Страница 45 из 64
— Яким чином? — зацікавився я.
— Коли людина щось пише, — почав пояснювати Андрій, — вона підсвідомо кодує в написаному все те, що її в цей час найбільше хвилює…
— Тобто, образно кажучи, можна читати між рядками?
— Саме так, — кивнув Андрій. — Зараз ми перекладемо цей вірш на мову цифр, і наша ЕОМ на різних рівнях прозондує джерела натхнення автора…
Тим часом Митрич закінчив роботу, зібрав свій нехитрий інструмент і, бадьоро попрощавшись, зник. Андрій же всівся за пульт комп’ютера й, час від часу зазираючи до газети, почав швидко перебирати клавіші.
— Готово, — мовив через деякий час, вставляючи в ЕОМ бобіну з перфострічкою…
Вірш починався так:
“Над мого кохання білою лебідкою
В’ється сірий коршак ревнощів твоїх…”
— Читай, — сказав Андрій, коли з комп’ютера поповзла стрічка.
“До речі про птицю, — прочитав я. — Цікаво, почому нині на базарі кури?”
— М-да, — Андрій багатозначно поглянув на мене й знову натиснув клавішу. “Віра, звичайно, непогана дружина, — повідомляв наступний рівень зондування, — Біда — скупувата. Втім, її можна зрозуміти — вона господарка й мати… Ага, потрібно б Вовці черевики купити…”
Андрій перейшов на наступний рівень, добираючись до найпотаємніших джерел Глібового натхнення. “Вчора дзвонив отой зануда, нагадував про боржок. Де б його перехопити червінець, щоб Віра не знала? Хіба що гонорар отримаю…”
— Дурниці верзе твоя машина, — похитав я головою. — Надто в неї все крутиться навколо одного. Але ж мусить бути горіння, творчі пошуки?
— То в чому річ? — вимикаючи комп’ютер, усміхнувся Андрій. — Давай зайдемо до Гліба й запитаємо…
За півгодини ми були в Чемерисова. Він якраз сидів коло столу, чадив цигаркою і гарячково щось писав.
Вибачившись за вторгнення, ми, як кажуть, відразу взяли бика за роги.
— Глібе, скажи чесно й відверто: що спонукає тебе писати вірші? — запитав я.
— Ну, хлопці, — з добродушною посмішкою метра усміхнувся Чемерисов, — якщо в двох словах, це — коли відчуваєш, що вже не можеш не писати…
Я переможно подивився на Андрія. Той мовчки відвернувся й почав перебирати книги, що стояли на полиці. А Гліб тим часом нахилився до мене й неголосно прошепотів:
— Будь другом, позич десятку — треба віддати одному зануді. Розумієш, це справа честі… Отримаю гонорар — поверну.
Внутрішньо вражаючись геніальній проникливості комп’ютера, я дістав з кишені десятку…
Коли ми вийшли на вулицю, я запропонував:
— Давай зараз підемо до лабораторії та спробуємо розшифрувати, хто отой тип, якому Гліб винен гроші?
— Не варто, — рішуче заперечив Андрій, ховаючи в гаманець щойно позичений мною Глібові червінець…
ВЕЧІРНЯ ПРОГУЛЯНКА
Я неквапом крокую тихою вечірньою вулицею. Під моїми черевиками ледь відчутно прогинається пластиковий тротуар. Час від часу мимо беззвучно пролітають розкішні легкові автомобілі. Сонце вже зайшло, але останні його полиски освітлюють високі сріблясто-рожеві хмаринки, тож надворі ще досить видно.
За ці роки я добре вивчив маршрут своєї щовечірньої прогулянки, тому йду машинально, ні на мить не замислюючись над вибором дороги. Зараз промину Смітів, потім Уолтгрейвів, далі підуть будиночки Річардсів, Уоркерів, Лоуренсів. Вітаючись з їхніми господарями, котрі займаються своїми звичними справами, дійду до рогу, де знаходиться садиба Стіва Меллоуна (веранда його будинку виходить просто на вулицю), і доки Фанні, дружина Стіва, вкладатиме спати найменшого з чисельної родини Меллоунів, півторамісячного Ніка, ми зі Стівом хвилину-другу постоїмо мовчки. Потім він запалить сигарету (я, на жаль, позбавлений такої можливості — слід економити повітря), кине звичне “Бувай, Френку!” і подасться додому. Тихенько стукне хвіртка, я залишусь сам.
Однак не надовго. З-за рогу, заточуючись після відвідин сусіднього бару, з’явиться мій постійний опонент і єдиний співрозмовник Джо Кібітц. Помітивши мене, як завжди зупиниться, вибалушить червоні, мов у ангорського кота, очі.
