Страница 8 из 62
РОЗДІЛ II
1
Будинок на Новогродській вулиці був типовим “довоєнним” будинком, де здавалися внайми квартири. Через темний під’їзд вхід вів у глибокий колодязь подвір’я, посеред якого виднілося щось подібне до клумби. На подвір’ї пахло гниллю, мов у старій бочці з-під капусти. Біля входу в ту частину будинку, де містилися кухні, височіла купа всяких покидьків (хоч напис олійною фарбою суворо забороняв тут висипати сміття). Юрек В’юн аж носа затулив.
Вони зупинилися перед облізлими дверима, на яких виднілася мідна табличка: “А.Рем”.
— Це тут? — запитав Юрек, мимоволі стишуючи голос.
— Тут, — відповів Завірюха і почав уважно оглядаючи і пломби на дверях. Вони були цілі. Капітан вийняв з кишені в’язку ключів і почав добирати потрібний. Але ніяк не міг одімкнути. Юрек нетерпляче ворухнувся:
— Пане начальник, може, я спробую? Потримайте тільки цей патефон… — Він передав капітанові чемоданчик, де було все начиння, необхідне для слідства, заглянув у замкову щілину, перебрав ключі, взяв один зразу ж одімкнув двері. —Талант!.. — зітхнув удавано сумно. — Пропадає людина в міліції, щоб я здоровий був…
Капітан велів шоферові надіти рукавички, і обидва увійшли в кухню. Вона була старосвітська, велика й висока. Глянувши на вологі бруднуваті стіни, капітан подумав, що Вероніка Галка мала рацію: приміщення неодмінно треба було відновити. Потім згадав про невідомого маляра і уважно оглянув кухню. Над кахельною плитою, що стояла без дії, бо їжу варили на газовій плитці, Завірюха помітив невеличку іконку. Це про неї казала робітниця. На кахлях і металевих частинах плити було видно сріблястий порошок. Він лежав і на підвіконнях і віконних защіпках. Капітан кивнув головою, віддаючи належне своєму попередникові: той сумлінно зробив дактилоскопію скрізь, де тільки можна було це зробити.
Потім перейшли до ванної кімнати. В ній було дуже. чисто. На мотузку, натягнутім над ванною, висіла сукня. З крана монотонно капала вода.
Капітан уважно оглянув ванну, умивальник. Він не сподівався щось тут відкрити, бо прибув через багато днів після події, однак за звичкою хотів оглянути всю квартиру, хоч насправді його цікавив тільки сейф Августа Рема. Заглянувши за ванну, Завірюха побачив жерстяну банку з етикеткою, на якій було написано. “Клейова фарба”. Значить, Вероніка Галка добре пам’ятала, куди поставила банку. Капітан обережно взяв банку і пішов на кухню, ближче до вікна. На ній навіть без лупи чітко виднілися відбитки пальців. Деякі з них належали, певно, робітниці, але тут мали бути й сліди маляра-любителя. Слідів сріблястого порошку на банці не було.
— Юрек, касету! — кинув капітан шоферові.
— Єсть, пане начальник!
Юрек В’юн вийняв з чемоданчика пляшечку з сріблястим порошком, пульверизатор і штук п’ятнадцять кусків дактилоскопічної фольги.
— Тримай, — звелів капітан Юрекові, зануривши пульверизатор у порошок, він почав старанно опилювати всю поверхню банки. З гладкої жерсті порошок осипався, а там, де брали банку руками, утворилися сріблясті узори відбитків пальців.
Завірюха обережно зняв з фольги захисний целофановий покрив і почав ретельно притискувати вологі, клейкі, блискучі, як дзеркало, кусочки до цих узорів. Сріблясті, ідеально точні відбитки пальців перейшли на фольгу Капітан знову прикрив фольгу захисною целофановою плівкою. Знімки були готові. Завірюха вклав їх у конверт, на якому написав: “Відбитки пальців, зняті з банки “Клейова фарба”.
— Сліди — прямо пальчики оближеш, — захоплювався Юрек В’юн.
— Авжеж, авжеж, — мовив Завірюха, віддаючи шоферові все приладдя. — Коли оглянемо квартиру, відвезеш їх на експертизу. Потім треба буде перевірити в дактилоскопічній картотеці, чи не зареєстровані у нас люди, які залишили ці відбитки.
