Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 24



Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.

— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!

— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.

Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.

— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?

— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.

— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!

— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Віди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.

— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.

Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:

— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?

— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.

— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!

— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить. Ваня посміхнувся і догнав своїх.

— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.

Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. “Заходьте!” — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.

— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.

Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.

— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.

— Коля, цей хлопець не обманює… - сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!

— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем-обкрадачем?

— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…

— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!

— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.

— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.



— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.

— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.

— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.

— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.

— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.

Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.

Вийшли…

Ведмідь і Жучок сиділи на хвостах, притулившись боками один до одного, мов нерозлучні друзі. Перед ними стояли Ерпіди і Таня. Дівчинка щось запально говорила ведмедю, а жовтий бурмотів, перекладав. Оддалік півколом вишикувалися відвідувачі звіринця. На звірів у клітках ніхто не дивився: тут, серед двору, було цікавіше.

Директор підійти не насмілився, обминув натовп за спинами і відразу одщепив, відчинив клітку Мишка.

— Ну, давай прощатися, Мумрику… З директором про все домовлено, він дав чесне слово… Ерпіде, перекладай ведмедю, заспокоюй. Скажи, що ми не назавжди прощаємось. Будемо приїжджати в гості до нього.

Ваня обіймав Мишка, гладив, а глядачі зойкали від страху. Ведмідь кректав і зітхав, топтався на трьох лапах.

— Мишко говорить… — перекладав Ерпід-два, — у вас багато друзів, а в мене нікого… Залиште мені хоч Жучка. З таким другом мені легше буде в клітці, - після цих слів жовтий щось брехонув і собаці.

Жучок підскочив, як на пружинах, замахав хвостом з усієї сили, лизнув ведмедя в ніс, у куточки губ, радісно гавкнув.

— Жучок говорить: ти мій друг навіки… Але перший мій друг людина Ваня. Я не можу міняти першого друга ні на другого, ні на третього, — переклав жовтий.

А директор стояв збоку, біля ведмежої клітки і здивовано хитав головою: невже таке може бути на світі? Невже йому все це не сниться? І хапався за лівий бік грудей — почало ні з того ні з сього боліти серце.

Ведмідь сумно, з болісним надривом ревнув, як в трубу затрубив, і повернув до клітки. Дошкандибав до дверей, вчепився передніми лапами і зубами за залізні прути, якось підтягнувся, підігнув задню лапу і вчепився нею за підлогу. Видерся незграбно — чи так боліла хвора лапа, чи його покинули останні сили. Жучок підскакував біля дверцят, ніби передумав і хотів потрапити до Мишка в клітку, поскімлюючи.

Директор хотів уже тихенько підкрастися і замкнути клітку.

— Постривайте! — підбіг туди Ваня. — Поясок свій заберу.

І заліз у клітку, розв’язав ведмедю лапу.

— Ну, бувай, Мумрику! Не згадуй лихом… Полеж спокійно, доки прийде лікар, зробить гіпсову пов’язку. Ерпід-два, переклади йому! — Ваня витер ведмедю мокрі від сліз очі і різко повернувся, зіскочив додолу. — Товаришу директор! Останнє прохання… Замініть назву: не “Мишко-артист”, а просто “Мумрик”. Це його справжнє ім’я.

— Зробимо, все зрбимо, — директор поспіхом зачинив дверці; замкнув їх.

— Ерпіди, сюди! — показав Ваня під вагончик, і ті слухняно проджеркотали гусеницями під вагон-клітку. — А тобі, Таня, дякую за допомогу. І ось ще що: знайди того хлопчика, поверни велосипед! Жучок, до мене!

— Знайду! — витирала і Таня очі. — Я оголошення розвішу… Бувайте!

— Дай ще на вушко щось скажу, — Ваня, мало не торкаючись губами до Таниного вуха, прошепотів їй свій секрет. І відразу повернувся, пірнув під вагончик. Рішуче відхилив щит — якнайширше. В щілину-дірку першими проїхали Ерпіди…