Страница 16 из 24
Ерпід-два запитав, і Мишко у відповідь схвильовано задихав, потім сів на задні лапи, а передніми задриґав перед собою, задер морду догори і заревів: “Ой, о-оув, о-о-е-е!” Потім затис лапами вуха, потер очі…
Перша розповідь ведмедя,
перекладена на людську мову Ерпідом-два
— Усі кричать: “Мишко, Мишко!” А мене мама Мумриком кликала. О, як давно це було-о-о… Я мало пам’ятаю той час. Але як сьогодні бачу: еилізли ми перший раз з барлогу, з-під вивернутої ялини. Такий простір довкола, такі пахощі звідусіль! Листочки молоденькі, смачні — лоп-лоп-лоп… Пташки в доганялки гуляють, щебечуть… А ми йдемо з мамою на сонячну галявинку, до бурхливої річки. Ах, яке тепле і ласкаве сонечко на нас світило, пестило своїм промінням! Не встиг я подуріти з Шумриком… Так братика мого звали… Не встигли набігатися, як мати позаганяла нас у холодну воду. Ми верещимо, втікаємо, а вона схопить зубами за шкіру і — бульк з головою! А потім другого — бульк! Потім ми гасали мокрі галявиною, обтрушувалися, сушилися, боролися, дуріли… Шумрик мені вухо прокусив, а я йому ніс обдер. Мама помирила нас, дала ляпаса одному і другому. Не сильно, всього лише до вечора дзвеніло у вухах. І сказала тоді: “Фізкультурничайте, це добре… Але не калічте один одного!”
Майже кожен день ми приходили на цю галявку… Жували листячко, корінчики, визбирували з трави смачні ягоди, спустошували джмелині гнізда, гріли на сонці животи і спинки… Мама часто покидала нас там, а сама перебиралася на той бік річки, ішла на велике полювання. Траплялося, що з цього полюваня і м’яса приносила… Ми добре навчилися лазити по деревах. Примудрялися навіть на тоненькі забиратися і гойдатися. Раз гойдалися- “Ух-ха-ха! Ох-хо-хо!”, глянули вниз, а під деревом якісь звірі на двох ногах стоять, шкіра на них складками висить. Ми ще не знали, що це були люди, але здогадалися відразу: мама не раз говорила про них. І ще: у тайзі треба боятися всіх, хто більший за тебе. Доки не виростемо… А людей треба остерігатися і тоді, коли повиростаємо великі. Ці люди відразу струсили Шумрика, а мене не струсили. Дістали щось блискуче і — гах! гах! — застукали по дереву. І я полетів разом з деревом на землю. Зав’язали нам на шиї ремінці і повели. Я спочатку пручався, але ремінець душив шию, аж у очах блискало, і я перестав.
Нас посадовили у величезну залізну скриню з гілками-крилами зверху. Потім щось заревло, наша залізна скриня здригнулася і дрібно затремтіла. “Летимо!” — сказав хтось з людей. Я тоді не розумів, що летіти можна і так, бо я раз летів сторч головою з дерева, так то було зовсім не те і було боляче. Тоді мені мама ще й по потилиці лапою ляснула: “Коли щось робиш, то думай, чим скінчиться”. І як деревце зрубали, точнісінько так летів, тільки ніхто по потилиці не бив.
Потім ми ще і в поїзді їхали, і в машині. Стільки було незнайомих неприємних машинних запахів — голова обертом йшла. А нас усе везли…
Поселили нас у підвалі цирку, в одній клітці було нас п’ятеро. Жерти нам давали всякої всячини, але найсмачніші ласощі тільки тоді, коли ми робили тільки так, як примушували нас люди. Дресирував нас здоровий дядько Валентин. За будь-який непослух чи провину, бувало, візьме за шкірку одною рукою одного, другою іншого і як трусоне! Навіть мама не могла нас трусити відразу обох…
Ах, які ми були тоді дурні! Щоб заробити більше цукру чи цукерок, ми так старалися, мало з шкіри не лізли. Сонця ми давно вже не бачили, а тільки всякі вогні, лампочки. Часом ледве не задихалися в своєму підвалі: стільки було там різних запахів. А запах тайги, мамин запах мені тільки снився.
Трьох найздібніших малюків, у тому числі і мене, почали випускати в яскраво освітлений круг. Довкола того круга сиділи в присмерку великі і малі люди — багато людей! — вони плескали руками і кричали “ха-ха-ха!”, якщо що-небудь у нас особливо добре виходило. Мені одягали довгу спідницю, до вух прив’язували блискучі кільця, і я танцював під музику. Мене взували в кеди, надівали на мене трусики, і я підскакував і робив сальто на батуті, потім перевертався на брусах і гойдався на кільцях. Кільця з-під лап розбігалися, і мене мало не роздирало. І так було по декілька разів на день — і на репетиціях, і під час виступів.
