Страница 29 из 43
Але Яків таки довів своє.
Увечері на підлозі однієї з інститутських кімнат вони розстелили величезну бузкового кольору фотокопію загального вигляду мезонатора. Самойлов і Якій повзали по ній на колінах.
— Так… Ось тут головна камера, тут провадилось опромінювання, — задумливо бурмотів Микола, водячи по кресленню олівцем. — Там — вікно з неї в допоміжну камеру…
Поряд лежали ще не просохлі збільшені фотознімки того, що лишилося від камер. Знімки були густо вкриті білими цятками — слідами радіації.
— Вибух стався тут, у допоміжній камері, — міркував далі Микола. — Зверни увагу: не в головній, а в допоміжній, біля самого вводу в головну. Дивно… Результатів аналізу зразків ще не принесли?
— Ні. Треба подзвонити, — голос у Якова звучав слабко й хрипко.
Микола пильно поглянув на нього:
— У тебе очі червоні. Стомився?
— Ні, — уперто крутнув перев’язаною головою Яків.
— Так. Значить, тут… До речі, треба з’ясувати, звідки взявся цей дивний отвір.
Самойлов порився у кресленнях, розгорнув аркуш, на якому було написано: “Плита основи допоміжної камери мезонатора, матеріал — бетон, масштаб 1:2”. Порівняв з фотографіями. Фото вийшли нечіткі: через надмірну радіацію вони більше нагадували рентгенівські знімки. Особливо світлою була яма з чорним прямокутним отвором у центрі. На кресленні цього отвору в плиті не було.
Яків побіг дізнаватися про аналізи зразків, які вони принесли з сімнадцятої.
Самойлов підійшов до вікна, відчинив кватирку, підставив голову під струмінь холодного повітря… В його голові безладно снували думки. “Голуб опромінював нейтрид мінус-мезонами. Щось нове вийшло в них, якась несподівана речовина. Мезоній? Сам Іван Гаврилович досить абстрактно уявляв його. Можливо, саме ця речовина виділила величезну ядерну енергію. Але як? Розпалася вона під час утворення під променем мезонів? Чи, може, вони несподівано одержали новий подільний елемент у такій кількості, що перевищила критичну? А може, звичайний нейтрид сам собою зруйнувався? Тоді під впливом чого?”
Збуджений оклик Якіна, що саме повернувся, обірвав думки.
— Чуєш? Аналізи наших зразків ще обробляються, принесуть завтра, — скоромовкою випалив той. — Я дзвонив головному енергетикові на підстанцію. Питаю: “Коли стався вибух, мезонатор працював?” “Ні, — каже, — хвилин за п’ять до цього в лабораторії вимкнули високу напругу”. Розумієш? Я ще перепитав, чи точно це. Він навіть образився. “Звичайно, точно, — каже. — Треба бути ідіотом, щоб не помітити цього, адже Голубів мезонатор тягнув півтори тисячі кіловатт!”
— То й що з цього?
— А те, що коротке замикання в електромагнітах головної камери, яке я тобі сьогодні показував, не могло статися під час спалаху: адже на електромагнітах в цю мить не було напруги. Воно сталося раніше!
— Вірно! Дивні обставини! — Самойлов розгублено поглянув на Якіна. — Завтра треба ще раз піти в лабораторію. Мене бентежить ця дірка…
— В чому справа? — стурбовано пробурмотів Микола, витягуючи прут з отвору у ямі.
Він навмисне зробив на ньому позначки, щоб виміряти глибину дірки. Сталося незрозуміле: за ніч отвір поглибився! Учора він опускав туди тридцятисантиметровий щуп лічильника і добре пам’ятав, що торкнувся дна раніше, ніж злякався спалаху індикатора і поламав його. А зараз прут увійшов у отвір більш як на півметра…
Вони вже звикли до скафандрів, до безперервного потріскування іонізації в навушниках, звиклися з думкою про смертельну радіацію навколо них. Тільки важкі кисневі прилади, що незручно горбились на спині, та перископічні окуляри заважали нормально все оглядати
Микола відшукав очима Якова (той саме був біля прискорювача протонів) і покликав його.
Дізнавшись, у чому справа, Якін здивувався:
— Містика якась! Може, хтось був тут окрім нас?.. А втім, дурне запитання. Кому це потрібно?
