Чорні зорі

Тураєв дивився на високого Миколу Самойлова, підвівши голову, пильно й навіть причіпливо, неначе вперше його бачив. Вони нерідко зустрічалися і в інституті, і на нейтрид-заводі, і на конференціях, але в звичайних обставинах люди його мало цікавили. А зараз відсвіт незвичайності лежав на цьому молодому інженерові, як і на всьому довкола… Високий, трохи згорблений; довгасте смагляве обличчя, грубувато окреслене; чоло, перерізане трьома подовжніми зморшками; вітер метиляв над ним чорні прямі пасма волосся; похмурі темні очі. Все обличчя немов закам’яніло від холоду й горя. “Молодий, дужий… Так, цей зможе. Зможе й дізнатися і зрозуміти… Ех, добре бути молодим!” Не заздрість, а якесь світле батьківське почуття наростало в Олександра Олександровича. Помовчавши, він сказав:

— Що ж, ідіть, коли не боїтеся… Тільки самому не можна, підшукайте собі асистента.

— Асистента? Гаразд, я зараз запитаю у наших інженерів.

Самойлов повернувся, щоб іти, але в цей час знайомий голос гукнув його:

— Миколо, зачекай!

До нього підходив Яків Якій, насуплений, рішучий, з білою пов’язкою на голові. Вони привіталися.

— Що це в тебе? — показав Самойлов на пов’язку.

— Думаєш проникнути в сімнадцяту? — ухиляючись від відповіді, спитав Яків.

— Так…

— Бери мене з собою.

— Тебе?! — був неприємно вражений Микола. Подумав: “Слави шукає?” — Чого це тобі заманулося?

— Розумієш… я бачив усе це… спалах, Голуба, Сердюка… — плутано забурмотів Якій. — Я тобі багато чим допоможу. Тобі там важко буде все зрозуміти… важче, ніж мені. Тому що я бачив це, розумієш? Більше ніхто не бачив, тільки я… з вікна своєї лабораторії.

— Так про це ти зможеш просто розповісти потім… — Самойлов помовчав. — А в лабораторію мені треба б когось… — на мить він завагався, — надійнішого.

Це слово ніби з розмаху шмагонуло Якова по щоках. Обличчя його налилося кров’ю. Він закинув голову.

— Послухай, ти!.. Думаєш, тільки ти такий гарний, так? — Голос його задзвенів. — А я… Невже ти не розумієш, що зі мною було за ці роки? Гадаєш, я й зараз підведу? Та я… А-а, ну тебе к бісу… — він відвернувся.

Микола відчув, що образив Якова дужче, ніж думав. “Теж знайшовся наставник! — вилаяв він себе. — Сам, либонь, не набагато кращий…”

— Слухай, Яшко, — він узяв Якіна за плече, — беру свої слова назад, чуєш? Не подумав і бовкнув, пробач…

Яків помовчав, спитав, не повертаючись:

— Значить, береш із собою?

— Беру, беру… Все, ходімо за спорядженням.

По дорозі до машини Микола красномовно підніс кулак до обличчя Якіна:

— Тільки дивись мені!

Яків мовчки посміхнувся

Натягуючи на себе важкий і м’який скафандр, покритий нейтридною плівкою, Яків неголосно запитав:

— Колю, а від чого він захищає?

— Від усього: від спеки й холоду, від радіації, вакууму, від механічних розривів… Торік я в такому скафандрі бродив у калюжі розплавленої лави. Так що не бійся…

— Та звідки ти взяв, що я боюся? — знову розсердився Якін.

Але на цьому розмова обірвалася. На них почали надівати круглі шоломи з перископічними окулярами. Високий і кремезний інженер з бюро приладів, той, що недавно дивувався, що Сердюка, якого він вчора бачив, немає більше серед живих, перевірив усі з’єднання і стики, вгвинтив у шоломи металеві палички антен. Микола увімкнув мініатюрний приймач-передавач, і в навушниках почулося стримане дихання Якіна.

— Яшко, чуєш мене?

— Чую, — Якін повернувся, повільно кивнув важким шоломом.

— Облиш сопіти!.. Чуєте нас, товариші?

— Так, чуємо, — відповів у мікрофон високий інженер. Він неголосно кашлянув — Бажаю вам успіху, хлопці! Обережно гам.

Дві кумедні постаті з великими чорнувато-блискучими головами, горбаті від кисневих приладів на спині, важкою ходою увійшли в похилену будівлю головного корпусу.