Завірюха повернув вимикач, і спальню залило м’яке світло. Кімната була велика, але темна, з одним вікном, розташованим у кутку. Юрек оглянув кімнату і свиснув:
— Здається, ці люди не обмежували себе. Спальня — наче стадіон. За таку квартиру платити треба стільки, що аж запищиш.
— Може б ти перестав базікати, — мовив капітан, порівнюючи розташування кімнати з планом, який він тримав у руках, — як би там не було, а в цій кімнаті тиждень тому вбили жінку…
Юрек щось буркнув, але послушно замовк. Завірюха підійшов до ліжка і уважно оглянув підлогу, на якій виднілися темно-коричневі плями крові.
— Юрек, залізь з другого боку під ліжко і присвіти ліхтариком! — гукнув Завірюха.
Шофер похитав головою, потім обережно підсмикнув штани, щоб не пом’яти, і став на одне коліно.
— Швидше! — нетерпляче крикнув капітан. — Світи!.. Ні, не там, ближче до стіни… Ага, є!
Юрек витріщив очі, але нічого не побачив, крім куряви і сміття, що найкраще свідчило про старанність робітниці.
— Тепер дай мені конверт і пінцет, — звелів капітан. Юрек з полегкістю виліз з-під ліжка, подав капітанові жадані знаряддя і почав старанно струшувати з себе пилюку. Незабаром з-під ліжка виліз і капітан Завірюха. Він підійшов до лампи і глянув на невеличкий предмет, який лежав на цупкому сірому папері. Шофер, витягнувши шию, мов журавель, заглянув через його плече і пирснув сміхом:
— Хай йому грець, ґудзик! Звичайнісінький ґудзик! А ви так зраділи, ніби знайшли принаймні браунінг, з якого бахнули в глобус тій людині. Чи, може, ви хочете перекваліфікуватися з міліціонера на галантерейщика, що вас так хвилюють ґудзики?
Завірюха, не звертаючи уваги на бурмотіння шофера, пильно оглядав ґудзик через лупу. Його цікавив не так ґудзик, як невеличкий клаптик матерії, що висів на ньому.
— Придивись уважніше до цього матеріалу і ґудзика, — кивнув він Юрекові. — Треба перевірити, по-перше, чи є десь тут костюм такого кольору. А коли є, то чи всі на ньому ґудзики. Запам’ятаєш колір і сорт матеріалу?
— Чому ж ні? Такий костюм є в мого дядька. Матеріал у дрібну зелену ялинку. Тепер уже такого не виготовляють, це костюм, напевне, ще з перших післявоєнних років. Можливо, цей ґудзик і лежав собі спокійно з того часу під ліжком, — закінчив тихше. Але Завірюха відчув його злостиве зауваження.
— Не турбуйся. Ґудзик не запилений. Він потрапив туди лише тижнів два тому.
Оглянувши спальню і нічого більше не знайшовши, капітан попростував до кімнати, яка ще тиждень тому була робочим кабінетом Августа Рема. Тут стояли хороші, старі меблі, все було важке, масивне, солідне. Центральне місце займав великий письмовий стіл, на якому лежали акуратно складені папери і папки. На стіні висів лише один портрет у чорній рамі; на ньому був зображений юнак з великою книжкою. Це міг бути портрет Рема в молодості.
Капітан уважно переглянув папери, що лежали на столі. То були різноманітні звіти, проекти торговельних договорів, які стосувалися справ Бюро, де працював Рем, листування. Згадувані у документах годинники і мікроскопи, рентгенівські і фотоапарати, суми замовлень, які становили десятки і сотні тисяч доларів та карбованців, давали значно повніше уявлення про роботу Рема, її обсяг і розмах, ніж багатослівні свідчення його співробітників. Зауваження, зроблені чітким енергійним почерком на полях деяких документів, були сформульовані, як накази: “Запропонувати десятипроцентну дисконтну норму”, “Пропозиція нераціональна, пошукати іншого контрагента”, “Порадитися з експертами фірми”… Рем, напевно, знав кілька мов, бо свої зауваження і резолюції він робив безпосередньо на оригіналах російських, англійських, німецьких і французьких листів та каталогів.
“Ця людина мала достатню кваліфікацію, щоб займати таку посаду”, — подумав капітан.
Раптом десь зовсім близько заплакала дитина. Завірюха здригнувся: йому здалося, що дитина плаче тут біля нього. Оглянувся. На стіні висів смугастий килим. Піднявши його, капітан побачив двері. В ту ж мить пролунав удар і роздратований чоловік крикнув:
— Навіщо дратуєш кота? Не муч тварину, це погано..