Страница 12 из 73
Потім ляхи оволоділи безліччю міст, збільшивши ними свою державу, бо всі околиці її відвойовані ними від чужих держав. Сталося це тому, що внаслідок своєї надмірної зарозумілості і своєї хоробрості вони перемогли усіх довколишніх правителів, настрахали їх і з їхньою допомогою заволоділи частиною земель германського імператора — він же государ Австрії, названий Цісарем, — з великим числом міст і фортець, оволоділи, як кажуть, п’ятнадцятьма містами держави шведської, що поблизу держав французької і німецької, частиною землі угорської і напали на володіння молдавські. Тридцять років тому вони захопили велике місто у володіннях московського царя на ім’я Смоленськ, околиці якого славляться своєю неприступністю, і підкорили його не мечем, а хитрістю. Сталося так: дід царя, котрого ієрусалимський патріарх Феофан свого часу посвятив патріархом над Москвою і котрий називався Федором і був перейменований Філаретом, ще раніше поїхав до ляхів послом для укладення дружби від свого сина, царя Михайла; та що ляхи завжди були зрадниками і клятва для них нічого не означає, то вони тримали його у себе заложником доти, доки обидві сторони не дійшли згоди між собою, щоб місто це віддати їм, ляхам, і таким чином його звільнили від їхніх рук. Словом сказати, вони були ворогами всім довколишнім царям, з котрих жоден ніколи не нападав на них і не воював з ними.
Підкоривши всю країну козаків, вони не задовольнилися хараджем і десятиною з них, але почали віддавати їх у власність євреям і вірменам і врешті дійшли до насильства над їхніми дружинами і доньками, так що козаки, які були государями і володарями, зробились рабами клятих євреїв. Це перше. Другим було те, що здавна у ляхів існувала поведенція обертати 40 000 козаків у військо, аби вони стерегли їх від татар. Проте справа кінчилася тим, що ляхи геть відмінили цю поведенцію, щоб не лишати у козаків сили. Відтак вони дедалі збільшували своє тиранство, і нарешті козаки мусили слухати звернені до них промови священиків — єзуїтів, чи то пак єзидів, котрі прагнули всіх православних винищити й зробити подібно їм, франкам, послідовниками папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви і припинили у них священство і довели своє безбожжя і тиранство до такого ступеню, що спалили митрополита землі козаків разом з одинадцятьма його єпископами і священиками, засмаживши їх у вогні на залізних прутах, думаючи цим застрахати козаків, — безчестя і жахи, яких не творили свого часу ідолопоклонники.
О цій порі наші брати козаки терпіли великі страждання, і сміливці з них тікали з-під влади ляхів на острів у гирлі великої ріки Дніпро, яка впадає у Чорне море. Тут вони збудували велику неприступну фортецю, в якій почали селитися і хоробрі юнаки із чужоземців, але без жінок, і тепер їх зібралося близько 50 тисяч. Вони звуться по-турецьки тонун-козаки. Своїм промислом вони чинили розбій і грабунки на Чорному морі.
Тим часом усі козаки терпляче зносили утиски й образи ляхів і зазнавали від них тиранство так само, як свого часу потерпали мученики, але не ремствували й не звертали на них уваги в терпінні скоряючись призначенню Всевишнього бога.
Років тридцять тому серед козаків з’явилися троє братів водночас і, піднявшись на ляхів, воювали з ними и розбили їх ущент, хоча проти братів зібралася сила війська. Вони оселились у місті Києві й збудували монастир. Коли покійний патріарх ієрусалимський Феофан намірився їхати в цю країну, вони вислали до 5000 козаків, щоб провести його з Молдавії, і привели до себе з великою шаною і повагою. Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів і безліч священиків, після чого вони відправили його в Московію. Ляхи, не маючи сили подолати цих трьох братів, стали вести з ними дружбу з хитрістю і підступом, поки не підіслали отруїти усіх трьох отрутою, і, умертвивши їх, прийшли і заволоділи тим, що захопили у них брати, винищивши їхнє військо всілякими мерзенними вбивствами. Вони перебрали міру в тиранстві і насильстві над своїми підданими і пригноблювали їх до краю. На покійного Феофана, який перебував у Москві, вони палали гнівом, і тому він, дізнавшись про це, рушив шляхом через країну татар і цим врятувався від ляхів.
