Чорні зорі

— Так-так… — співчутливо пихнув димом генерал.

— Одне слово, коли торік ми зробили три перших спробних постріли в зону Антарктиди, туди не попав жоден із снарядів: один шубовснув в океан невідомо де, два інших перейшли критичну межу. Через два тижні їх збили росіяни…

— Але ж ці снаряди зробили в світі величезний ефект?! — підняв пальця Х’юз. — О-о, яка тоді була воєнна кон’юнктура! Отже, випробування не можна вважати невдалим, любий док… Гаразд, скажіть мені, що ви збираєтесь робити далі з цією гарматою?

— Нічого… — Вебстер знизав плечима. — На жаль, нейтріум не піддається переплавці.

— Гм… — генерал, замислившись, запалив нову цигарку. — А ви не думали, чи не можна стріляти з “телескопа” навісною траєкторією, як з міномета? Тоді, наскільки я розумію, кут зустрічі снаряда з поверхнею Землі буде досить визначеним. Правда?

— Так, але… — Вебстер поблажливо примружився, — це мало що дасть. Щоб досягти об’єкта на відстані, скажімо, двадцяти тисяч кілометрів, снаряд повинен описати еліптичну траєкторію довжиною майже в мільйон кілометрів, а це навряд чи зробить влучання точнішим, скоріше навпаки… Ні, такий спосіб теж непридатний…

— Гаразд, скажіть мені, док, — мовив генерал, — а ви не думали, як щодо обстрілу позаземних об’єктів?

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Вебстер.

— Ну-у… скажімо… — генерал задумливо почухав перенісся, — великі постійні супутники й Місяць Га?

— Гм… Справді, хоч це може здатися парадоксальним, але цей “телескоп” набагато придатніший саме для цього, а не для обстрілу земних об’єктів. Снаряди робитимуть вертикальну траєкторію… — міркував уголос Вебстер. — Щоб подолати земне тяжіння, потрібна швидкість трохи більша за одинадцять кілометрів на секунду. Якщо швидкість ще збільшити, то можлива стрільба прицільна, абсолютно точна… А щодо Місяця, то, очевидно, його можна обстрілювати з високою ступінню точності, якщо викидати снаряди з початковою швидкістю понад двадцять — двадцять п’ять кілометрів за секунду. Це при атомному вибуху неважко здійснити. Що ж до обстрілу супутників, то тут розрахунки не такі легкі. Мабуть, у супутники, які літатимуть на великих висотах, ну, скажімо, з радіус Землі і більше, можна буде влучити… Це треба підрахувати… — Вебстер витяг Із кишені блокнот.

— Гаразд, гаразд! — генерал махнув рукою. — Я покладаюсь на ваші знання, не треба підрахунків. Потім… Значить, коли б, скажімо, Москва стояла не за вісім тисяч миль від “телескопа”, а на Місяці, то влучити в неї було б значно легше, так?

— Так, звичайно, коли б вона була на видимій астрономам половині Місяця, — тонко посміхнувся Вебстер. Він не розумів ще, до чого хилиться вся ця розмова.

— А добре було б, коли б усіх росіян, та й китайців заодно, переселити на Місяць, — не слухаючи його, сказав генерал. — Нехай би там будували свій комунізм, га?

— Так. Але краще без їхніх ракет, — в тон генералові додав Вебстер. — Адже запустити ракету з Місяця на Землю значно легше, ніж із Землі на Місяць: там тяжіння в шість разів менше…

Вебстер гадав, що генерал оцінить його дотеп, і засміявся так само, як той сміявся над своїм, але Х’юз сприйняв ці слова зовсім інакше. Він схопився з свого сидіння і втупив у Вебстера каламутні голубі очиці в набряклих зморшках повік. Потім почав швидко ходити по диску, потираючи руки й бурмочучи:

— В шість разів менше? Це не жарти… Не жарти, ні… В шість разів менше пального для ракет, в шість разів більше водневих ракет, в шість разів точніше! Це не жарти…

Бадьорий старечий рум’янець зник із круглих щік генерала; в його нерухомих очах з’явився страх. І Вебстеру теж стало страшно.

Сонце помітно хилилося до заходу, його промені тепер скоса зазирали в щілину купола; від щілини до стін павільйону пролягли прозорі жовті смуги. Але нейтріум якось дивно перетворював сонячне світло: торкнувшись стін, промені віддзеркалювалися від них уже тьмяно-сірими і невиразно освітлювали середину павільйону-бліндажа, величезний ствол нейтріум-гармати, прилади й важелі регулятора ланцюгової реакції. Під стінами павільйону стояли потужні електродвигуни, схожі на чорні бочки; вони також були вкриті тонкою захисною плівкою нейтріуму.

