Перстень Борджія

Юний кардинал, щира душа, лише зараз заспокоївся і навіть повеселішав.

— А цю чутку, — сказав він, — можна оживити жартівливою деталлю, що, коли Святий Отець довідався, ким насправді є граф Монте К’яра, його ледь не вхопив грець — і лікарі мусили пустити йому кров.

— Це справді був би жарт і, безумовно, знайшлося б багато таких, що посміялися б із цього, — сказав учений аскет патер Люго. — Та з іншого боку, незважаючи на цю жартівливість, це була б фатальна помилка. Адже Петрові Куканю, мабуть, відомо, що Святий Отець знає, хто такий граф ді Монте К’яра, і що ця інформація не може вивести його з рівноваги, а тим паче викликати удар. Куканева готовність, з якою він, за вашою розповіддю, дозволив вам розкрити його справжнє ім’я, видається мені підозрілою.

— Боже милосердний, — зітхнув юний кардинал. — Я ніколи цього не навчуся і ніколи не стану дипломатом чи інтриганом. Та все ж інколи мені здається, що я мислю просто і ясно. Зараз, наприклад, мені спало на думку таке: чи не переливаємо ми з пустого в порожнє? Ми обережні, зазираємо за ріг і турбуємося, щоб злочинець Кукань, хай буде прокляте його ім’я, не довідався, що компаньйон зрадив його, а потім визираємо за двері, чи хтось не підслуховує, але вся наша обережність котові під хвіст, бо Кукань може мати шпигів просто у приймальні Його святості, отож довідається про мою зраду з моїх власних уст, під час аудієнції у папи.

— Це кажете ви, — мовив учений аскет патер Люго.

— Так, це кажу я, — затято повторив юний кардинал.

— Тоді ви добре зробите, якщо більше ніколи не повторюватимете цього, — мовив учений аскет. — Бо такими думками видаєте, що ви дилетант, зодягнутий у пурпурову сутану. Запам’ятайте, молодий чоловіче, що сила нашої церкви, яка здоровою прожила шістнадцять століть свого існування, залежить цілком і виключно від того, що інформацію, яку вона приймає і всотує, залишає для себе і нікому її не віддає.

— То що, у Ватікані не підслуховують за дверима? — гнув своєї юний кардинал, мляво намагаючись іронізувати.

— У Ватікані дуже багато підслуховують за дверима, — відповів учений аскет. — Я не перебільшую, стверджуючи, що ніде у світі стільки не підслуховують за дверима, як, власне, там. Але хто підслуховує за дверима? Виключно духовні особи, побожні службовці святої курії, а вони або мовчать про почуте за тими дверима, або ж діляться цим з особами, рівними собі, але ніколи не розтрублять про це по всьому світу. Цих побожних слухачів за дверима ми можемо успішно порівняти з колами на поверхні води від кинутого каменя. Чим більший камінь, то більше кіл; чим важливіша справа обговорюється, то більше таємних слухачів; і це правильно, бо справді бажано, щоб речі важливі стали відомі більшій кількості зацікавлених, ніж речі несуттєві; двічі правильно, бо людина, яка підслуховує за дверима, слухає уважніше й інтелігентніше, ніж та, до якої промовляють з–за кафедри. Ватіканські слухачі за дверима — це професійні слухачі за дверима; і чим більша таємниця, то більша є запорука, що її не видадуть. Ті, хто підслуховує за дверима, не дають підслуховувати стороннім. Так вони довідуються про багато–багато цікавих і великих таємниць, але ніколи не трапляється, що раптом хтось із них побіжить до своєї кумасі і все їй, вибачте за грубий, але влучний вислів, виляпає. Отож я кажу це вам і втаємничую вас у це, Illustrissime, адже врешті–решт і всупереч усьому ви є особою духовною. І у світлі цих даних ви не можете зробити нічого іншого, як посміятися із задуму чудового Петра Куканя, котрий збирається з коренем вирвати з землі прадавню інституцію, що за півтора тисячоліття свого існування навчилася такого, у чому він, юнак у всьому іншому всебічно обдарований і блискучий, нічогісінько не тямить, а саме: вміння мовчати. Отож ми, Illustrissime, більш–менш домовилися. А поки що ми зачекаємо, коли наш прекрасний подеста Джербіно завітає до нас зі своїм тижневим звітом, що, як правило, відбувається в четвер о десятій ранку, хвилина в хвилину. Кажу, що ми зачекаємо на його візит, бо якби ми по нього послали, якби, як мовиться офіційно, викликали його сюди, це могло б збудити чиюсь особливу цікавість, а в таких речах не треба будити особливої цікавості. Аж тоді, коли згаданий, вельми надійний Джербіно, як завжди, з’явиться у моєму кабінеті, ми докладно настановимо його на ту подвійну роль, яку він має зіграти. Граф ді Монте К’яра обрав його радником і посередником між островом і Страмбою. Отже, Джербіно нехай удає, що він заодно з графом, нехай буде старанним і послужливим, нехай сипле мудрими думками, це йому, старому лисові, буде зовсім не важко, адже він пройшов вогонь, воду і мідні труби. Зрештою, нехай запропонує графові якийсь конкретний план, як найкраще втілити його загарбницькі заміри, і нехай граф цілком і повністю переконається, що ви, Illustrissime, підтримуєте його всією своєю душею і серцем і що ми, духовенство, не маємо про всю цю справу жодного уявлення; нехай він таким чином водить його за ніс і нехай звітує нам про свої демарші. Нічого іншого, гадаю, нам поки що не варто робити. Це все, Illustrissime; твердо переконаний, що ви, як належить, знову набули необхідної душевної рівноваги, адже бачите, що справа графа ді Монте К’яра в надійних руках і на правильному шляху.