— Привіт, старий! — кине, дістаючи з нагрудної кишені вилинялої сорочки недопалок смердючої сигари. — Ще скрипиш?
— Як бачиш, — скажу я. — І тобі того ж бажаю…
— Ет, — відмахнеться Джо, шукаючи сірники, — недовго вже нам залишилось. От кинуть росіяни бомбу…
— Чого б це вони мали її кидати? — підтримаю незмінний ритуал нашої бесіди. — Якщо ми не почнемо…
— Кинь молоти дурниці, — так і не знайшовши сірників, Джо виплюне недопалок просто не зелений моріжок і, похитуючись, вчепиться за невисокі штакети. — Ти чув сьогоднішнє звернення президента по радіо?
— Звичайно, — кивну я. — Досі не пропустив ще жодного його виступу…
— Так от, президент запевняє, що росіяни її обов’язково кинуть. — Кібітц гикне, невпевнено рушить у напрямку домівки. — А він знає, що каже, ти згоден?
— Як тобі сказати, — крокуючи за ним, почну я.
— Краще помовч, — переб’є мене Джо. — А ще президент стверджує, що всі оті демонстрації за мир, проти гонки озброєнь — на руку нашому противнику. Вони деморалізують націю, знижують її бойовий дух…
— А червоні запевняють, що демонстрації якраз тільки й стримують наших політиків та військових від фатального кроку, — нерішуче заперечу я.
— Дурниці! — мотне головою Джо. — То все пропаганда й демагогія… А взагалі скажу тобі щиро, Френку, ну його все до біса! Нехай собі мітингують, протестують — наше діло сторона, чи не так? Нам би добру чарчину віскі, смачно попоїсти та щоб робота була… Ну, бувай здоров!
Джо пірне у двері свого затишного будинку, й за мить звідти долине нерозбірливий (якість запису погіршується з кожніїм днем)’ лемент його благовірної. А я ще якусь хвильку подихаю вологим, з металевим присмаком повітрям. Певно, Кібітц має рацію — наше діло сторона… Потім піду додому.
Вимкну живлення (акумулятори треба берегти), і коли розтане голографічне зображення відеозапису вечірньої вулиці та її мешканців, з тихим шарудінням зупиниться двометровий відрізок стрічки, що імітує рухомий тротуар, роздягнусь, ляжу в ліжко й, повернувшись обличчям до бетонної стіни свого протиатомного бункера, засну…
А поки що неквапом крокую тихою вечірньою вулицею.
— Доброго вечора, містере Сміт! Як наші справи, місіс Уолтгрейв? А ви, міс Річардс, скоро покличете на весілля?
Тіні не відповідають…
НЕСПОДІВАНИЙ ВАРІАНТ
Тільки-но я відчинив двері шлюзової камери, як м’яке блакитне світло плафонів залило кабіну гіперпросторової капсули. Потім підійшов до пульта керування, натиснув кнопку трихвилинної стартової готовності. Зручно вмостився в кріслі, застебнув ремені безпеки. Цього, власне, можна було й не робити: капсула стартувала так плавно, що якби на пульт поставили склянку з водою, вона б навіть не схитнулась. Однак інструкція вимагала, як вимагала вона й того, щоб пілот під час польоту обов’язково був у скафандрі, не дивлячись на те, що в кабіні цілком можна було обійтись й без нього.
Я увімкнув зв’язок, доповів про готовність до польоту.
— Щасти тобі, Миколо! — пролунав у динаміку голос керівника Центру підготовки, котрий кілька годин тому вручив курсантам, у тому числі й мені, жетон, на якому була зображена срібна ромашка — символ приналежності його власника до особливої когорти людей, спеціально підготовлених для роботи в екстремальних умовах.
Нелегко він мені дістався. Дев’ять років напруженого навчання, занять фізичною і спеціальною психічною підготовкою… Нарешті позаду випускні екзамени. Зараз практика. Потім два-три тижні відпочинку на Землі, а далі — самостійна робота…
Пролунав зумер, підлога капсули ледь відчутно завібрувала. Поверхня астероїда стрімко пірнула вниз, оглядові екрани на мить запнула непроглядна імла… І знову засяяли зорі. Отже, за якісь секунди я здолав кількасот мільйонів кілометрів, що відділяли Весту, на якій містилася наша база, від Землі. Капсула вийшла на стаціонарну орбіту й нестримно полинула до точки, в якій мали увімкнутися гальмівні двигуни. За звичкою я поглянув на прилади й раптом відчув, як по спині поповзли мурашки: датчик показував рівно половину необхідної кількості пального для спуску при даній масі капсули.