Він схилився над отвором.
— Обережно!
Але Якін уже сам відсахнувся — запрацював індикатор. Самойлов побачив, як на бетоні промайнув червоний промінь: трубочка через перископ віддзеркалила світло назовні, “Зайчик!” Це наштовхнуло його на нову думку.
— Кляті індикатори! — лаявся Якін. — Тільки лякають…
“А може, спробувати? Адже індикатори показують інтенсивність опромінення, небезпечну тільки при тривалому перебуванні під радіацією. А коли швидко?..”
— Стривай-но! — Микола відсторонив Якова. — Спробую зазирнути на дно цієї дірки…
Він почав схилятися над ямою, намагаючись через перископ побачити чорний прямокутник.
“Зараз буде спалах..” Від напруження Микола зціпив зуби.
Спалахнув червоним світлом індикатор — гамма-промені проникли в шолом. Але він чекав цього і не відсахнувся. Призми перископа передали червоний відблиск на стінки ями. Микола, майже фізично відчуваючи, як згубні кванти радіації голками входять у шкіру обличчя, навів “зайчик” на отвір. Червоний промінь ковзнув по гладеньких стінках каналу і впав на дно: там було щось чорне.
“Досить!” Він випростався.
— Ну, ти просто лікар-ларинголог! — захоплено мовив Яків.
— Який лікар? — не зрозумів Микола. Забувши, що на ньому скафандр, він провів рукою по боці, шукаючи кишеню з цигарками.
— Ну, отой — “вухо, горло, ніс”. Він, точнісінько як оце ти в дірку, заглядає в горло пацієнтам, — пояснив Якін. — У нього дзеркальце на лобі… Ну, що там?
— Нейтрид! Як це ми відразу не здогадались? Адже вони опромінювали пластинку нейтриду. Він, мабуть, розжарився до десятків тисяч градусів і пропалив бетон, як віск, розумієш? Сховався в бетоні…
— Значить, він ще не охолов?
— Звичайно! Тому й отвір поглибився… Треба його витягти, цей нейтрид.
Вийшовши з лабораторії, вони звірили креслення. Розжарений нейтрид пропалив уже понад дві третини бетонної плити, тому зручніше було дістати його знизу Вони повернулися в лабораторію з відбійними молотками, за якими тяглися гумові пневматичні шланги і, стоячи під містком навколішках, по черзі почали дірявити плиту.
Через годину з останнім ударом відбійного молотка п’ятикілограмова прямокутна пластинка нейтриду випала з бетону.
…Коли пластинка охолола і її поклали під мікроскоп, то помітили в центрі маленьку ямочку — розміром в десятки мікронів. Коли б під мікроскопом лежав не нейтрид, ямку можна було б вважати результатом випадкового уколу голкою.
Олександр Олександрович Тураєв, походивши в легкому плащі на холодному листопадовому вітрі, застудився і тепер лежав у постелі з небезпечною температурою (чи багато треба старому у вісімдесят років?) Порадитись було ні з ким. Тому Самойлов і Якін самі спробували систематизувати всі ті уривчасті й безладні, немов марення хворого, факти, що назбиралися в них після кількох відвідань сімнадцятої лабораторії. Якіні склав їх перелік:
“1. Голуб і Сердюк із своїми помічниками опромінювали зразки нейтриду негативними мезонами великих енергій для того, щоб з’ясувати, чи можливе збудження нейтронів у нейтриді.
2. Відомості від головного енергетика: вибух стався не під час досліду, а пізніше, коли мезонатор було вже вимкнуто з високовольтної мережі інституту.
3. Вибух стався не в головній камері, де проходило опромінювання мезонами, а в допоміжній, з якої звичайно виймають зразки з мезонатора назовні.
4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів. Таку щербинку неможливо видовбати в нейтриді механічним способом або витравити кислотою.
5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукти їхнього розпаду. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий. Отже, можна припустити, що під час досліду опромінювання нейтриду відбувалося не в чистому вакуумі, а в “атмосфері” з плюс-мезонів і позитронів.
6. Виявлено силует на внутрішній кахляній стіні лабораторії. Судячи з досить чітких його контурів, початковий спалах за розміром був мізерний, зосереджений у дуже малому об’ємі речовини.