Страница 55 из 60
Можна. І легко. Лише один крок потрібен, щоб перейти невидиму межу, яка відокремила підозрюваних, і опинитись коли не серед суддів, то десь поряд. В усякому разі поза підозрою. Для цього треба так мало — донести. Ах, донос — таке негарне слово, та й гріх — он Іуда був донощиком. Однак церква думає інакше, а їй видніше. Вона щедро ділиться з донощиком майном засуджених, звільняє своїх помічників від усякої підозри і навіть заплющує очі на деякі дрібниці. Ні, донос — це все-таки погано. Незручно. А де гарантія, що сусід уже не доніс? А як не доніс, то донесе. Ось зараз збирається, одягається… виходить. Чого ж ти чекаєш? його треба випередити. Швидше, швидше, швидше…
Страх робить з людей бидло. І перемогти страх можна тільки страхом. Донощиків стали знаходити вранці, кинджал у серці й камінь у роті — звичай, який прийшов з сивої давнини. Членам місії горлянки різали без таких церемоній, їх виховувати — тільки час втрачати. Арбалетна стріла пришпилила до крісла секретаря місії, а її голова, випивши вина з базару, відбув давати звіт богу у своїй великотрудній діяльності. Решта ревних слуг божих спішно відбули.
Це зробили люциферити. Вони зуміли, вони змогли. Вони змусили церкву відступити, хай тільки тут, хай лише на крок. Але — зробили. Чим не інша система?
Перший крок до ордену забрав багато часу й зусиль. Але далі все пішло швидко. Спочатку звичайний виконавець (орден не брав до уваги ніяких давніх “подвигів”), потім по сходинках, а коли й через сходинки орденської ієрархії до тих справ, на яких я добре знався. Протидія церковникам. Протидія, звичайно, може бути різною — підкуп, шантаж, таємні сховища… Моєю справою в ордені був контртерор.
Шпага, куля, стріла, отрута, зашморг — інквізиторам та їхнім помічникам було що згадати за ті три роки, що я був командором Аквітанії. Так, командор — дуже високий щабель в орденському капітулі. Великий магістр ордену бачив у мені свого наступника. Мій авторитет серед орденських братів був дуже високим. Все складалося блискуче, крім…
Підвалиною ефективної антицерковної пропаганди має бути лииіе правда, а правда потребує знань. Багато цікавого в працях великих мудреців та філософів, письменників та поетів. Але як донести це до людей? Орден міг би. Але не стане. Таємні, екзотеричні знання, що їх зберігав орден, стали застиглими догматами. Уривки великих знань зберігались, але далі не розвивалися. Важка запона містики ховала досягнуте від невтаємничених, а для втаємничених зовнішнє замінило суть.
Ритуали, часто запозичені у ворога — церкви, тільки перевернуті. Чорна меса, наприклад. Чорні свічки замість білих, молитви, які читають з кінця. Замість ікон — бронзовий монумент зеленоокого ангела Люцифера, який зрікся бога й приніс світло людині, — так свідчать перекази й легенди. Цікавого немало, але не для наукової системи знань. То що ж, під захистом і протекторатом ордену можна працювати самому? Можна, але тільки для ордену. Та й, крім того, пошуки Істини, як дещо нескромно звик я називати свої наукові заняття, поглинали людину цілком, мої обов’язки командора — теж. Чи слід дивуватися, що я обрав перше?
“Їх зреклося небо, і пекло їх не прийняло…” Орден виявився не менш ревнивим, ніж свята церква. Нелегко було до нього ввійти, ще важче покинути. Проти неспокійного одинака діяли відразу дві системи. І єдина його зброя — швидкі ноги. Ех ти, корсаре, конкістадоре, командоре… Тікай світ за оці… А багато чого тримало мене тут. Дім, книги, обсерваторія, лабораторія… Як там у Вергілія: “Не для себе будуєте ви гнізда, птахи…” Що правда, то правда — не для себе.
Мосьє де Му довелося зникнути, покинувши і оселю, і книги, і безповоротно втрачений час. Довелося зникнути, поталанило зникнути… Швидше — все-таки поталанило.
— Хай буде навіки проклятий дон Альварес, мосьє де Му, колишній Командор Аквітанії, колишній професор, колишній капітан… колишній полковник… колишній… колишній… Хай стане він… Хай не знайде він… Хай одержить він усе, що йому належить!
