Страница 39 из 42
— Хто ж вас ображає, дан Франсіско? — несміливо запитав Ніанг.
— Йдеться не про мене самого… А мій батько? Брати, сестри? А мої земляки? А народ?.. Знаєте, — знизивши тон, довірливо сказав Франсіско, — було б добре на якомусь острові, хоча б такому, як цей, — стерничий кивнув у бік скелястого берега, — створити державу, що про неї я читав у книзі Томаса Мор а — лорд-канцлера англійського короля Генріха VIII. Цей твір перевернув усю мою душу. Навіть назву його: “Золота книга, така ж корисна, як потішна, про найкращий устрій держави й про новий острів Утопію” я так запам’ятав, що розбудіть мене серед ночі, скажу одразу…
Кудряш знав, що стерничий людина дуже начитана й хотів було запитати, про що ця книга, коли вона з’явилася, та Франсіско, мовби прочитавши хлопчикові думки, вів далі:
— Книга побачила світ 1516 року. В ній Томас Мор розповідає, ніби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Стривай, стривай, як його? — стерничий на хвилинку замислився. — Ага, згадав! його звали Рафаїл Гітлодей… Так ось цей супутник відстав від Веспуччі й потрапив на острів, де прожив п’ять років… Усе це, звичайно, вигадка, але вигадка дуже повчальна. Над нею хоч-не-хоч, а замислишся… Еге ж… Слухайте далі. Томас Мор описує, як цей мандрівник опинився в казковій країні Утопії, де було п’ятдесят чотири міста. Все, населення цієї держави, чоловіки, жінки, трудиться. Там нема ні ідальго, ні пеонів, ні грандів, ні жебраків. Немає й вельмож, урядовців. Останніх обирають строком на один рік. І тільки. І лише князя в Утопії обирають на все життя… Кожна людина — ремісник. Хліборобством і скотарством займаються всі по черзі. Жителі Утопії по два роки працюють на полях. В країні немає гультяїв, нероб. Усе, що здобуто людською працею, належить народові.
— Де ж тепер той добрий чоловік, що так гарно все описав? — поцікавився Ніанг.
— Такі люди, як Томас Мор, не до вподоби королівському двору ні у нас в Іспанії, ні в Англії чи в якійсь іншій країні. Томаса Мора брехливо звинуватили в державній зраді й 1535 року стратили… Одначе я не скінчив свою розповідь… У книзі писалося, що утопійці мають достатню кількість продуктів і речей. Бідняків там нема, але немає й багатих. Золото й срібло в них нічого не варті. З дорогоцінного металу там роблять, що б ви гадали, герцог?
Федя непевно знизав плечима. А стерничий мовив урочисто:
— Виготовляють ланцюги, кайдани й нашийники для злочинців! А з коштовного каміння — подумати тільки! — роблять іграшки для дітей… Кожен одержує стільки продуктів і речей, скільки йому потрібно. Люди працюють усього по шість годин на добу, а решту часу займаються науками, музикою, малюванням, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…
— Раби? — здивувався Кудряш. — Як же в такій країні можуть бути раби? Це ж принижує людську гідність. Раби не мають жодних прав, їх, як речі, можна продати, обміняти…
— Даруйте, герцог, але там у рабство обертають тільки злочинців, засуджених до страти в інших державах і викуплених утопійцями, або ж військовополонених…
— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?
— Ні, не така, — заперечливо крутнув головою Кудряш. — В моїй країні немає рабів. У нас усі рівні.
— Герцог! — забувши про обережність, голосно запитав стерничий. — Невже Мор написав книгу про вашу державу?
— Наша країна краща за Утопію. І життя в ній із кожним днем усе поліпшується… — Федя обірвав себе, замислився.
Несподівано долетіли глухі постріли. Один, другий, третій… Усі прислухались, але більше не стріляли.
— Кінець! — впевнено мовив Луїс. — Дієго поклав обох. А Педро ж мені так і не віддав дублон. Позичав, коли грали в кості… Хто ж мені тепер його поверне? Ти випадково йому не винен, Альфонсо?
— Авжеж, — процідив крізь зуби Альфонсо. — Одержиш свій дублон на тому світі.
Тут знову почулися постріли.