Невдовзі по тому султан Осман з’явився з понад семистами тисячами, щоб відвоювати у ляхів фортецю Хотин, котру споруджено в стороні Молдавії, та відому фортецю Кам’янець, що лежить навпроти. Тоді ляхи змирилися перед козаками і просили їх, обіцяючи платню, допомогти їм і дати відсіч султанові. Козаки охоче почали воювати з ним, бо вони були міцні у битвах, примусили його повернути назад з невеликим числом людей, як це добре відомо. Врешті військо умертвило його. Між ляхами і турками встановилася дружба, і останні віддали їм фортецю Хотин, котрою мусить володіти господар Молдавії, проте наклали па них щорічну данину в 70 000 грошей і в 30 000 голів великої і дрібної худоби. Одначе ляхи цього не виконали.
За добро, вчинене їм козаками, ляхи відплатили ще більшими утисками, розраховуючи цим порушити їхню єдність. Бог, побачивши їхню пихатість, погорду і порушення клятви, розгнівався на них і воздвиг вірного раба свого Хмеля для помсти їм і визволення обраного свого народу від рабства й неволі ляхам, дарував йому міць і допоміг знищити їх усіх мечем і полоном, як сказано: “коли народ превозноситься, бог дасть над ним владу іншому, аби викоренити його”.
Коли Зіновій, котрого король ляхів назвав Хмелем, з’явився і ревно поставився до віри, але не мав ні сили, ні помічника, ні опори, то спершу послав просити Василія, господаря молдавського, і Матвія, господаря волоського, допомогти йому визволити православних козаків від поневолення євреями і проклятими вірменами.
Замість того щоб підсобити і прислужитися йому в ім’я віри, вони відплатили йому злом, бо Василій відіслав його власного листа до своїх друзів ляхів на доказ вірності своєї дружби і ворожнечі до них Хмеля; а Матвій негайно надіслав до своїх друзів турків звістку про зміст його листа. Хміль, ошуканий у своїх сподіваннях, неодноразово посилав прохати допомоги у царя московського Олексія, та останній не захотів зважити на його прохання, бо ж Хміль був бунтарем. Такий звичай царів. Коли його сподівання на всіх не справдилися, творець облагодив його справу дивовижним чином.
А саме його друг король домовився з ним потай, що Хміль підніме повстання, і він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити всіх вельмож ляської землі і йому стати царем самодержавним, правити самому, а не бути під ними. Як ми казали, вельмож було багато і кожен володів великою областю у спадок від батьків і предків. Були серед них такі, котрі мали понад сто тисяч війська і менше — до десяти тисяч. Але у своїх прагненнях вони не мали згоди між собою і кожен діяв самостійно, отож вони й загинули один за одним.
Що ж зробив Хміль? Узявши із собою свого сина Тимофія, він, років вісім тому, подався до козаків, які жили на острові, і змовився з ними. Вони зраділи і відіслали його до хана татарського, щоб також вступити з ним у змову. Прибувши до татар, він обіцяв їм багато здобичі, але вони йому не вірили і побоювались його. Тоді він залишив у них свого сина заложником і вони уклали з ними клятвену угоду і, ставши заодно, послали з ним близько двадцяти тисяч чоловік; та козаків з острова до нього приєдналось близько п’ятисот, бо решта ще боялася. Союзники вчинили напад на межі ляської землі. Правитель тієї області, дізнавшись про це, вислав проти них близько сорока тисяч війська. З божою поміччю козаки напали на них і здобули перемогу, причому взяли в полон більшу частину й захопили багато здобичі. Побачивши це, татари страшенно зраділи, відіслали полонених у свою країну і пішли воювати з цим же правителем, котрий ставився до них зневажливо. І бог дарував козакам перемогу над ним. Вони заволоділи усією його землею за попередньою угодою між ними і татарами: “землі і здобич нам, а полонені вам”. Оскільки всі піддані були козаками, які страждали під гнітом тиранії і рабства, то вони повстали разом із Хмелем і захопили безліч міст. У Хмеля стало до п’яти тисяч чоловік. До нього приєдналось багато тисяч татар, коли вони побачили велику здобич. Вони підкоряли все нові й нові міста, мордуючи їхніх правителів, аж поки не виступив проти них великий гетьман, або візир, що їхньою мовою називають комісар, тобто мирахор короля, з понад 200 тисячами війська, сповнений зарозумілістю, пихою і гординею.