Страница 37 из 64
— Схоже на фокуси Кіо. Він теж завжди перед зникненням запинає занавіски. Давай руку, перев’яжу. Не пам’ятаєш, де в нас аптечка?
— Дивак! Дія електромагнітного поля видимого діапазону впливає на перехід, тому я й екрануюся. Перемога! Нобелівка, вважай, у мене в кишені! Шкода, рукопис шеф поцупив, я б уже через два дні статтю відіслав. А тепер, поки поновлю викладки… — Ігор дістав із книжкової пяафж аптечку й простягнув мені.
— Ти так і не розповів, як Юрій Германович пояснив свій вчинок?
Підкорювач Чаеу розсміявся, мовби я його не йодом мазав, а лоскотав.
— А! Він сказав, що до нього навідався гість із майбутнього й повідомив, нібито я — злий геній історії, що мій гаспидський винахід увергне цивілізацію у вир тривожного часу і що за їх розрахунками нічого нього не станеться, якщо Барчевському завадити. От він мені й пропонує добровільно знищити недописану статтю. — Ігор знов розсміявся вдоволено. — Відчуваєш велич вузлового моменту? Історія робить зараз крутий поворот. І ти — свідок таких подій. Будеш потім розповідати онукам. А, може, напишеш мемуари. “Як я допомагав Володареві Часу” — нічогенький заголовочок, еге ж? Дарую!
— Може, й справді, не треба поки що винаходити машину часу? Обстановка зараз непевна — про загальний і повний мир можна лише мріяти… Уявляєш, якою жахливою зброєю може стати твій винахід?
— Гадаєш, що ним зацікавляться військові! Не здогадаються! У моїй статті є спеціальний параграф — про неможливість суттєвого впливу на минуле, який порушує причинність.
— У тому оповіданні, з якого ти запозичив ідею… Там наводиться один із способів використання властивості часу на шкоду людям.
— Ну чого ти до мене причепився? — Ігор висмикнув руку і зубами відгриз кінчик бинта. — Моя справа — теоретично обгрунтувати й експериментально підтвердити, ну й, зрозуміло, отримати належну талантові винагороду. Решта— справа соціальних інститутів держави. І відчепись від мене із своїми повчаннями. Завжди, хто сам ні на що нездатний, починає вчити інших!
— Як ти гадаєш, чому отой із майбутнього не звернувся безпосередньо до тебе? Це було б простіше й логічніше.
— Не думав над цим, — байдуже стенув плечима Ігор. — Мабуть, вони там знають, що мене вчити даремно… А ти, я бачу, всерйоз сприйняв цю легенду? — глузливо посміхнувся Барчевський. — Оце так! Поговорити ні з ким. Суцільний наївняк довкола. Сподівався, хоч ти зрозумієш… Бреше все твій Каштанов, невже не ясно! Замітає сліди, наче лисиця. Слухай, у мене з’явилася чудова ідея! Рукопис пропав два дні тому. Якщо я зараз повернусь днів на три назад… візьму свій рукопис і мерщій сюди! Петраєш? Шефові нічого буде красти! Тільки… — Він помацав забинтованою рукою набряклий під оком синяк. — Знаєш, а давай разом мотонем у минуле? І тобі буде цікаво, й мені спокійніше. А там мало що… Удвох завжди краще. Тільки не забудь — першу подорож здійснив я один!
— Згоден!
— Тоді сідаймо. Підстели що-небудь… Он візьми Женьчин халат. А то плита залізна, мулько сидіти. — Він поліз на стіл.
Я взяв заяложений халат, послав його і всівся поряд з Ігорем.
— І далеко стріляє твоя машина?
— Цей макет — на півроку. Далі не вистачає ємності акумуляторів, ну й проблема зіткнень… А взагалі-то, якщо батарею наростити… Ні, має бути якась межа: починає зростати маса, яка трансформується, — треба знову збільшувати струм… Коротше кажучи, цього поки що не встиг порахувати. Готовий? Поїхали!
Підкорювач Часу натиснув на чорну кнопку запуску і раптом різко пригнувся. Всі індикатори на панелі стрибнули в кінець і зразу ж повернулись у початкове положення. Лазер зник.
— А, чорт побери! Клятий юпітер!
У багровій сутіні блимали тільки світлодіодні матриці. Я бачив, як Ігор схопився за голову. Штору виперло ззовні чимось твердим. Ігор з люттю відсмикнув її, зіскочив на підлогу, вхопив юпітер і вдарив ним об край слюсарного столика. Жалібно дзенькнув, неприродно вигнувшись, кронштейн. Ігор жбурнув його геть.
