Позичений час

У примарному світлі місяця Льоня бачив пожежний кран, що стояв біля стіни. До нього вже було пригвинчено шланг, прокладений до відчиненого вікна на першому поверсі. Кінець шланга лежав на підвіконні й навіть спускався до кімнати.

Льоня знав це вікно, обвите зеленим диким виноградом. Так, так, це було вікно спальні дівчат!

— Хто… хто все це зробив? — затинаючись, спитав він, боячись висловити свої думки.

— Звісно, я! — гордо відповів Віктор. — Ще перед тим, як кликати тебе. Бо ж ти, чого доброго, міг і перешкодити мені. А тепер — тихо! Тепер ти вже нічого не вдієш. Адже ж хто повірить, що я тебе силоміць привів сюди на все готове? Всі, безумовно, думатимуть, що це ми зробили з тобою удвох. Ага? І відповідати будемо також разом, якщо засиплемось! Ха-ха-ха! Гарненько я придумав, чи не так? А ти, мабуть, вважав, що я вже остаточно дурний, ага?.. Думав, що коли ти раз узяв верх наді мною, то так і далі буде? Я ж тобі говорив, що коли б у мене тоді не підвернулася рука, то я б тобі показав! І покажу ще! Ач, він думав, що оцим скиглинням так уже й вплинув на мене! Не з таких Віктор Сумський!

Льоня мовчав, приголомшений такою підступністю. Все загинуло! Справді, хіба ж можна йому тепер відступитися? Хто йому повірить? Всі скажуть, що він бреше, бо хоче виправдатися… Хоч би вирватися, втекти од Віктора, щоб не бачити цього! Та де там, Віктор сильніший за нього, хоч він чомусь уже не раз згадував про те, що Льоня колись бився з ним і навіть переміг. Але ж Льоня добре пам’ятає: ніколи такого не траплялося, і він, звісно, ніколи не перемагав Віктора, відомого в школі забіяку…

— От зараз ми й почнемо, — шепотів Віктор. — Не дуже зручно відкручувати лівою рукою, але нічого не зробиш, доведеться, щоб правою тримати тебе, боягуза! І не намагайся вирватися, все одно нічого не вийде!

Не відпускаючи Льоню, він лівою рукою крутив коліщатко крана. Льоня рвонувся від нього:

— Пусти! Я не хочу! Пусти, Вікторе! Я закричу!

— Ну й кричи, — глузливо відповів той. — Доведеш остаточно, що в тебе зрадницька душа. Кинь краще базікати, зараз ми з тобою як вжаримо, тільки нас і бачили!..

“Наче тільки в тому й діло, щоб не побачили, не спіймали на гарячому, — різонула Льоню гостра думка. — А все те, що зараз відбудеться, хіба це не страшно?..”

Мовчки, вже цілком безнадійно Льоня дивився, як вода швидко наповнювала плескатий до того шланг, підіймалася по ньому вище й вище. А Віктор крутив коліщатко.

Ось вода задзюрчала за вікном. Міцним потоком вона ринула на підлогу, заливаючи палату.

З кімнати пролунав чийсь зляканий зойк. Віктор рвучко відстрибнув од крана.

— Ну, тепер тікай хто куди! — вигукнув він, випускаючи Льонину руку.

Широко розкритими очима Льоня дивився то на нього, то на вікно спальні. Та ось у кімнаті закричав ще хтось — і враз вона сповнилася одчайдушними зойками.

Віктор був уже в кінці широкої алеї. Ще мить — і він зникне… Льоня все ще не міг ворухнутися. Йому здавалося все байдужим. Тікати чи не тікати — все одно. Головне те, що накоїв тут Віктор, який уже зникав у кущах.

Але ось до верескливих дівочих вигуків, що линули з вікна, домішався ще один, зовсім інший, переляканий і лютий. Це скрикнув Віктор, що потрапив до рук садівника, який раптом вибіг з-за рогу алеї.

— Ану стій! — вигукнув садівник. — Ні, хлопчику, не пручайся, все одно не допоможе! Та стій, я кажу тобі! Ах ти, собачий сину, ти ще кусатися?..

Він одчайдушно замахав однією рукою в той час, як другою тримав Віктора, що звивався в’юном, намагаючись вирватися з дужої хватки.

— Таки вкусив? Ач який? Ну гаразд, тепер я бачу, на що ти здатний, — приказував садівник, тягнучи Віктора до крана. — А це ще хто такий?

Він глянув на Льоню, який стояв, опустивши руки, навіть і не думаючи про втечу. За спиною садівника показалася ще одна постать — у білому халаті. Це була Віра Петрівна, стурбована зойками дівчат і галасом.

