Перстень Борджія

Замордували й скинули в каналізацію Бегідже–ікбалу, третю султанову дружину, винну в народженні сина; а сам син спокутував гріх свого існування, загинувши під ногами вояків. "Оргія нищення, плюндрування і вбивств розтяглася до самого ранку, коли води Босфора й Золотого Рогу почервоніли від крові, а небо стало блакитним і чистим, бо шуліки, налякані полум’ям пожеж (востаннє таке було під час бурхливого святкування присвоєння Петрові титулу Знання Його Величності), розлетілися.

Ібрагім–ага, recte[44] Франта Ажзавтрадодому, додамо тут для повноти всієї картини, діставшись до Ізміру й побачивши, що туди його вислали даремно, бо ніякого бунту, тим більше бунту мандрівних дервішів, там немає, вчасно зорієнтувався, куди тягне вітер, і зник у невідомому напрямку.

Через день, коли в Стамбулі знову запанували лад і спокій, представники тимчасового уряду принца Мустафи здійснили візит, про який було домовлено заздалегідь, до посла французького короля пана д’Анкетіля. Вже за годину до початку візиту на круглій площі перед палацом посольства зібралися зі своїми оркестрами добірні чоти яничарів, спагіїв і бостанджіїв, озброєні задля такої нагоди старанно відполірованими палицями. Оркестри, змінюючись, вигравали жваві й веселі мелодії, військові сурмачі й барабанщики допомагали їм у цьому в міру своїх обмежених музичних здібностей, отож ґвалт, зчинений ними, був такий неймовірний, що навіть деренчали вікна палацу. Спагії на своїх конях трималися позаду, декоративно оздоблюючи протилежний бік площі. Ряди яничарів і бостанджіїв дотримувались дистанції, утворивши між собою вузьку вуличку, навсю довжину якої розгорнули червоний візерунчастий ана–толійський килим.

На цей килим у призначений час ступив під гуркіт бубонів новий генерал яничарів і наступник Франти Ажзавтрадодому Юсуф–ага, за ним канцлер скарбниці паша Абедін, ліворуч від нього шейх Решад, весь у білому, і врешті маленький, зім’ятий муфтій. Панове пройшли по анатолійському килиму жвавими кроками і вступили під браму палацу, яку перед ними відчинили двоє слуг посла у розкішних лівреях; сам посол, пан д’Анкетіль, чекав на них, стоячи посеред салону для офіційних прийомів.

Слово взяв паша Абедін, оскільки він єдиний з–посеред сановників знав французьку мову. Його промова звучала так:

— Ваша вельможність, як представники тимчасового уряду його світлості принца Мустафи ми маємо честь висловити щиру вдячність за слова співучасті, якими ваша вельможність зустріла звістку про несподівану загибель його величності Ахмеда Першого. Водночас дозвольте висловити урядові її величності французької королеви нашу щиру вдячність за те, що влада її величності королеви–ре–гентки та її виконавчі органи своїм енергійним втручанням знешкодили затятого ворога Турецької імперії, якого знає ваша вельможність під ім’ям П’єр Кюкан де Кюкан, і уможливили відновлення старих і бажаних порядків в цій країні.

Це була, як кожен мусить визнати, чудова промова, але пан д’Анкетіль, що було видно з його обличчя, сприйняв її без особливого естетичного задоволення.

— Дякую, панове, — сказав просто посол. Далі трохи поміркував і додав: — Але щоб було зрозуміло: владі коро–леви–регентки я не можу передати вашу заяву, бо королева–регентка вже зникла в безодні історії, це, звісно, не означає, ніби її настромили на палю; не знаю, що з нею сталося, але певне те, що вона вже не регентка, володарем є її син Людовік XIII. І по–друге: вашого П’єра Кюкана де Кюкан зовсім не знешкодили, він живе і зараз безумовно повертається до Стамбула. Щодо цього…

І старий дипломат, урвавши фразу, витягнув з кишені листа, якого йому вручив другий кур’єр отця Жозефа, різким жестом передав його паші Абедінові, цілком неофіційно обернувся і вийшов з кімнати, хряснувши за собою дверима.

