В зоряні світи

Троянда космосу

Своїми обрисами радянський супутник Землі і справді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахилене “стебло”, на верхньому кінці якого — “квітка”. Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. “Квітка” — це величезне колесо, змонтоване із контейнерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюмінатори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіальних ферм, здіймається кілька овальних щитів, зроблених із напівпровідникових елементів. Це — енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються г електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють кают, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять локатори, потужну радіостанцію, підтримують постійну температуру в оранжереї… А сонячного сяйва тут же океан!

Троянда космосу — найбільший із трьох супутників, споруджених трьома великими державами. По різних орбітах обертаються вони навколо Землі, що, звичайно, утруднює астронавігацію, яка робить тільки перші, можна сказати, дитячі кроки. В багатьох країнах розгортається рух за об’єднання цих трьох супутників і створення єдиного науково-дослідного заатмосферного інституту під егідою ООН. Технічно цей задум здійснити легка — досить включити двигуни і вийти на умовлену орбіту. Та на перешкоді, як відомо, стоять інші причини…

В довгій трубі “стебла” влаштовано склади, майстерні. Там же, в самому низу — реактивний двигун, потрібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, тут же немає жодної молекули повітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навколо Сонця. Всередині в ній лунають голоси, там — атмосфера, тепло, там — життя.

…Мілько не відривав очей од екрана локатора. Віддаль до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій поверхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися біля великого лобового ілюмінатора.

Троянда більшала, буквально виростала на очах.

— По місцях! — наказав Іван Макарович.

Як тільки Троянда наблизилась до орбіти “Комети”, Мілько всього на дві секунди включив двигун. “Комета”, описавши криву, наздогнала Троянду. їх відділяла відстань в кілька десятків метрів.

Це було цікаве видовище! Над “Кометою” високо здіймався, поволі обертаючись, велетенський корпус Троянди.

Мілько витирав із чола піт, Загорський стежив за роботою радіоапаратури, що підтримувала двосторонній зв’язок із сусідами.

— З благополучним прибуттям вас, дорогі товариші! — пробасила Троянда.

— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макаровим. — Ми готові шлюзуватись.

— Ми готові до прийому, — прогримів бас.

Усі наділи скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими “ракетними” балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.

Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку порожніх баків водою. Геолог Петров горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Ольга — спецкор газети “Дзвени, наша пісне!”, журналів “Бадьора старість” та “Агу!” — мала зовсім залишити космічний корабель, щоб стати членом колективу Троянди.

Першим через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Петров. Іван Макарович припасовував ранець і крізь окуляри в шоломі поглядав на дочку. Чи часом не боїться? Щось довго возиться…

— Ольго!

— Готово!

Удвох з батьком Ольга зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли він перекачав повітря в ракету, відкрився зовнішній люк, Ольга стала на порозі і з жахом побачила чорну безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але ж… Неймовірне провалля, в якому рояться зорі, паморочить і… тягне до себе! Треба злегка натиснути кнопку, з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Ольга добре знає…

— Чому ти зупинилась? — почула батьків голос у навушниках шолома.

— Любуюсь! — іронічно відповіла Ольга і, прикусивши губу, наважилась — торкнула кнопку. Здалося, наче хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв батько.

— Ну як, Олю?

— Неймовірно!

— Боялася?

— Дуже! — голос її бринів збуджено і… весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри і тримаючи їх на руках, наче плащі, Ольга та Іван Макарович потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Петров. Геолог 1 мусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його перекосила болісна гримаса.

— Що з вами? — стривожився Плугар.

— Та, розумієте, Іване Макаровичу… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! І скільки разів нагадував він про обережність… Повернувся до мікрофона, вмонтованого в стінці ліфта. Натиснув кнопку.

— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Петров ушкодив собі коліно.

— Єрмил Єрмилович? — обізвався бас. — Шкода. Підніметесь — я накажу зменшити обертання, щоб йому легше було дістатися в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Петров, перемагаючи біль, усміхнувся.

— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.

— Та воно то нічого не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по “стеблу”, і вони вийшли в дуговий коридор самої “квітки”. Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попідруки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, він не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеорита. Замість вогнегасників у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Ольга уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Ольгу.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу його частину займали довгі столи і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій кадужці стояла широколиста пальма. Ольга завважила, що над нею в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів до свого робочого столу, щось там поворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину “Комети” і дві постаті в скафандрах— вони припасовували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…

— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво, Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену.[1]

1

Селена (грецьк.) — Місяць.