В зоряні світи

Подорож “Комети” триває

Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружному ліжку, Ольга не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в соплі перестали бушувати, і всі підвелися, міжпланетна станція виднілася на екрану квіточкою, нарешті, зовсім зникла.

Тепер локатор обмацував уже Місяць, Ольга наділа захисні окуляри і припала до Ілюмінатора, в який било сонце. Гігантські вогненні вихори здіймалися на ньому. А поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…

— Подивіться! — вигукнула Ольга. — Он комета. Біля самісінького Сонця. А хвіст який пишний!

Іван Макарович повернув голову, ствердно кивнув:

— Так, це комета, але яка?

Він підвівся з крісла, відхилив його сидіння — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Пильно шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Ольгою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на дочку потеплілими очима;

— Схоже, що ти відкрила нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.

— Нова комета “Ольга Плугар” зафіксована!

— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович, — а назву кометі дасть вчена рада Пулковської обсерваторії.

Загорський радирував координати поміченої комети, Ольга дивилася на неї і дивувалася, що комету не затоплює сонячне проміння.

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі, згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Це ж уже й посадка скоро — посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована посадка.

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму.

Та ось обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним, насупилися брови. Він повернувся до Івана Макаровича:

— Передавач не працює.

— Причина? — Іван Макарович відхилився від ілюмінатора і пильними очима подивився на радиста.

— Вийшла з ладу зовнішня антена,

— Можете полагодити зараз?

— Спробую.

— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський,

Радист підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Ольга з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака. Невже він вийде з ракети? Вони ж мчать з такою величезною швидкістю! І навіщо батько дозволив йому?

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос радиста.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

В Ольги аж мороз пробіг поза шкірою. “Зараз вийдете…” Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — радив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, окрім ракети… Головне — обережність!

Микола закрив за собою двері шлюзу…

В безодні

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі. А через те, що отвір був невеликий і не можна було випростатись, Микола вхопився лівою рукою за верхній його обід і відхилився. Тепер він стояв увесь назовні, лише ногами обпирався об поріг люка.

Диво-дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що раз навколо безповітряний простір, то ніякого вітру бути не може, але все ж свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як же це так — ракета мчить із швидкістю 12 кілометрів на секунду — тільки подумати! — а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух!

Тут, зовні, небо було ще чорнішим, а зорі та Сонце ще прекраснішими. Зорі — червонуваті, жовті, білі, голубі… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв, як зачарований, навіть забув чого вийшов, йому лячно стало перед величчю природи космосу, неприкритою від очей голубим шовком неба…

Та якщо відчуття нічого не говорили юнакові про рух, то про температурні умови повідомили швидко Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній “плитці”, а потім догадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблястоголубий диск. Видно обриси материків, правда, не чітко, бо атмосфера, хоч вона й прозорим шаром укутує Землю, а все ж розмиває для ока різкі лінії. Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вкаже між ними грань? От все проходить там під голубим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету.

“Повітряного шлейфа” — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може тому, що “шлейф” той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого “шлейфа” у Венери, при спостереженні її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її атмосфери має кругом однакову товщину. А якщо Венера не придбала “шлейфа”, то чому накидають його Землі?

Так думав Микола Загорський, стоячи на космічній ракеті. Полюбувавшись матір’ю-Землею, він подивився вниз… і ніякого “низу” не відчув, йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття “низу” не з’являлося. Тоді він глянув собі під ноги — отам “низ”! Те, на чому стоїш, і є “низом”.

Він спробував пустити руку і… нікуди не впав. Але наступної миті все ж ухопився за скобу. Зусиллям волі перемагаючи страх, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці од люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось просто під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета, і він, справді, може пересуватись по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось ніби “унормували” обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі боятися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, скільки не глянь, розстилалася перед тобою земля. А тут… Навколо — чорна безодня. Вона оточує тебе зі всіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Діставшись до носової частини ракети, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці густі подряпини. Значить, на ракету натрапив рій дрібних метеоритиків…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Та коли він повертався назад, до люка, з ним трапилась пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відштовхнувся, відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!