Перстень Борджія

— За час, відколи його милість пан граф ді Монте К’яра придбав цей острів, — пояснив священик Маріо юному кардиналові, ведучи його кудись вузькою кам’янистою стежиною між халупами, — йому вдалося збудувати гавань і оточити більшу частину острова фортечним валом, але на забудову самого острова поки що не було часу. Те, що ваша Еміненція зволить бачити, лише склади й казарми наших мулярів і вояків.

— Вояків? — здивувався юний кардинал.

— Так, так, вояків, — спокійно відповів патер Маріо. — Його милість набрала на острів для охорони від піратів кілька невеличких підрозділів морської піхоти, зрозуміло, з відома й схвалення Його святості.

— Мені здається, що цей ваш таємничий граф ді Монте К’яра боїться піратів, можна сказати, просто хворобливо, — зауважив юний кардинал.

— Його милість пан граф чоловік вельми хоробрий, — відповів патер Маріо. — Але мужність не виключає обережності і далекоглядності. І хоча останнім часом пірати нападають на острів дуже рідко, точніше кажучи, хоча до нападів узагалі не доходить, бо пірати добре знають, що острів укріплений і добре охороняється, вояки живуть тут недаремно й не байдикують. Коли вони не займаються військовими вправами чи не стоять на чатах, то міняють свої камзоли на грубі блузи і працюють разом зі своїми товаришами: мулярами, теслярами й каменярами. А втім, ми всі так робимо.

І патер Маріо показав юному кардиналові свої чорні, тверді, потріскані й мозолясті долоні.

— Всі? І граф? — запитав кардинал.

— Так, і його милість пан граф, — ствердив патер Маріо. Юний кардинал дуже хотів запитати, може, граф ді

Монте К’яра не лише працює, але й живе зі своїми мулярами у якійсь із цих мізерних халуп, одначе вже не мав часу, бо коли отець Маріо справді вів його до своїх парафіян, які десь зібралися, щоб вислухати його, кардиналову, місійну проповідь, було на часі вигадати щось побожне, щось просте, чисте й переконливе, що можна було б їм сказати, аби довести, що він не марно носить свій кардинальський пурпур, але, як на гріх, in puncto 1 побожності, йому не спадало на думку нічого іншого, крім тих двох сходинок, яких йому як кардиналові бракує, щоб стати на рівні самого неба; а то, безперечно, була не найкраща тема для місійної проповіді. У своїй скруті він згадав, як сам колись, два з половиною роки тому, зловтішно слідкував, як його тодішній приятель Петр Кукань із Кукані втрапив у схожу халепу, коли герцогиня Діана на придворному балу на очах усіх наближених цілком несподівано зажадала, аби він щось сказав, а він не знав, що казати. Так, але Петр є Петр, ось у чім річ, він через хвилину гнітючої мовчанки ухопив нитку розмови й розговорився так, що приголомшив і герцогиню й всіх присутніх. «Чи вдасться таке й мені?» — питав сам себе юний кардинал, навіть не усвідомлюючи, що вже в поставленому так питанні криється заперечна відповідь.

— Скажіть мені щось, швиденько, що завгодно, аби лише я міг за це вхопитися, — схвильовано сказав юний кардинал.

Патер Маріо здивувався.

— Ой, та що ж, ваша Еміненціє? — запитав він.

— Ви сказали «ой»? — зрадів юний кардинал.

— Так, сказав «ой».

— Дякую, цього досить, — мовив юний кардинал. Йому відразу сяйнула думка побудувати свою місійну

проповідь на цьому короткому, невизначеному слівці «ой». На початку було слово, скаже він, і це слово було «ой». «Ой, я ж Господня раба», — мовила ангелові майбутня Матір Божа. І так далі, й так далі. Що буде далі, він ще не знає, але щось йому, дасть Бог, спаде на думку. Та й його проповідь мусить бути не строго логічною, побудованою на розважливих дедуктивних міркуваннях, з певним і зрозумілим початком і кінцем, а скоріше мрійливою і пристрасною, як Об’явлення святого Іоанна. Тут можна виголошувати все, що спаде на думку!

