Страница 2 из 34
Розділ 2,
в якому оповідається про казкову таємницю чаклуна-пенсіонера
Саме цієї миті дід зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав мудрого-премудрого.
— Мій юний вельмишановний академіку, — мудро-премудро, серйозно-пресерйозно мовив він. — Відкрию і я тобі свою таємницю: я вмію бачити і читати чужі думки так само легко, як ти читаєш і списуєш чужі домашні завдання.
— Як так?! — вражено запитав Павлусь. Він навіть притримав окуляри, щоб вони від надмірного подиву не впали з носа.
— А дуже просто, — спокійно відповів дід. — Річ у тім, що за фахом я чаклун, спеціалізований по класу добрих і корисних діянь. А навчав мене великий чародій, уславлений дивовижним чарівництвом джин, Великий Маг Сходу і Заходу, Володар Чотирьох Стихій Півночі та Півдня, сам Абу-ібн-Гасан-ібн-Хасан-ібн-Касан-ібн-Хамід, як по-стародавньому — казково вмілий і легендарно неперевершений фахівець, а як по-сучасному — всесвітньовідомий геніальний корифей і академік. Он воно як!
Павлусь тільки ошелешено кліпав очима. Він до того захопився, що аж забув про морозиво, і воно тихенько капало на асфальт, збираючись у висококалорійну, вельми поживну білу калюжу.
— Атож, я чаклун та ще й неабиякої кваліфікації! — вів далі сивий вихованець стародавньої школи джинів. — Щоправда, я дуже старий чаклун, такий старий, що іще в доісторичну минувшину, коли єгипетські фараони ще й не мріяли про будівництво пірамід, за вислугою років вийшов на пенсію, бо своєю некорисливою і сумлінною працею на благо людей заробив собі спокій та відпочинок.
— Та не може цього бути! — знову не втерпів Павлусь.
— Чому ж? — заперечив дід. — Я з відзнакою закінчив середню школу добрих чаклунів, бо жодного разу не скористався з підказок. А мені й підказувати не було потреби, бо я вільно міг би читати найліпші відповіді колег-відмінників, які вони тримали напоготові подумки. Я б зневажав самого себе, якби принизився до ганебного животіння за рахунок чужих думок і знань, хоч як би мені хотілося задурно заробити п’ятірку. А через це я й сам зробився круглим відмінником, і мій портрет щороку прикрашав чарівну шкільну Дошку пошани. Я одержував грамоти, а по закінченні цього своєрідного учбового закладу мені дали золоту медаль.
— Здорово, — мимоволі прохопився Павлусь.
— Ще б пак! — не перечив старий. — А коли я закінчив школу, то у всеозброєнні найновітніших чаклунських знань став на трудову вахту, аби з честю виконувати і перевиконувати свої почесні завдання та зобов’язання. А знання — то сила! Я карав жадібних і лихих багатіїв, майстерно перетворюючи їхнє золото на сухе листя, від чого вони буквально аж казилися і в розумовому потьмаренні дичавіли. А ще я здіймав на синьому морі жахні чорні шторми та урагани, коли до мирних берегів пливли чужі ворожі кораблі, по самі вінця навантажені лихом, горем і злиднями, а також важкими ланцюгами для поневолених. Я лив у посуху на лани бідних селян дощі і клав у їхню виснажену землю мінеральні добрива, бо за давнини робітники і селяни таких дивних див ще не вміли робити… Що, цікаво?
— Атож, ніколи таких чудних казок не чув!
— Яка ж це казка? От коли вивчатимеш стародавню історію, то сам переконаєшся, що я казав тобі чистісіньку правду. Історичних прикладів доволі…
Старий на хвильку замислився, ніби гортав подумки цупкі сторінки пожовклого від часу пергаменту з власними анкетними даними та автобіографією. А потому врочисто докинув:
— І от на схилі років я поклав собі зробити ще одне добре діло — привчити тебе казати правду, саму правду і нічого іншого, крім правди.