Куди подітися? Де те місце на Землі, куди не сягнуть закривавлені руки моїх переслідувачів? Англія, Німеччина, Італія?.. Немало змінилося країн, немало збігло років… Грошей теж. І ось в Італії, вже не сеньйор, де там, а просто Банталоне чи Панталоне — та й кому цікаво, як кличуть старого лахмітника, веселого п’яничку і любителя сумних пісень? Виявилось, що декому цікаво. Зашморг затягувався.
За багато років я шкірою навчився відчувати небезпеку. І ось зар аз шкіра в мене горіла. “Бо прийшов день гніву його, і хтсо може встояти?” Ніхто, звісно, де вже там.
Невже він казав правду, невже на всій Землі немає місця для мене іі схожих на мене? “Ваш земний шлях скінчився…” Не вірю! Повернуся в Іспанію. Скільки років минуло, хто там пам’ятає мене, хто згадає? Під розлогим дубом у Басконському лісі ще лишилося золото, з ним я втечу на Схід, у мусульманські країни, в Серединну Імперію або до Нового Світу — може, там, за океаном, не дістане церква.
Викопавши рештки свого скарбу, я виспався в лісі й увечері завітав до вже знайомої мені корчми. Склянка вина, кусень м’яса, купити коня, а потім ніч шаленого чвалу до найближчого порту, — і попереду моє Ельдорадо. Все ще буде в моєму житті!
До корчми зайшли альгвасил і три солдати. І ще чернець у чорній рясі й каптурі, що закривав половину обличчя. Він мені відразу не сподобався. Чернець щось шепнув альгвасилу, і весь гурт попрямував до мене.
Чернець, озброєні люди… Все, як і колись, багато років тому, під час моєї першої втечі з Іспанії. “І вітер повернеться на круги свої…” Вітер повернувся, я повернувся, все на місці. Тільки замість охорони архієпископа — солдати, замість моєї злої та веселої самовпевненості’-важка втома й приреченість у серці, замість мого кинджала — кухонний ніж.
Я налив вина в склянку й почав старанно різати м’ясо.
— Іменем короля вас заарештовано, — глухо зронив чернець.
— З якого це часу в Іспанії іменем короля заарештовують ченці? — ліниво поцікавивсь я, відпивши вина. — Щось ви сплутали, шановний. Чи, може, ви переодягнений офіцер королівської гвардії?
— Ну, ти, вставай, — буркнув альгвасил і спробував, піднявши мене за плече, виштовхнути з-за столу. Їм таки не сказали, кого мають заарештувати! Доручили, певне, просто прихопити одного шкідливого книжника.
Миттю відіпхнувши стіл, я каблуком збив альгвасила з ніг і повернувся до солдатів. Кухонний ніж — непереконлива зброя проти трьох шпаг, але важливо, в кого він у руці! І ось уже один із солдатів лежить на підлозі, обливаючись кров’ю, а чернець біжить до дверей, зрозумівши, що перевага в силі ще нічого не вирішує. А саме він цікавив мене найбільше. Я охоче поквитався б з тими, хто його послав, але поки що й цей згодиться! Він помер смертю боягуза, одержавши удар у спину.
Поворот на підборах, ліва рука, замотана в плащ, закриває груди, права з ножем виставлена вперед. Ну що, котики, будемо далі мишку ловити?
Ні альгвасил, ні двоє його солдатів не виявляли особливого запалу (от і добре, знатимуть, що не кожного книжника можна хапати за комір!). Інші відвідувачі корчми й поготів. А кінь у альгвасила виявився добрий, і ніч сховала мене.
Місто біля моря… Потрапити на корабель не дуже важко, навіть якщо тебе шукають. У гавані завжди метушня. Тільки не йти на кораблі, що стоять біля пірса. Певніше буде проплисти трохи, піднятися по якірному ланцюгу й сховатись у трюмі. А з капітаном можна домовитись і в морі, особливо якщо є вагомі аргументи.
Біла сутана ченця-францисканця, під сутаною — костюм моряка, золото й коштовне каміння зашиті в поясі, за поясом ніж, незворушний вираз обличчя. Хто мене впізнає?
— Подайте каліці, що втратив ноги в битві при… — І раптом: — Мій капітане!
Старий Педро, стерновий моєї останньої каравели, мій помічник і друг, невдалий економ невдалого абатства, сивий та скалічений, дерев’яна мисочка перед ним і кілька мідних монет у мисочці. Я ступив крок до нього, і краєчком ока побачив, що крізь натовп до мене прямують люди. Добре ж вони шукають!