Страница 52 из 86
Відкинувшись у зручному глибокому кріслі, Стом Хакал дивився на великий рисунок на стіні робочої кімнати Грата, де вони щойно розмовляли… Ні, власне, не розмовляли, а просто Стом слухав і слухав те, що розповідав йому молодий учений. І під час цієї розповіді, серйозної і вдумливої, Стом з дедалі більшою повагою дивився на свого співрозмовника, відкриваючи в ньому нові й нові риси, що свідчили про вперту завзятість цієї людини, цілком захопленої своєю важливою і цікавою працею. О ні, це був уже не той балакучий юнак, що оповідав йому вдома начебто почуті від когось іншого вражаючі звичайну людину історії. Та й Дольта теж: хіба досить було сказати під час першого знайомства, що вона, мовляв, працює разом з Гратом, що він також обчислює траєкторії небесних тіл?.. Звісно, це було правдою. Але далеко не тільки це, — Дольта, мабуть, навмисно применшувала для першого разу ту роль, яку Грат виконував у великій обсерваторії, та й не тільки в обсерваторії. Очевидно, щоб не лякати мене, бо ж дівчина справді має на увазі серйозні, як-то кажуть, наміри, подумав Стом.
Грат був керівником усієї експериментально-наукової роботи, і не тільки в обсерваторії, а й у інших дослідницьких центрах, що провадили цю роботу за рішенням Найвищої Ради. Він керував роботами, які за його сміливою думкою було ухвалено провести після виявлення небезпечного космічного апарата Третьої планети. Точніше, Грат здійснював опрацьований ним і затверджений Найвищою Радою проект захисту Хмарної планети проти поки що невідомих, але, мабуть, дуже серйозних спроб жителів Третьої планети проникнути крізь хмарну пелену, що споконвіку ховала від поглядів з космосу їхні вічно зелені й родючі простори. Ось ким насправді був Грат!
І він таки охоче розповідав про все Стомові, — певно, тому, що кохав його доньку Дольту, від якої, звісно, не мав таємниць.
Найзагадковіші для Стома лишалися засоби, що ними Грат намагався примусити ракету Третьої планети подавати радіосигнали про відсутність на Хмарній планеті добрих умов життя. Тепер Стом нібито все зрозумів і навіть міг в разі потреби розповісти про хитромудрий і разом з тим чудовий, простий план Грата.
Ракета Третьої планети летить у напрямі Хмарної планети. За підрахунками обсерваторії вона, зрештою… ні, не зрештою, а навіть сьогодні ж увечері вріжеться в поверхню планети. Ця ракета, справжня наукова автоматична станція, весь час подає жителям Третьої планети шифровані радіосигнали про Хмарну планету — і свого часу, тобто сьогодні, подасть аналогічні сигнали про склад атмосфери і температуру, яка панує на поверхні. А тоді, як сказав Грат, незабаром можна чекати й жителів Третьої планети. Що зробити для того, щоб перешкодити цьому, щоб запобігти кривавих сутичок, як сталося колись з прихідцями зхолоділої вже тепер Червоної зірки?..
Оточити автоматичну станцію Третьої планети потужними магнітними полями і так непомітно змінити її напрям, щоб вона почала падати й нарешті впала у точно призначене місце на поверхні Хмарної планети. Це й був план Грата. Він казав Стомові:
— Ми маємо всі підстави вважати, що ця ракета-станція не тільки надсилає сигнали на Третю планету, які, зрозуміло, приймаємо й ми, і дедалі виразніше. Рівень техніки її жителів, очевидно, досить високий, і вони теж по радіо корегують напрям ракети, інакше-бо вона не могла б так точно летіти до нас. Вони не зможуть корегувати тільки тоді, коли ракета підлетить близько до нашої планети, а особливо тоді, коли апарат проходитиме крізь густі шари атмосфери. Отож вплив магнітних полів повинен бути дуже непомітний, щоб керівні центри на Третій планеті не могли вловити різниці у напрямі. Це зробити зрештою не важко, — дуже велика відстань, що відділяє тепер ракету-станцію від Третьої планети. Ну, а коли вона проходитиме крізь хмарний покров, що вкриває нас, це буде вже зовсім легко, бо жителі Третьої планети уже не бачитимуть овій апарат!
