Страница 10 из 34
— Добрий день, Варваро Марківно, — виховано привітався хлопець, бо Варвару Марківну ще у першому класі обрали до батьківської ради.
— Добридень, Павлусю.
— Скажіть, будь ласка, Оленка вдома?
— Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь…
— Дякую, Варваро Марківно.
Оленчина мати — це вам не якийсь незнайомий дід. Вона ж не проминає жодних батьківських зборів, куди акуратно ходить і мати Павлуся. Нічого не поробиш — хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввічливим!
Оленка й справді займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабінету і одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирі було виразно викарбувано — “16 кг”. Подумати тільки! Що то значить — послаблення земного тяжіння.
Зрозуміло, Оленка одразу похвалилася:
— Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я раніше й обома руками підняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разів підряд, а лівою — вісім.
Павлусь поблажливо передрік:
— Скоро вижиматимеш ще більше разів.
— Ну, це ясно, — охоче погодилася Оленка, — бо я щодня тренуюся.
— Це що! Скоро ти вижиматимеш цілий трактор, — пообіцяв Павлусь. — Будь-якою рукою — хоч лівою, хоч правою. — А потім, ніби між іншим, недбало докинув: — А хочеш, я тобі відкрию одну таємницю?
— Таємницю?! — зраділа Оленка, бо всі хлопчаки і дівчатка над усе в світі полюбляють таємниці.
— Ще й яку! — вихваляв свою таємницю Павлусь. — Такого ти ще в житті не чула і почуєш першою. Ото здивуєшся!
— Слово даю: я нікому-нікому! — заприсяглася Оленка.
— І правильно, — схвалив її рішення він. — Це така таємниця, що тільки я мушу про неї розповідати. От зараз скажу — у тебе очі на лоба полізуть!
— Ну, то кажи!
Павлусь нахилився до Оленки і, як змовник, на саме вухо їй зашепотів:
— Пам’ятаєш, як я розповідав про зустріч з хоробрими марсіянськими космонавтами?
— Ще б пак!
— Так от: то були зовсім не марсіяни!!!
— А хто?! — вибалушила на нього очі Оленка.
І Павлусь врочисто повідомив:
— Ніхто! Хочеш вір, хочеш ні, а нікого не було. Я тоді все набрехав…
Новина справді була приголомшлива. Це ж нечувано — почути від Павлу ся визнання у власній брехні! Такого ще ніколи не бувало. Оленка сторопіло дивилася на нього, а коли оговталася, то тільки й спромоглася промимрити:
— Яка ж це таємниця? Усі і так знають, що ти брехун…
— Хто брехун? — щиро обурився Павлусь. — Я брехун? Та я кажу тобі чистісіньку правду: ніхто не прилітав! Я брехун… Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе від неминучої і страшної загибелі!
— Якої ще загибелі? — зовсім розгубилася Оленка.
— А отакої! — розбурхався Павлусь. — Як торохне по тобі Місяць, тоді дізнаєшся! Та не бійся — я тебе врятую. Я його зіштовхнув з орбіти, я ж його й назад поверну.
— Ти?!
— Я! — гордо випростався Павлусь.
— Тьху на тебе, — сказала Оленка. — Аби ти знав, як мені набридли твої дикі брехні…
Від гніву Павлусь аж затрусився.
— Які брехні? Я тобі цілком серйозно кажу! — заволав він. — Ех, ти! Хіба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я піду Васька рятувати від неминучої загибелі! Бувай! — І він рішуче попрямував на вихід.
А Оленка зухвало гукнула йому вслід:
— Чао! — і ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жодній дівчинці не личить.
Так, що не кажіть, а це нелегке і неприємне діло — займатися самокритикою. Якби не падіння Місяця, Павлусеві й на думку б не спало братися за таке невдячне діло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих і паплюжила сама себе? Та ще свідомо наражалася на різні образливі слова… Сказитися можна!
Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, він таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову?
Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязі хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кімнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрій великими фіолетовими літерами було виведено: “Акумуляторна скринька”, а з тильного боку спинки защіпками для білизни була причеплена табличка з загадковим написом “В-І”. З обох боків спинки товстим мідним дротом були надійно прикручені бамбукові лижні палиці. Коли Павлусь зайшов, Васько у поті чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палі.
— Що це ти робиш? — запитав Павлусь, радіючи, що розмову про марсіян можна трохи відкласти.
— Сам бачиш — монтую вертоліт, — з неприхованим захопленням відповів Васько. — Це буде вертоліт “В-І”.
— А що таке “В-І”?
— “В” — це я, а “І” — конструкція перша, — з неабиякою пихою пояснив юний конструктор.
Але Павлусь із сумнівом мовив:
— А хіба ж він літатиме? Де ти візьмеш мотор і пропелери?
— А вентилятори навіщо? — запитав Васько.
— Справді, навіщо? — запитав і Павлусь.
— Щоб літати — ось навіщо!
— На вентиляторах?! — здивувався Павлусь.
— А що тут такого? — ніби про звичайнісіньку річ, сказав Васько. — Скоро земне тяжіння до того послабшає, що й вентилятори потягнуть. — І в’їдливо додав: — Це тобі не підводний човен з бочки для квашених кавунів, а справжній вертоліт “В-І”. Я на ньому щодня в школу літатиму. А сідатиму на даху. Щоб усі бачили!
— Здорово! — вихопилося в Павлуся, бо це була прекрасна нагода здалеку почати осоружну розмову про марсіян. — Подумати тільки: якби не я, ти б свій вертоліт ніколи не змайстрував.
— Це ще чому? — визивно запитав Васько.
Павлусь охоче пояснив:
— А тому! Ось послухай. Якби не поменшало земне тяжіння, тобі і на думку не спало б робити вертоліт з вентиляторів. Так? Так. А чому поменшало тяжіння? Бо Місяць наблизився до Землі. Так? Так. А хто зіштовхнув Місяць з орбіти?
— Ну, хто? Хто? — роздратовано напосів авіааматор.
— Я! — велично вирік Павлусь.
Як і слід було чекати, після цих слів Васько аж закляк і не скоро повернувся до тями. Він тільки стояв поряд зі своїм “В-І” і ошелешено кліпав очима. А коли отямився, то насилу прохрипів:
— Брехло ти нещасний, ось ти хто!
Ви чули? Само собою, Павлусь обурився. Отак у житті трапляється. Ідеш до нього, як до друга, щоб врятувати від наглої передчасної загибелі, а він тобі меле, немов з гарячки, брехлом називає…
Рятувати його чи не рятувати?
Звісно, після таких образливих слів цього не варто було робити! Хай гине, коли йому так хочеться! Так йому і треба! Зрештою, хто через нього мало не втопився? Але з другого боку, якщо цього хвалька, а нині ще й конструктора “В-І” з колиски не врятувати, у космічній катастрофі загине безліч безневинних. Людство ніколи не подарує Павлусеві цих ні в чому не повинних жертв. Навіть посмертно йому ніхто не вибачить цього нечуваного злочину. Але щоб Павлусь через одного цього хвалька відповідав перед усім людством за цілу космічну катастрофу? Та ніколи в житті! Дзуськи! Не бути цьому! Нізащо!
— Слухай, ти, — грізно набурмосився він, — я правду тобі кажу. Ти пам’ятаєш, як я розповідав про марсіян?
— Будь певен! — пробурчав у відповідь Васько.
— Так от, ніяких марсіян не було! Я все набрехав. А щоб мені повірили, усім казав: “Щоб на мене Місяць упав, коли я брешу”. Місяць і почав валитися з орбіти на мене…
Васько з підозрою глянув на нього.
— Ти що, зовсім здурів? З глузду з’їхав? — тривожно запитав він. — Збожеволів, так? — і лагідно порадив: — Тобі, Павлику, лікуватися від брехні треба…
— Та я правду кажу! — у відчаї заволав Павлусь. — Саму правду і нічого іншого, окрім правди! — Він нервував, бо йому самому власні слова видавалися безтямними. — Це мене старий чаклун так зачарував!