Вікно дівочої спальні яскраво засвітилося. З нього висунулися голови переляканих дівчат.

— Сумський! Куценку! Що ви тут робили? — закричала Віра Петрівна, впізнавши хлопців. — Та що це за лихо сталося?

Льоня ще нижче опустив голову. Він бачив, що й Віктор кинув опиратися. Тепер і йому це було вже ні до чого. Його впізнали!

— І питати нічого, Віро Петрівно, — похмуро сказав садівник. — Самі бачите, не для прогулянки при світлі місяця вийшли сюди ці хлопці… та один з них ще й кусючий такий.

Садівник швидко закрутив коліщатко пожежного крана і гукнув у вікно:

— Дівчата, ану, викиньте звідти шланг! Мерщій!

Шланг упав на землю. З нього ще лилася вода. Зойки й галас за вікном не стихали.

— Всю кімнату залило! — чулося звідти.

— І речі мокрі!

— Та хто ж це насмілився зробити таке?

— Які негідники!

З саду бігли ще люди, ще, ще… Віра Петрівна наблизилася до хлопців. Віктор спідлоба дивився на неї. Льоня не підводив очей, йому було невимовно соромно…

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

в якому остаточно розв язуються нічні події в піонерському таборі, але виникають нові ускладнення, тепер уже в класі, де з’являється нова учениця, з якою Льоня ніби знайомий.

— Це ви зробили? — гнівно спитала Віра Петрівна.

Обидва хлопці мовчали.

— Ви ще й питаєте, Віро Петрівно, — втрутився садівник. — Хіба ж не видно одразу? У, негідники!

— Стривайте, Павле! — спинила його Віра Петрівна. — Я питаю вас, хлопці, це ваших рук справа? Сумський, чого ти тікав звідси?

— Та ще й вкусив руку мені до крові, — знову не витримав садівник.

— Куценку, може, ти поясниш, у чому річ? — звернулася Віра Петрівна до Льоні.

Льоня підвів очі. Губи в нього тремтіли. Він розкрив було рота, але побачив у той же час лютий погляд Віктора Сумського.

“Зрадник! Боягуз!” — прочитав він у цьому погляді.

І Льоня знову опустив очі, не наважуючись вимовити жодного слова. Він не мав права видати Сумського. Неписані шкільні закони не дозволяли йому розповісти про все, що сталося тут… Мабуть, вперше в житті Льоні здалося, що в цих законах щось не так. Чому він не має права сказати правду? Адже він не хотів усього цього, не хотів!

І Льоня мовчав, відчуваючи, як спідлоба, наче вичікуючи, стежить за ним Віктор Сумський.

— Значить, ви не хочете говорити? — суворо казала Віра Петрівна. — Шкода… Від тебе, Сумський, я й не чекала нічого доброго. Вся твоя поведінка у нас у таборі була така, що ти мене не здивував і цим своїм вчинком. Але ти, Куценку…

Вона сумно, дуже сумно поглянула на Льоню — і він зашарівся під її докірливим поглядом.

— Ти, Куценку… я від тебе ніяк не чекала чогось подібного. Ти здавався мені добрим, щирим хлопцем… Так, обманув ти мене, Куценку, дуже обманув. Ну, зараз не варто про це говорити.

Віра Петрівна махнула рукою і звернулась до садівника:

— Павле, допоможіть мені відвести цих героїв до начальника табору. Правда, я думаю, що вони й без того не втечуть, але краще все ж таки постежити. Дівчата, — гукнула вона у вікно спальні, — прибирайте в кімнаті, я незабаром буду!

Садівник, не випускаючи Віктора, якого він тримав однією рукою, схопив другою Льоню.

— Іди-но сюди! — мовив він. — Та дивись, без фокусів мені, чуєш?

Льоня йшов, похнюпившись. Все, все загинуло… А він же хотів, щоб нічого подібного не трапилося! Але так уже, мабуть, виходить, що нічого не може статися з ним такого, щоб він зміг когось переконати, зробити по-своєму… тільки завжди наражається на неприємності. Та ще на які! А батько ще побоювався, що Льоня і в таборі накоїть такого, за що йому доведеться червоніти. Так і сталося, хоч як Льоня не хотів цього…

Нараз він почув ззаду зляканий вигук:

— Льоню! Ти?..

Він хутко озирнувся. То була Тамара. Вона вибігла з палати разом з іншими дівчатами і дивилася на Льоню з глибоким здивуванням, змішаним з обуренням.