Більше того, Богдан і собі зробив те саме, бо відчув зрештою, що він голодний не менше від Олд-Боя. А сам Олд-Бой ще й промимрив:
— Друже мій, їж, пий! Не в цьому м’ясі, не в цьому молоці щастя. Ми з тобою ще опромінюватимемо тонни м’яса й озера молока. Ось тільки налагодимо генератор з інфразвуком! Гори м’яса і моря молока. Еверести, Гаурізанкари м’яса, Ніагари, Атлантичні океани молока, скільки молока, скільки завгодно, скільки нам захочеться! Та хіба тільки продукти? Ні, перед нами невичерпне джерело натхненної праці, ти впевнишся у цьому!
Вони працювали, не відриваючись і на хвилину. Навіть коли до лабораторії зайшли, принісши з собою гострий і радісний запах морських хвиль, червоного сонячного заходу та свіжого солоного вітру, Сашко й Люка, — навіть тоді Олд-Бой з Богданом не поглянули, як завжди, з побожністю на Люку і з заздрістю на Сашка. Вони були надто зайняті. Сашко спитав:
— Що це буде з генератором? Ти знову лагодиш його, Олд-Бой? Дивись, щось ти надто його розкрутив!..
Олд-Бой промовчав. А Богдан неуважно відповів:
— Д-дорогий мій, твоє д-діло маленьке. Н-не заважай!
Люка підійшла ближче. Вона помітила на столі рисунок, якого зробив Олд-Бой на аркуші паперу, і схилилася над ним. Олд-Бой спокійно перевернув аркуш, хоч раніше, напевне, охоче розповів би щось Люці з приводу своїх нових ідей. Люка демонстративно надула губи й відвернулась. А що Олд-Бой і на це не звернув уваги, то вона, покрутившися ще хвилинку в лабораторії, знизала плечима і вийшла геть. За деякий час подався й Сашко, бо вирішив не витрачати час на запитання, які все одно лишаться без відповіді. Він вийшов, сказавши:
— Змова у вас якась, чи що? Ну, ваше діло, хлопці!..
Минули ще дві-три години напруженої праці. Нарешті, Богдан виразно відчув, що в нього вії немов намащені густим клеєм. Він куняв, доки Олд-Бой не помітив це.
— Іди спати, — суворо наказав він. — Іди! Сьогодні ти мені більше не потрібен. Я закінчу сам. Висловлюю тобі від широких трудящих мас щиру подяку за виконану роботу. Іди.
І Богдан пішов. Олд-Бой лишився сам. Він працював невпинно, як і раніше, сон його ніби зовсім не брав. Час од часу він закурював сигарету, але щоразу відкладав її не докуривши. Мурмотів собі під ніс і наспівував щось невиразне; проте ніхто не міг би запевнити його, що це була не чудова пісня. Так минали хвилини й години.