Вони проминули обгорілий коридор і попрямували в сімнадцяту лабораторію, вірніше, туди, де ще зовсім недавно була лабораторія.

Самойлов відчув, як атмосфера катастрофи ще дужче налягла йому на плечі.

Довгий і високий зал лабораторії став темніший і нижчий. Зовнішня стіна, вірніше, двоповерховий сталевий каркас, що лишився від неї, осів і вигнувся. Залізобетонні колони скоцюрбились під випнутою стелею, з якої на тонких залізних прутах звисало шмаття бетону. Ближче до центра залу, біля пульта мезонатора, бетон відсвічував каламутно-зеленими склоподібними патьоками, крізь які проступали темні жили каркасів. Під ногами хрустіли пересипані сірим пилом скалки.

У вікнах не залишилось жодної шибки, навіть рами вилетіли, і в лабораторію вільно проникало яскраве денне світло. Але все ж вона здавалася похмурішою, ніж раніше. Самойлов, придивившись, зрозумів, у чому справа. Внутрішня стіна, викладена раніше сліпучо-білими кахляними плитками, була тепер жовто-коричневою, а ближче до середини залу — майже чорною; її обпалило величезним спалахом.

Темно-сіре сорокаметрове громаддя мезонатора, що лежало вздовж понівеченої стіни, обгорілі рештки столів, вивернуті нутрощі залізобетону, почорніла ребриста труба прискорювача… Якіну лабораторія здавалася чужою й незнайомою, неначе він ніколи й не працював і не був тут раніше.

У навушниках шипіло й тріщало. “Мабуть, перешкоди, — подумав Яків. — Повітря сильно іонізоване радіацією”.

— Яшко! — покликав його приглушений тріском голос Самойлова.

— Що? — У Якіна було таке відчуття, ніби він розмовляє по телефону.

— Давай зараз оглянемо швиденько всю лабораторію і визначимо головні ділянки. А потім, за другим разом, прийдемо з приладами… Ти заходь з лівого боку, я — з правого. Рушаймо!..

Зір, обмежений перископічними окулярами, захоплював невеликий простір. Доводилося повертати весь тулуб, стиснутий важким скафандром. Вони повільно просувалися до центра залу. Самойлов недаремно вирішив першого разу не затримуватись у лабораторії: його, як і Якіна, весь час хвилювало, чи витримають скафандри смертельний обстріл радіації? Чи витримає надтонка плівка нейтриду гамма-промені, які пробивають товсті бетонні й свинцеві стіни? Поки що індикатори радіації нічого не показують, але… хто знає? Може, в недоступні для контролю складки скафандра вже проникли непомітні згубні частинки, можливо, вже впиваються в тіло?..

Вони наблизились до центра лабораторії, до пульта мезонатора. Власне, пульта більше не було: стояв півкруглий залізний каркас з обгорілими дірками, в яких раніше містилися прилади, з поплавленими обривками мідних проводів. Микола помітив, що все, і горіле залізо, й мідь, вугілля, бетон, покрилося якимсь зеленувато-сірим нальотом. “Що це?” Він підвів голову, пошукав Якова. Той пройшов трохи наперед і стояв між стіною і рештками залізних східців, які вели до бетонного містка біля допоміжної камери. Східці обривалися посередині; верхніх сходин і поруччя не було, стирчало тільки сталеве пруття, поплавлене й загнуте назад.

Присадкувата чорна постать Якіна неквапливо поверталася то в один, то в другий бік, щоб краще все розгледіти. Раптом Яків завмер, підніс руку.

— Миколо, поглянь!

Самойлов повернувся в той бік, куди показувала рука Якіна, і здригнувся. Навпроти східців, на темно-коричневій кахляній стіні, виразно білів силует людини.

Микола, спотикаючись об щось, зробив до нього кілька кроків.

Трохи розмитий півтінями силует був великий, на всю двоповерхову стіну, без ніг (вони, очевидно, не вмістилися на стіні). “Так ось воно що!.. Он як вони!” Це була ніби тінь навиворіт. Тепловий і світловий спалах затемнив кахлі, а затулена людським тілом частина стіни залишилась білою. Можна було розпізнати й відбиток руки, занесеної до голови: мабуть, людина останнім рухом хотіла прикрити обличчя…

— Ось що від них лишилося — негатив… — Голос Якіна в навушниках звучав хрипко. — Хто це, по-твоєму: Голуб чи Сердюк?