Страница 30 из 60
Микола зрадів, що він так легко відстав. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний й не такий гострий, як здавалося здаля.
Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку й чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревовидної півонії на виступі ущелини, й рожевуваті, размаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий камінь, що з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.
Видовище й зараз було фантастичним: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багна на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.
Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.
От і знайшов. Припавши вухом до землі, він тепер може вловити биття залізного серця хребта, яким вони сходили уздовж і впоперек. От і знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?
“Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди будуть усім і насамперед начальнику експедиції, — майнула раптом думка. — Це справедливо?”
“Звичайно, справедливо, бо ми разом шукали”. Але чужий, надто тверезий голос не вгавав: “Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали у глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок, та ось він усе ж таки трапився — й що буде, коли ти не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків, і проживеш своє життя тихо й непомітно, і будеш у тому винний сам, бо до везіння треба ще розуму та життєвої тактики”. “І що ж робити?”
“Та дуже просто! Нехай начальник пише свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…” “Це майже підло!”
“Ну-ну… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється. Просто — розважливо…”
— Миколо! Де ти там? Миколо-о!
Луна, відбившись від скель, заметалася поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, закотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу вгору вузеньким коридором поміж кущами багна.
— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірський козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що — вертаймося?
— Вертаймося, — полегшено зітхнув Микола.
Належало б позначити цей маршрут на карті, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримав його. А нащо, власне! Прив’язана до його нервів незрима ниточка висотувалася із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни у лабіринті із звіриних стежок та випалених сонцем скель.
…Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола перегнав товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбабки: міг іти і день, і два, не спиняючись, весь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.
— А цього ламу темним не назвеш, — вже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі всі найновітніші видання.
— Таж має доволі часу — чому б і не зайнятися етнографічною роботою, — відповів Іван Кирилович.
— Як ви гадаєте, він справді вірить у Дар Оріона? — спитав Ігор.
— Навряд чи…
Микола спинився, пригамувавши щасливе відчуття польоту. “Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!”
Микола вже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в якийсь поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні одблиски. Йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли захоче, напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.
“Більше ні слова про послання Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом — ти відчуваєш? — Дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що ти не роздзвонив одразу про родовище, ось начальник відішле свою депешу — й тоді настане твій час. Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле своє життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб багато важити й тоді, коли ненароком втратиш феноменальні здібності…”
— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.
Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.
Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька його спіткало. Спробував звестися, але головний біль знов вклав ного на похідну надувну подушку. На порозі намету сів Ігор і сказав:
— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник сьогодні оголосив вихідний.
— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.
— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець. Чи справді знайшов щось подібне, чи просто хотів нас розіграти?
— Немає у мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь кінчився.
Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними розводами, шматок золотавого нефріту…
Сірого, схожого на засохлий горіховий стручок камінця не було. Там, де лежав, на кришці лишився ледь помітний слід. “Чого ж це я не позначив маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знайти?”
Десь недалеко рівно і потужно билося залізне серце великого хребта, але ніщо в ньому вже не озивалося…
Дмитро Глушенок
ЛЕГЕНДА ПРО КИЯ
Оповідання
…І тоді з президії зборів почулося:
— А ви, професоре, як вважаєте: князем чи перевізником був Кий?
Мені пригадалося, що таке запитання виникало і кілька століть тому.
Із щоденникового запису професора М. І. Валаєнка від 25 травня 209… року
Над морем — безхмар’я, висока блакить і сонце, що швидко забирається вгору, до зеніту. В гирлі Дунаю стояв густий туман, коли князеві люди споряджали свої лодії. А сивобородий князь, незважаючи на вік, легко ходив уздовж берега, підбадьорював дружину і веслярів: “Такий туман віщує погожу днину. Білими лебедями попливемо до Царгорода — тихим морем, без бурі й грози. Мабуть, умилостивили жони наші щедру Мокош[1] гарними рушниками і не в гніві на нас Сварог[2] за діла і наміри, що покликали в цю далеку дорогу”.
Дужо гребли веслярі, стругали воду лодії, відгортаючи хвилі; милувався князь силою й вправністю воїв і порадників, які дружно налягали на весла. Їхні широкі рухи, молодеча зухвалість на обличчях (“Дивись, князю, як легко долати шлях по морю!”) розхвилювали його, руки вже не хотіли спокійно лежати на колінах; тоді він круто повів плечима, що й сива борода заворушилася, і, стрельнувши очима у Валая, сказав:
1
Богиня води, дощу і грози (язичн.).
2
У часи Кия — бог вогню, верховний бог.