І тільки–но хряснули двері, генерал Юсуф–ага, маленький муфтій і шейх Решад увесь у білому, передчуваючи щось лиховісне, оточили пашу Абедіна, який ледь розтуленими губами читав листа, в якому отець Жозеф вимагав від пана д’Анкетіля ввічливо спростувати повідомлення про смерть Петра Куканя із Кукані, і засипали його розгубленими запитаннями про те, що сказав пан д’Анкетіль і чому він вийшов, що читає паша Абедін і що сталось?

— Що сталося? — перепитав паша Абедін. — А що мало статися? Саме те, що не сталося нічого, і що Абдуллу у Франції не вбили. Схоже на те, що саме тепер він збирається до Стамбула, якщо вже не вирушив у путь. Сподіваюсь, панове, ви розумієте, що це означає. Коли цій людині пощастить висадитись на турецьку землю, нам всім, хто тут стоїть, нашим любим колегам з сералю, включно з коханим принцем Мустафою, можна готуватися до смерті. Бо якщо хтось із нас гадає, що біднота — і взагалі так звані соціально слабші верстви турецького люду нас люблять і з цілковитим розумінням спостерігають, як ми домагаємось повернення своїх палаців і рабів, грошей і коштовностей, і що Абдуллі в Туреччині ніхто не симпатизує, то дозвольте мені сказати прямо: той іще гірший за мешуге[45], він просто дурень.

Такої ж чи приблизно такої думки був і принц Мустафа, який, прийшовши до тями після нападу епілепсії, викликаного другим повідомленням отця Жозефа, відразу ж наказав оголосити готовність усіх наземних і морських сил з єдиним завданням і метою: убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ злочинного Абдуллу й не дозволити йому ступити на турецьку землю, а разом з ним убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ будь–кого, хто б йому в цьому допомагав. Вояки взяли під охорону всі пристані й усі наземні й водні шляхи, якими він міг би скористатися для повернення в Стамбул. Було наказано: з ним не церемонитись і не ув’язнювати його, бо це диявол, якого не можна схопити надовго, він викрутиться будь–звідки, тому слід просто рубати, стріляти й колоти, хоч би він уже тринадцять разів був мертвий.

Лави війська вирушили до Мармурового моря, зайняли Дарданелли включно з обома узбережжями, всі бойові кораблі, легкі й важкі, вітрильники й галери борознили води протоки, солдати зайняли всі морські шляхи, що вели від островів Родос, Додеканес й Самос через Анатолію до Стамбула, як і стежки, що вели північним узбережжям до столиці. Окрім того, принц Мустафа наказав спорядити сераль гарматами найбільшого калібру, а у вікна і бійниці усіх п’яти палаців виставити гаубиці й мушкети на той випадок, якщо злочинному Абдуллі все–таки пощастить прослизнути, збурити маси й стати напроти резиденції уряду. Велика Рада засідала вдень і вночі, жахаючись, що покаже майбутнє.

На четвертий день після згаданого офіційного візиту представників уряду Турецької імперії до французького посла пана д’Анкетіля до сералю на змиленому коні примчав гонець, принісши жадану новину: злочинець Абдулла повертається до Стамбула як цивільний пасажир на палубі військового судна «Борода Пророка». На палубі його впізнали за допомогою підзорних труб, якими був оснащений гарнізон фортеці Геліболу, себто Галліполі, що охороняв вхід у Дарданелли. Корабель без попередження, як і було наказано, потопили прицільним вогнем важкої артилерії. Не вцілів ніхто.

Коли затихло радісне захоплення, викликане цим сенсаційним повідомленням, і члени Ради, взаємно привітавши себе, збиралися розходитись, до сералю прискакав ще один гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинець Абдулла повернувся до Стамбула в рибальській барці, переодягнений гарпунером, його помітили, коли посудина минала острів Мармару. Барку без попередження, як і було наказано, потопили добре націленим пострілом п’ятиліб–рової гармати. Також не вцілів ніхто.

За півгодини до сералю примчав гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинця Абдуллу помітив і затримав патруль між річками Селін і Кетій біля Бергема, коли він у товаристві двох місцевих провідників їхав кам’янистою стежкою на північ від міста, й відразу ж без попередження, як і було наказано, його застрелили з обома провідниками і скинули в прірву.

44

Власне, вірніше (латин.)

45

Навіжений, шалений (ідиш)