Дві постаті внизу, на диску, майже губились у слабкому освітленні, серед нагромадження пристроїв. Одна, невисока й огрядна, швидко ходила туди й сюди від краю диска до центра; друга, худорлява й довготелеса, що, здавалося, належала не сорокарічному вченому, а молодому спортсмену-баскетболісту, стояла нерухомо…

Врешті вони заспокоїлись. Генерал знову сів у стальне крісло, запалив цигарку. Якийсь час він мовчки пускав струминки диму.

— Як ви гадаєте, док, — голос Х’юза звучав тепер хрипло й стомлено, — як справа з нейтріумом там?

Вебстер не одразу відповів:

— Мені здається, вони ще тільки на самому початку шляху… Можливо, вже одержали перші грами нейтріуму, якщо змогли зрозуміти, з чого зроблені снаряди — “чорні зорі”… А можливо, й ні, коли повірили в повідомлені нами результати невдалих експериментів. В усякому разі, якщо чекати гіршого…

— “Якщо чекати гіршого!” — перебив його Х’юз і знову зіскочив з місця. — Скільки разів ми помилялися в росіянах, вважали їх за дурників, яких можна переконати отакими журнальними трюками, на зразок вашої статті! Скільки разів ми доводили, що росіяни не зможуть зробити атомної бомби! І вже майже довели це саме тоді, коли вони зробили її. Атомну бомбу, яку ми робили п’ять років, а вони — три роки; водневу бомбу, яку вони виготовили всього на десять місяців пізніше за нас, хоч почали робити на чотири роки пізніше! Який жахливий темп! Після того, як ми переконали самих себе і весь світ, що перші вийдемо в космос, вони запустили свої супутники фантастичних розмірів, а згодом — космічні ракети!.. Ви нічому не навчилися, Вебстер! Чи знаєте ви, що вони вже спорудили свій перший нейтріум-завод, який масштабами не поступається перед нашим Нью-Хенфордом? Чи знаєте ви, що на цьому заводі вони починають будувати милі їх серцю ракети? Ракети з нейтріуму, сер! Не балістичні, не міжконтинентальні, а космічні! Чи знаєте ви все це?!

— Ні… — пробурмотів приголомшений Вебстер. — Я не думав… не міг цього передбачити….

На повному обличчі генерала виникла презирливо-глузлива гримаса, суть якої Вебстер розшифрував відразу: ви, вчені, думаєте, що знаєте все, а насправді не знаєте нічого!

— Ну, гаразд, — генерал сів у своє крісло. — Не ваша вина, звичайно, що ви цього не знали, адже в науковій літературі про це нічого не публікувалося. Тому ближче до діла. Ви, звичайно, чудово уявляєте собі, яку небезпеку несуть ці російські ракети з нейтріуму. За допомогою їх росіяни зможуть захопити увесь простір навколо Землі… Отже, — генерал підвищив голос, — цей “телескоп”, у який ви вгатили весь нейтріум, вироблений за ці роки, має стати нашим першим козирем у великій грі під назвою “космічна оборона”. Треба вдосконалити “телескоп”. Треба пристрілятися по Місяцю і найближчому простору так, щоб, коли це буде потрібно, ми змогли послати в будь-яку точку нейтріум-снаряди з ядерною вибухівкою… Поки що ваш “телескоп” — єдине, що ми можемо протиставити російським ракетам… — Х’юз помовчав. — Ну, а з яких, так би мовити, спонукань ми це робитимемо: для доведення, чи є на Місяці життя, чи для перевірки російських даних, чи для дослідження місячної поверхні, — це нам потім вигадають газетярі та дипломати. Важливо, щоб до того часу, коли у росіян з’являться перші бази на Місяці й супутниках, вони були під прицілом. Гра переноситься в космос! Я гадаю, нам не доведеться особливо церемонитись. Хвала Всевишньому, на нічне світило й порожнечу ще не поширюються норми міжнародного права. І нам треба поспішати: росіяни останнім часом почали працювати щось надто швидко.

Генерал глянув на годинник, потім на Вебстера, на обличчі якого вже не лишилося й сліду від колишнього зверхнього виразу.

— Так. Тепер — у Нью-Хенфорд. Дорогою поговоримо докладніше…