Страница 32 из 86
Директор немов на те й чекав:
— От, от, от! Саме про це я й кажу! “Обережніше”! Чудове слово, якщо хтось його розуміє! А хто не розуміє, то змушений буде зрозуміти. Ось ти, голубе, уявляєш собі, що вся ця історія дуже небезпечна?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. І не тільки я, а й вона, — вказав він на Ганну, що уважно слухала їхню суперечку, — і всі вони, — кивнув він на робітників, які стояли поруч. — Шлях науки, кажеш ти. Хіба я не знаю цього? Хіба я заперечував щось Івану Петровичу Антохіну, коли він надіслав вас сюди? Та це ж, на мою думку, дуже важливо, щоб ви науково допомогли радгоспові отими вашими хвилями, проміннями і всякою такою чортівнею. Але все це треба робити поступово, не поспішаючи. Ну, взяли б собі якусь там одну корову — і опромінювали б її, спостерігали, що з того вийде. А то, дивись, добрий десяток корів так мені активізували, чи як ти там кажеш, що й самі тепер не знаєте, що з ними далі робити. Так? Та ти мені відповідай, так чи ні?
— Ну, так, — змушений був погодитися Сашко.
— І без твого “ну”, все’дно буде так! От я й кажу: може, ви мені цих корів уже вкрай зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не повиздихають від цього? Хіба можеш відповісти на таке запитання?
— Точно, ясна річ, не можу, але всі дані.
— Та навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані! Твої дані тобі й про пацюків нічого не сказали. Добре, що нам пощастило розправитися з тією хвостатою поганню. Проте ніхто не певен, що десь не лишилося ще кілька таких потвор. І ти теж не певен, правда ж?
— Вони б вилізли, Даниле Яковичу, — спробувала втрутитися Ганна, — адже їм нема чого там їсти…
— А ти мовчи! — гримнув на неї директор. — Ти краще мені з курами розквитайся! Ач, яка!.. Тож я й кажу: не ви, а я за корів відповідатиму. Ви вважаєте, що своє зробили… а мені потім треба буде розплачуватися за всякі несподівані наслідки від вашого опромінення.
Такого обвинувачення Сашко не міг знести.
— Неправда, Даниле Яковичу! Ми так само відповідаємо. І навіть допомагаємо ліквідувати неприємні… несподівані випадки. От, бачите, наприклад, це ж ми вирішили давати коровам води досхочу…
— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам!
— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз, очевидно, не можна спинити потік молока, він може виснажити тварину. А ми її своєчасно годуємо, поїмо — і все лишається на місці. Бо кажу ж вам, що це — тимчасове явище. Я певен!
— Тимчасове, тимчасове, — пробурчав директор, потроху заспокоюючись.
Повз них усе ще виносили бідони з молоком і вносили назад порожні. Пройшла до корівника зміна доярок, і через кілька хвилин вийшли ті, яких змінили, — втомлені, виснажені непосильною працею. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:
— Премію, товаришу директор, готуйте! Он скільки молока надоїли!
— Почекай, почекай, — похмуро відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки з цього будуть, чи самі витрати. Наука ще не вирішила. Так, Сашко?
— Я певен, що прибутки, — серйозно відповів той.
— Ну, гаразд. Згодом усе підрахуємо. Тільки ти май на увазі, що я своїх висновків ще не зробив. Ти мене, голубе, не переконав своїми “даними” і навряд чи переконаєш. Мені факти потрібні, а не розмови, — закінчив Данило Якович і пішов з корівника. За ним слідом був посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову. Сашко полегшено зітхнув — бо ж не так просто витримати подібний потік обвинувачень! — і гукнув услід старому:
— Куди ж ви, Андрію Антоновичу? Чи вам замало директорових лайок?.. Краще скажіть, як з вашим волоссям? Все гаразд?
Андрій Антонович повернувся й повільно підійшов до Сашка.
— Та чого там, — відповів він смутно, — я слухав тебе, слухав…
— Ну й що ж? — здивувався Сашко. — Вас теж не задовольнили мої пояснення? Ай-яй, Андрію Антоновичу, а я думав, що на вас можна покластися!
— Ну тебе з твоїми жартами, — ще похмуріше сказав старий. — Виходить, моє волосся незабаром випаде?
— Звідки такі висновки? — Сашко нічого не розумів.