Стом дивився на рисунок на стіні й думав: справді, як це виходить просто — і разом з тим, як складно! Ось тут ракета-станція має підлетіти до Хмарної планети. Її зустрічають потужні магнітні поля — і вона поволі міняє свій напрям, прямуючи ніби сама по собі в район Великих Пустель, де встановлено потужні теплові рефлектори. І її падіння не може нікому зашкодити. Грат, посміхаючись, пояснював:
— Ракету за всіма ознаками побудовано дуже вміло. Вона надсилатиме — ми ж усе це розшифровуємо! — всі основні дані під час свого польоту аж до моменту падіння на поверхню Хмарної планети. І про свою швидкість, і про навколишню температуру, і про склад атмосфери… Хай надсилає — це буде саме те, що треба нам!
Рисунок на стіні свідчив і про це — виразно й чітко. Теплові рефлектори широким потоком надсилали, пробиваючи навіть хмари, неймовірну температуру — близько трьохсот ступенів — проти температури в двадцять п’ять — тридцять ступенів, що постійно панувала на поверхні. Здавалося, цього було досить, щоб створити враження про жахливі кліматичні умови, яких не витримала б жодна жива істота. Але це не задовольняло Грата з його невгамовною фантазією.
До теплових рефлекторів було підведено великі труби, з яких нестримно била суміш газів, переважно вуглекислота з домішками водяної пари, але практично без кисню, цього необхідного для органічного життя елемента. Ця суміш, теж нагріта майже до трьохсот ступенів, бурхливим потоком ринула вгору, туди, звідки мала з’явитися ракета Третьої планети. Там, над атмосферою, цей потік втрачав свою силу, але це відбувалося вже на висоті двадцять п’ять — тридцять кілометрів. План Грата передбачав усе!
— Дивіться самі, — казав він, забуваючи навіть про Дольту. — Ракета-станція розповість радіосигналами жителям Третьої планети, що на такій висоті природні умови нашої Хмарної планети нагадують їхні. І тиск невеликий — бо струмені газів уже втратили свою силу, — і цілком сприятлива температура, адже й тепло від наших рефлекторів там розсіюється. Але щойно ракета почне підлітати до поверхні — все зміниться. Температура зростатиме на десять ступенів протягом кожного кілометра; зростатиме й тиск, він дійде до десяти атмосфер: адже наші теплові рефлектори працюватимуть, і вони зроблять свою справу. А додайте ще склад нашої атмосфери, вірніше, склад газів у розжареному потоці! Отже, прилади ракети відзначають на поверхні Хмарної планети не тільки великий тиск і температуру близько триста ступенів, а ще й майже суцільну вуглекислоту. Хто ж може навіть припустити, що в таких умовах існуватиме органічне життя? Та ніхто! Я ручуся за це! Ми перехитримо жителів Третьої планети й поставимо хрест на їхніх намаганнях колонізувати нашу прекрасну Хмарну планету!..
Все було так, як розповідав Грат, і все-таки Стома Хакала не лишало підсвідоме передчуття якоїсь небезпеки. Що то було за передчуття, він не знав. Але воно було. Можливо, через те, що надто вже багато різних складних наукових відомостей навалилося на нього — ракета-станція, теплові рефлектори, магнітні поля, суміш газів… Все це скидалося на химерну вигадку, не більше. “Так, Грат дуже розумна людина, і Дольта теж досить обізнана в своїй галузі. Я погоджуюся з ними обома, — думав Стом Хакал, — але щось тут є неприродне… так, що не обхопиш звичайним розумом. А що саме? Не знаю, не знаю…”
Йому дозволили зазирнути в інфрачервоний телескоп, і, як казала Дольта, він був украй вражений тим, що побачив. Він дивився на гаряче Світило і на далекі зірки, що наче всіяли безкраї простори космосу. Він ловив себе на думці, що йому страшно, коли дивишся крізь непроникну хмарну пелену, відчуваєш себе наче у сні… Найменше враження справила на нього ракета-станція; малесенька, сяюча в променях Світила. Вона здавалася мирною краплинкою матерії серед неосяжного космічного простору! І дивно було думати, що вона, як розповідали йому, наче хижак, всмоктує в себе все, на що звернуть увагу її чутливі щупальці, різні об’єктиви, датчики тощо, і негайно передає побачене й почуте жителям Третьої планети, які готуються напасти на свою хмарну сусідку, тиху й спокійну… Дивно, дуже дивно!