Скільки часу збігло, не знаю, зима і літо мінялися декілька разів… Я давно став дорослим ведмедем. Мене вчили робити все нові номери: вивозити на арену у візку-колясці малого поні. А той сидів на хвості, як пес, і махав на мене прив’язаним до передньої ноги пужалном. Вивозив я і самого Валентина. Роз’їжджав я на велосипеді, на мотоциклі, навіть їхав раз вулицями міста, а мене знімали в кіно…
А сни про волю не покидали мене. Вони приходили все частіш і частіш, воля здавалася мені милішою над усе. Я нудьгував і замислювався над своїм життям все більше й більше. На арені я капризував, перестав робити те, що від мене вимагали. Валентин насильно запихав мені у рот цукерки, а я випльовував їх — боліли зуби. Я лежав і сумував цілими днями. До мене приводили і людину в білому халаті, яка неприємно пахла ліками. Це вона знайшла в мене зубну хворобу, і тому всі вирішили, що я вередую від зубів. А мені хотілося волі, волі! Мені лікували зуби, давали більше зелені, яблук, вітамінів, по цілій пляшці рибного жиру. А я все одно бунтував, правда, тихо, не так, як мій сусід тигр Бенгал. Той двічі нападав на Валентина, поранив йому руку, не підпускав до себе близько. Людина в білому халаті “приспала” тигра. Я спочатку не розумів цього слова, тільки тоді второпав, коли від тигра пішов запах мертвого тіла. Ми, ведмеді, відразу вловлюємо цей запах… Я не хотів, щоб і мене “приспали”, і знову почав дещо робити. Але не так охоче, з підскоком, як того вимагав Валентин.
Якось у мою клітку в підвалі зайшов дресирувальник Валентин і накинув мені на шию здоровенний зашморг, а на морду — спеціальну вуздечку, щоб не міг я і рота роззявити. Він повів мене темними переходами і вивів на подвір’я цирку. Доки вибиралися, я був насторожений, готовий в будь-яку хвилину кинутись на Валентина чи когось іншого, якщо той захоче мене “приспати”. У дворі стояла вже машина з величезною кліткою, була приставлена драбинка. Ми зайшли по ній з Валентином у клітку, він розлигав мене, познімав з мене всі ремні. Інша людина, яка піднялася по драбині, відразу зачинила і замкнула клітку, як тільки Валентин покинув мене. Валентин і та людина потрусили один одного за лапи, і машина заревла, мене повезли… А Шумрик так і залишився в тому цирку…
— Так це тебе у пересувний звіринець віддали! — догадався Ваня.
Він якраз скінчив пов’язувати лапу, обклавши її товстими куснями кори. Погладив ведмедя за терплячість.
Ведмідь виставив до Тані праву передню лапу, пробурмотів:
— Е-ейр-р… Оур-р…
— Ведмідь каже, що з сумочки доноситься запах смачних цукерок. І хоч він зарікався їсти солодке, але якщо цукерки м’які, а не ті, що хрумтять, то він би й не відмовився від частування, — переклав Ерпід-два.
— Ти диви, який чемний! — всміхнувся Ваня.
— Ой, а я і забула про цукерки, — згадала Таня. — “Ведмедик на Півночі” є. Але ж вони, мабуть, більше підходять для білих ведмедів.
— Нічого, може, і я не отруюся, — відразу переклав Мумрикову відповідь Ерпід-два.
— Так ти звір з гумором! — з захопленням вигукнув Ваня. — Мумрику, а яблука їстимеш? — поліз він за пазуху.
— Те, що ти назвав мене по-маминому, солодше мені від будь-якої цукерки і яблук. Але я не відмовлюся і від яблук, і від хліба.
— Нема хліба. От бачиш, хліба захотів… А хто тобі дав би в лісі хліба, га? Ми могли б збігати в магазин, купити, але ж і грошей у нас нема, — Ваня про всяк випадок підмигнув Тані.
— Нема, нема, — зрозуміла його натяк Таня.
— Монети… — почав щось говорити Ерпід-один, але Ваня зупинив його:
— А ти взагалі помовч. Твоя справа — мовчати і записувати, якщо тобі цікаво.
Жучок всівся навпроти ведмедя і дивився, облизуючись, як Мумрик-Мишко наминає яблука і цукерки, як обсмоктує лапи від смачного соку. У Жучка теж нило і підсмоктувало в животі (голодний був, як собака), готовий був їсти все, але тільки не яблука і цукерки. Зроду такого не їв. От коли б діти збігали по хліб…