— Кепкуєте! — не повірив Павлусь. — Чаклуни бувають тільки в казках, а насправді ніяких чаклунів нема…
— А я? — обурено запитав дід. — А хто ж я тоді? Чи знаєш ти, скільки чудових і гарних казок складено про мене особисто? Я й сам до пуття цього не відаю, бо ніколи не був хвальком і не рахував оповідок про себе. Може, їх складено сто, а можливо, й тисячу! Тож запам’ятай надалі: люди ніколи не любили й понині не люблять брехні і язикатих носіїв цього зла. Недарма мудрі кажуть: брехнею світ обійдеш та назад не повернешся. Тому-то брехуни завжди заприсягаються усіма лихами, нібито вони кажуть правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди. Як ото ти, коли галасував: “Щоб мені на цьому місці провалитися!” Так уже віддавна повелося. Але з тобою станеться інакше.
І дід холодним, як могила, голосом передрік:
— Якщо ти брехатимеш і надалі, з тобою трапиться саме те лихо, яке ти насмілишся покликати на самого себе. І ніщо не порятує тебе, а тільки щира правда. А щоб врятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки. Зваж — перед усіма! Бо коли хоч перед одним будеш критися, то від порятунку будеш так само далеко, коли б ти й перед жодним не повинився. Пам’ятай: брехня і правда у парі не ходять, а в парі йдуть неправда з кривдою. Прощавай, мій юний друже. Будь щирим. Я сказав!
Дід піднявся з лави і зник…
Але якби він зник якимось незбагненним і незрозумілим чином, усе було б ясно і зрозуміло. Шкода тільки, що тоді не було б цієї вельми правдивої і повчальної історії. Ну, про що було б писати, якби він раптом перетворився на кущ троянди? Або зав’юнився димом і сховався під корок старезної, позеленілої від часу пляшки з магічною печаткою великого джина і видатного чаклуна, самого Абу-ібн-Гасана-ібн-Хасана-ібн-Касана-ібн-Хаміда? Або просто і природно розтанув собі у прозорому, хрусткому повітрі?
Усе було б ясно одразу: дід справді чаклун! Павлусеві нічого іншого не лишалося б, як його послухатись. А так що вийшло?
Старий зник у найдивовижніший і найнеприродніший, як на чаклуна, спосіб. Він піднявся з лави і, важко длубаючи асфальт міцним сукуватим ціпком, пішов собі. А потім звернув за ріг високого дев’ятиповерхового житла і аж тоді лише геть зник з очей.
Ну, хто ж після цього повірив би, що він справжній і непідробний чаклун? Може, хтось би і повірив, а тільки не Павлусь. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха! І ще ха-ха!..
Розділ 3,
в якому оповідається про важке полювання на метеликів
Того ж дня, на першому уроці, який, власне, не був уроком, бо всі складали вчительці Ларисі Юріївні звіт про літні звитяги, з’ясувалося неймовірне. Про це тільки й мови було на малих перервах і, само собою, на великій. Виявляється, полювання на чорних пантер, хижих антарктичних кашалотів, зажерливих нільських крокодилів і дужих африканських левів — ніщо у порівнянні з полюванням на метеликів. Це була така дивина, що аж Лариса Юріївна здивувалася. Відтак, коротко, саму суть цих розмов і я розповім, бо інакше не буде зрозумілим, чому Павлусь наважився провалитися під землю.
Ось вона, ця суть:
Якщо ти вирішив упіймати живцем пантеру, бери собі туристську путівку, сідай на пароплав і вирушай в Індію. Там, у диких хащах джунглів, викопай глибоку яму з прямовисними стінами, вкрий її тонкими і ламкими бамбуковими стеблами, замаскуй їх широким пальмовим листям і коло цієї зеленої пастки прив’яжи на мотузці біле козеня. Обов’язково біле, щоб його і чорної тропічної ночі було видко.
Козеня почне жалібно мекати.
Пантера прибіжить.
Пантера стрибне на козеня і влучить у яму.
А ти у цей час сидиш на дереві і спокійно навчаєш папуг таблиці множення та ще промовляти ранкове гасло “На зарядку по порядку уставай!”
Оце й усе.
Якщо ти вирішив подарувати у Київський зоопарк живого лева, сідай на літак і сторчголов стрибай з парашутом у центрі Сахари. Левів там на одну квадратну милю — як у нас котів у дев’ятиповерховому будинку на сто шістдесят чотири ізольовані квартири. Як побачиш лева, радій і сміливо йди на нього голіруч. Від такого відчайдушного зухвальства лев аж отетеріє і забариться зі стрибком. А ти у цю мить не лови гав, а спритно сипони йому в очі цукром-піском. Не забувай: засліплений лев — безпорадний, мов кошеня.