— Я забув, сам його ставив для допоміжного дзеркала, коли юстирував оптику. — Він вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ручками й приклав їх до лоба.
З правого боку, над тоненькою синьою жилкою, вгадувалася чимала гуля.
— А того разу ти що, не прибрав юпітера?
— Ні. Я лише глянув на календар, переконався, що справді потрапив у минуле й хутко назад. Рука боліла, та й око… — Він помацав синяк. — Добре, що хоч цього разу вчасно зігнувся.
— То ми що ж, у минулому?
— Так. Зараз уточнимо, де саме?
Я зістрибнув на підлогу. Ігор підійшов до письмового столу, глянув на перекидний календар, показав його мені.
— Бачиш, починаючи з одинадцятого червня, сторінки чисті. А я спеціально останнім часом кожного дня робив записи. Отже, сьогодні має бути десяте. Рівно три дні. Машина часу працює чітко.
— Здається, вже смеркає.
— Я взяв із запасом, щоб нікого в лабораторії не застати.
— А що коли ми натрапимо на… тебе самого?
— А нічого. Машина зразу виштовхне нас назад, у теперішнє. Точніше, вперед, у майбутнє. Покладе, так би мовити, на місце. Ну гаразд, забираємо рукопис і змотуємо вудки. Все ж якось ніяково почуваєш себе в чужому часі, навіть якщо це твоє минуле.
Ігор вийняв з кишені.низку ключів, підійшов до сейфа. Двічі клацнув замок.
— Ось вона! Нехай спробує тепер мене зупинити! Сідай!
Ми знову залізли в темне черево машини.
— Ти б хоч трапа якогось приладнав, а то дерешся на неї, як ясаба на купину. І освітлення в салоні недостатнє.
Ігор зашторив лаз і натиснув червону кнопку. Мені вдалося, що наш хрономобіль ледь відчутно смикнувся. Ігор розгублено глянув на індикатори.
— Знаєш, щось не те. Зачекай, н зараз.
Вія зняв панель з індикаторами, посмикав дротинки, шукаючи ненадійний контакт. Начебто все було пропаяно як годиться. Ігор прикрутив панель, знову натис червону кнопку. Індикатори не зреагували, але стіл, я певен, знову здригнувся.
— Прокляття! Що ж тепер робити?
— Нічого страшного немає. Це ж не кам’яний вік — шаблезубий тигр не з’їсть.
— А де я буду жити? З самим собою я б порозумівся, але уявляєш реакцію батьків?
— Влаштуєшся на три: дні в готель і нікуди не будеш висовувати носа.
— В готель?! Ти що, з печі впав? Вокзал — ось як називається мій готель. Інших варіантів нема. Добре, що хоч ночі ще теплі. Безглузда машина! — Він стусонув черевиком ніжку стола.
— Слухай… А може, вона не спрацьовує через те, що ти взяв рукопже. Адже твій шеф, як ти завевнял, її &я№ бачив.
— Мій? І твій теж!
— Так-так, звичайно, і мій також. Мабуть, цей факт настільки важливий, що ним не можна нехтувати. Ти ж сам казав, це вузловий момент, а не рядова подія історії.
— Ти гадаєш?.. Одначе в цьому щось є. Що ж тепер робити? Взяти папку — й на вокзал?
— Очевидно, це єдиний вихід. До речі, не такий вже й поганий: туалет, умивальник там є, буфет працює допізна. Бритву й мило завтра придбаєш у магазині.
— А ти ж як!
— Я повернуся назад. Навіщо мучитись обом?
Ігор поглянув на мене, як слідчий на допиті, й замислився.
— Дурннці. Через три години сядуть акумулятори й нас вишпурне назад, у теперішнє. Якщо на цей момент не заберемося на стіл — понабиваємо ґуль. А з мене вже досить. — Ігор переконався, що ґуля на лобі не зникла, й провадив далі:
— Ні. Будемо шукати інший вихід. Власне, що мені потрібно? Виграти час. Відіслати статтю раніше, ніж це зробить Каштанов. Не розібравшись у формулах, він не наважиться її публікувати, отже, трохи часу в мене є. Але на відновлення тексту й викладок, згідно чорновиків, я ризикую його втратити. А якщо шеф пошле статтю негайно, не розібравшись? Я б на його місці так і зробив би. Поки там до неї черга дійде… Стривай! А що як нам зараз зняти з неї копію. — Ігор відкрив папку й глянув у кінець рукопису. — Сто сім сторінок. Трьох плівок має стачити.