Здалеку вчувалося гудіння, яке викликав притишений гомін десятків і десятків голосів, і це гудіння посилювалося з кожним кроком, доки вони не вийшли на великий кам’янистий майданчик, огороджений з одного боку напівз–будованим муром, — тут закінчувалося укріплення острова, й далі тягнувся лише рівний голий берег, — а з другого боку — величезним прямокутником, більшим ніж piazza Monumentale, на якому громадився новий фундамент майбутньої колосальної будівлі. Патер Маріо вивів юного кардинала з його побожних роздумів зауваженням, що тут будують арсенал, який буде втричі більший за славетний венеціанський арсенал, а це вже щось значить, бо у венеціанському арсеналі зберігається зброї для сімдесяти тисяч вояків.

Ну, а на тому скелястому майданчику між недобудованими фортечними валами й майбутнім арсеналом на дошках і балках, на брилах і цеглі, на дерев’яних козлах і таранах, на купах каменю й піску, на іншому будівельному матеріалі стояло й сиділо безліч людей, переважно чоловіків. Коли б юний кардинал був славним тенором чи воєначальником, його появу привітали б гучними оплесками й криком «віват», та оскільки він був особою духовною, то настала побожна тиша; усі повставали й завмерли в позі зосередженості й дитинно–радісного чекання — стояли нерухомо, мов кам’яні ідоли, лише деякі матері попідносили вгору своїх немовлят, щоб ті могли побачити прекрасне, як у ефеба, рум’яне від святої ревності обличчя юного кардинала.

— Прошу вашу Еміненцію, щоб ваша Еміненція зволила піднятися сюди, — сказав патер Маріо Шімек, показуючи на невисоку трибуну, збиту з кругляків й неструганих дощок, яку, безперечно, зробили спеціально з нагоди візиту. Отож юний кардинал піднявся п’ятьма сходинками на трибуну і сперся обіруч на грубе поруччя. Тепер, коли юний кардинал змирився з тим, що виголошувати промову таки доведеться, він з приємним задоволенням сприймав зворушливу зацікавленість до своєї юної особи і після довгого–довгого часу знову відчув свою значущість. Він трохи постояв, спершись на поруччя, усміхаючись тією мрійливою напівусмішкою, якою майстри пензля наділили святого Іоанна, улюбленця Господа, потім, опам’ятавшись, повернув свої блакитні очі, які були спрямовані в потойбіччя, на земну реальність людей, ща зібрались біля його ніг, поблагословив їх, тричі перехрестивши, і владним рухом обох долонь звелів сідати. Настала мертва тиша, яку порушував лише гук прибою. Не заплакало жодне з піднятих немовлят, всі погляди втупилися на юного кардинала. І от настала мить, коли необхідно було цій імпровізованій церемонії покласти край і промовити; юний кардинал справді притьмом готувався до цього: вже відкрив рота, щоб розпочати своє казання тим милозвучним і невинним слівцем «ой», на якому будувалася бронзова система його думок, уже підготував для цього свої голосові зв’язки, але не зробив цього, натомість вигукнув шаленим, сповненим жаху голосом, який пролунав чи не на весь острів. Бо він побачив унизу, тобто під трибуною, у перших рядах натовпу, таке, що ноги в нього відразу обм’якли, а груди мовби наповнилися крижаною водою, так, що якби він не був такий молодий, його б відразу побив грець — побачив Петра Куканя із Кукані в парусиновому комбінезоні. Петр сидів на дошці, перекинутій між двома бочками, теліпав ногами, взутими в заляпані робочі черевики, і з цікавістю підносив угору, до юного кардинала, своє гарне обличчя войовничого ангела.

— Це він! — кричав юний кардинал, показуючи на Петра Куканя простягнутою правицею з витягнутим вказівним пальцем і водночас відхиляючись від нього боком. — Мерзотник, проклятий Святим Отцем, вбивця герцога Танкреда і вбивця принцеси Ізотти! Тримайте його, в’яжіть!

Петр Кукань із Кукані озирнувся назад, мовби не розуміючи, на кого так шалено нападає його Еміненція, і помітивши, що погляди всієї спантеличеної громади втупилися на нього, адже всім було зрозуміло, на кого вказує пальцем юний кардинал, знову повернув своє обличчя до страшенно розлюченого намісника Божого на цій землі.

— Ваша Еміненція має на увазі мене? — запитав з відтінком жалю й образи.

— Так, це він! — верещав кардинал, тупаючи обома ногами по товстих дошках помосту. — Чого ви чекаєте, чого вирячили очі? Несіть мотузки, несіть мотузки! Я наказую вам це владою своєї святої посади! Він небезпечніший, ніж усі дияволи разом узяті!