Минуло вісім днів, поки до Страмби повернувся римський кур’єр патера Люго. У своїй дипломатичній сумці він приніс недовгого, але блискуче складеного листа — стилісти і каліграфи, що тоді працювали у папській канцелярії, були майстрами на всі руки, — в якому папа викликав кардинала Джованні Гамбаріні на таємну розмову. Це було саме те, на що сподівався і чого потребував учений аскет. Прагнучи довести до найширшого відома зміст папиного листа, він відвідав герцогиню–вдову у її appartamento, щоб розповісти їй про те, що готується, і випадково забув листа у неї.

Лист надихнув юного кардинала.

— Бачу, що життя у лоні церкви зовсім не таке святенницьке і нудне, як мені здалося на перший погляд, — сказав він ученому аскетові.

— Це спостереження розсудливе, — відповів учений аскет. — Побачите, що вам зрештою сподобається у пурпурі набагато більше, ніж будь–коли могло сподобатися на службі у Куканя. Адже ми професіонали, в той час як Кукань, який би він не був, по суті є аматором. Коли хтось має вдосталь грошей, аби вдовольнити свої забаганки, і зажадає, наприклад, послухати спів, що добре втілює ідею краси, то кого він запросить? Пискляву сеньйорину з так званого доброго дому, яка через брак кращого заняття ходить на уроки співу? Нізащо! Він запросить досвідчену професійну співачку, наприклад, Прекрасну Олімпію. Поміркуйте над цим, Illustrissime, і не виключено, що вас осяє Дух Святий і ви зробите з цього належні висновки.

І юний кардинал, поміркувавши, вирушив до Рима.

Святе місто протягом останніх двох років вельми змінилося. Папа, спішно закінчивши — за його власним сердитим висловом — виготовлення, la fabricazione, храму Святого Петра, звернув свою увагу на центр міста, розпочавши будівництво того, що він називав Roma moderna чи Roma nuova, новий Рим, і після років скромності, навіть животіння, став витрачати гроші так демонстративно, що це викликало загальний подив, оскільки ніхто не знаходив відповіді на питання, звідки він узяв ті гроші. Папа зносив цілі вулиці, які своєю кривизною вражали його прямолінійний смак, усував горби, що заважали його розмахові, закладав сади й парки; ці святі й миролюбні вчинки не заважали йому озброюватися, примножувати своє військо і укріплювати свої міста; згадане вище дороге укріплення Страмби явно було частиною єдиного папського плану, спрямованого до мети, невідомої нікому.

Свідки тих подій і часів у своїх мемуарах одностайно висловлюються, що папа ніколи не був такий бадьорий і задоволений й ніколи не мав такого гарного здоров’я і настрою, як у ті останні роки свого життя; саме таким побачив його на аудієнції юний кардинал Джованні Гамбаріні, з’явившись до нього з по–юначому схвильованим серцем, сповненим палкої відданості після третього келиха церковного вина. Ну і що ж знайшов нового юний кардинал Гамбаріні на острові Монте К’яра, на який, за донесенням патера Люго, він вирядився, прийшовши до пам’яті після своєї прикрої летаргії?