— Та ти ж казав, що всі отакі наслідки опромінення дуже короткочасні… і молоко оце, і все, що ваше проміння робить… так от, виходить, що і з волоссям мені доведеться розпрощатися.
Старий був такий засмучений, що Сашко мимоволі розсміявся. Пирскнула й Ганна.
— Е ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Сашко, — це зовсім інше діло, воно до вашого волосся ніяк не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилося, ми завжди можемо додатково опромінити вашу лисину! — І він скоса поглянув на Ганну, що затиснула долонею рот, аби знову не пирскнути сміхом.
— Завжди щось вигадаєш… — Андрій Антонович, зберігаючи на обличчі підкреслений вираз невдоволення, одійшов. Мабуть, він усе-таки не вірив Сашкові, вважав, що той за звичкою жартує.
Все ще усміхаючись, Сашко звернувся до Ганни:
— А ви Олд-Боя, тобто Петра, не бачили?
— Ні, — відповіла Ганна, враз посерйознішавши, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені сказав прийти о третій — хоче показати якусь новину. А, до речі, котра година?
— Ви запізнилися. Вже десять на четверту.
— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Боже мій, він же розсердиться! Побіжу.
Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі переляк, хоч очі все ще сміялися. Ганна кивнула Сашкові головою й швидко пішла геть. Сашко іронічно поглянув їй услід.
— Ах, значить, Петро розсердиться! Може, ще й лаятиме тебе? — проговорив стиха. — Ще побачимо, хто з вас кого лаятиме… Ой, здається мені, наш поважний Олд-Бой цього разу засипався. Що ж, це все одно, як я з Люкою, і радий би піти геть, та нічого не виходить…
Він зажурено хитнув головою, з чого можна було зрозуміти, що Сашко добре-таки знав своє власне становище. А потім згадав про справи: треба було уважно стежити за коровами, бо й недогляд міг погано позначитися на худобі. Погляд Сашка впав на смутного Богдана, який чи не найбільше переживав неприємну історію з коровами. Бо як ото Сашко свого часу був винен у тому, що пацюки пожерли опромінене зерно й стали гігантами, так тепер через Богдана надміру опромінили худобу.
Сашко делікатно спитав:
— Як ти гадаєш, Богдане, з пацюками вже край? — Він чудово розумів, що треба відвернути увагу товариша на щось інше, щоб він не думав про корів.
— Н-не розумію…
— Ну, всіх ми знищили тоді, чи вони ще можуть з’явитися?
Богдан замислився.
— Мені здається, всіх. Т-та ти підрахуй сам. Три п-пацюки тоді втекли з крільчатника на горище, пам’ятаєш?
— Це правда, три.
— Двох ти вбив, к-коли прибігли до лабораторії на д-допомогу Люці…
— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загриз кіт, хоч і поплатився за це своїм життям. Люка сумує — просто жах! Каже, що кіт її урятував, а сам загинув, мов справжній герой.
— Н-ну, гаразд. Отже, двох убили ми. Одного ввечері наступного дня застрелив сторож біля склепу. От і все. А інші пацюки, мабуть, не їли опроміненого зерна, бо ми ж його більше не розсипали… принаймні я… — додав іще Богдан, якому явно бракувало Сашкової делікатності.
— Ах, он ти як! — аж захлинувся Сашко. — Гаразд, іди вже, різноколірний! І коли вже ти до кінця опромінишся?
— Та т-тебе не запитаю, — гордо відповів Богдан.
— Іди, кажу. Там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки свіжої приготувала, — почув ще Богдан останній і, правду кажучи, заслужений укол від Сашка. Переможений, він пішов геть, нічого не відповівши.
А проте зовсім не слід думати, що Сашко й Богдан посварилися. Зовсім ні. Це були товариські жарти. Обидва хлопці лишилися найкращими приятелями.
Якби на місці когось із товаришів був Олд-Бой, справа могла б обернутися інакше. Запальний Петро частенько забував про межі жартів і час од часу вибухав, наче вулкан, хоч сам і картав себе за це. Але Олд-Боя тут не було. Він сидів у радгоспній лабораторії й монтував якийсь складний апарат. Можливо, читач подумає, що то новий генератор? Ні, ні, цілком досить і одного. Адже ще ніхто, — ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович, — ніхто не знав іще всіх наявних властивостей того першого чудодійного витвору Петра. Отже, це був не новий генератор, а щось інше.