— Хе, хе, — посміхнувся товстун конопатник. — А ти, Альфонсо, казав, що Восьминогу кінець. Не так просто з ним упоратися, це тобі не глистяк Гуго: Педро живим не здасться…
— Це я казав кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам…
— Годі базікати! — припинив суперечку стерничий. — Ти, Луїс, гайда в трюм: там протікає вода біля п’ятого правого шпангоута. А ти, Альфонсо, засукуй панталони, драїтимеш палубу.
…Було вже за південь, а Дієго з матросами все ще не повертався. На каравелі занепокоїлись і стали поговорювати, чи не варт надіслати ще людей в підмогу капітанові. Однак Франсіско поки що від рішення утримувався.
— Пливуть! Пливуть! — закричав Ніанг, який перший помітив шлюпку з матросами.
Вона тягла на буксирі човен.
Усі обліпили борт. По хвилинному мовчанні почулися голоси:
— А де ж Восьминіг? Його не видно.
— І Гуго немає…
— Певно, їх зв’язали й кинули на дно шлюпки…
— Кривий їх не повезе.
— Справді, навіщо їх сюди везти? Постріляв і лишив на місці.
— Повісити й на острові можна…
— Ніхто їх не вішав. Глуха тетеря, хіба не чув пострілів?
Та ось шлюпка причалила до борту каравели. Капітан, а за ним боцман, Габріель та інші учасники погоні піднялись на палубу.
— Дон Дієго, — запитав стерничий, — де Педро й Гуго?
— Негідникам пощастило, — коротко процідив капітан і пішов до себе в каюту.
Ніхто не наважився розпитувати далі, бачачи, що Дієго в поганому настрої.
Як тільки капітан зачинив за собою двері, Габріель нарешті розперезався й, виразно жестикулюючи руками, став детально розповідати:
— Доки ми збиралися, Восьминіг устиг далеко відійти…
— Бачили, — буркнув Альфонсо, — кажи, що далі було.
— Не заважай! — блиснув очима кок. — Не хочеш слухати — йди геть… — І повернувся до матросів. — У бухті ми наздогнали їх. І тут — на тобі! — в мене зламалося весло. Доки я його міняв, вони вже досягли берега. Ми стали стріляти…
— Еге ж, чутно було, — підхопив Луїс.
— Педро теж відстрілювався, доки Кривий не продірявив йому руку.
Тут Габріель зареготав.
— Ти чого? — здивовано спитав Доменіко.
— Коли б ви тільки бачили, ха-ха-ха, як кумедно кивав п’ятами Гуго. Після кожного пострілу падав, схоплювався й знову, мов ужалений, біг далі… Якби не капосне весло, напевно, схопили б їх живцем… Ми вибрались на берег, а вони вже встигли вскочити в ліс. Там темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали, шукали й плюнули. Трясця з ними! Все одно подохнуть з голоду.
— Собака б знайшла, — впевнено зауважив Доменіко. — Пам’ятаю, в Гвінеї чорношкірі теж ховалися в лісі. Та наші пси швидко їх розшукували. У собак нюх ого який! — ї він захоплено завертів головою.
— Ми вже хотіли було відчалити, — розповідав далі кок, — та раптом хтось як закричить: “Рятуйте! Допоможіть!” Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в дряговині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто з нас і оком кліпнути, як їх зовсім засмоктало. Тільки чалма Педро лишилася на тванюці. Ось і все! Були Восьминіг і алхімік, — сумовито скінчив кок, — і немає їх. Те ж саме колись і з нами буде. Амінь.
— Угу-у, — глибокодумно протяг Алонсо. — Не розумію тільки, чим невдоволений хазяїн? Нічого сказати “пощастило”!..
— Що ж тут розуміти? — втрутився Доменіко. — Педро й Гуго справді знайшли для себе кращий кінець. Не засмоктала б їх трясовина, довелося б скуштувати розпеченого заліза…
В цей час капітан покликав до себе Франсіско. Дієго наказав негайно ж вирушати на острів поповнити запаси питної води, дров, а, якщо вдасться, то й роздобути свіжого м’яса.
Матросам набридло тинятися по морю, і кожен напрошувався взяти його на берег.
Стерничий відібрав кращих стрільців. Таких знайшлося чоловік десять. Як не підлабузнювався Луїс, як не запобігав, його брати не захотіли. В шлюпку спустили порожні барила для прісної води, списи, порох, свинець для полювання, сокири, пилки для заготівлі палива. Всі розсілися по місцях.
Помітивши засмученого Кудряша, що стояв мовчки біля борту, стерничий запитав: