Страница 58 из 59
Але Бен був невгомонний. Наступного дня ми прийшли знову, і знов наступного, і так день у день. Другого дня ми знайшли таку штуку, що придалася нам для відкривання консервних банок, хоч призначалася вона, безперечно, для чогось зовсім іншого. Третього дня ми нарешті дошолопали, як ще одне причандалля можна використати, щоб копати конусоподібні ямки, хоча, — спитаю я вас, — хто при здоровому розумі потребує таких ямок?
Ні до чого ті наші оглядини не вели, але ми вперто ходили туди, і я відчував, що Бен не більше за мене тішить себе ілюзіями; просто він тримався за них, мов за останню соломину, яка може врятувати від божевілля.
Навряд чи він бодай трохи здогадувався про походження й значення цього знайденого нами спадку. Як на нього, це були просто купи мотлоху, в якому ми гарячково бабралися, аби знайти хоч якусь дрібничку, для чогось придатну.
В міру того як минали дні за днями, долина й пагорби, печери з рештками зниклої культури дедалі більше вражали мою уяву, аж я почав думати, що в якийсь загадковий спосіб мені зрозуміліша стає ця вимерла раса, її велич і трагедія. І зростало відчуття, що наші гарячкові пошуки — мало не блюзнірство й образа пам’яті небіжчиків.
Джіммі жодного разу не ходив з нами. Скоцюрбившись над стосом паперу, він без кінця писав, перечитував, закреслював одні слова, надписував інші. Він підводився, снував по колу, сахався туди й сюди, бурмотів щось сам до себе, сідав і знову черкав. Він майже не їв, не розмовляв і мало спав. Це був достотній портрет Юнака у Муках Творчості.
Мені закортіло поглянути, — а може ж, він утнув щось доладне, отак упріваючи? Коли його не було поблизу, я поцупив один аркуш.
І що ж — теперішня маячня була ще маячніша, ніж давніш!
Тієї ночі, коли я лежав з розплющеними очима й дивився на незнайомі зорі, мене пройняло гостре почуття самітності. Але, трохи розваживши, я вирішив, що не такий я, зрештою, і самітний — мовчазність поблизьких могильних пагорбів та осяйне диво печер мовби заспокоювали мене й підносили на дусі.
Кінець кінцем я заснув.
Не знаю, що мене пробудило. Може, вітер чи гомін хвиль, що вдарялись об берег, а може, нічна прохолода.
І ось у ту мить я почув серед темряви голос, подібний до речитативу, — то врочистий і лункий, а то хриплявий аж до шепоту.
Я схопився й сперся на лікоть — і затамував подих від того, що побачив.
Джіммі стояв перед Цяцею, в одній руці тримаючи ліхтарик, і читав їй свою сагу. Голос розмірено розкочувався і, незважаючи на банальні слова, відчувалось якесь зачарування у самому його тоні. Напевне, отак само давні греки читали свого Гомера при світлі смолоскипів у ніч перед боєм.
І Цяця слухала. Вона вистромила “обличчя” і щупальце, на якому воно було, схилила трохи набік, щоб слуховий пристрій не пропустив жодного складу, — як ото, бува, людина прикладає долоню до вуха, щоб краще чути.
Дивлячись на цю зворушливу сцену, я навіть трохи пошкодував, що ми так недбало ставились до Джіммі. Ми не хотіли слухати його, а бідоласі ж треба було комусь виговоритися з цим своїм мараканням. Його душа жадала визнання, а ні від Бена, ні від мене він цього не мав. Самого писання було замало, йому кортіло ще й поділитися ним. Він потребував слухачів!
Я простяг руку й злегка торкнув Бена за плече. Він обурено вистромився з-під ковдр.
— Якого чорта!..
— Цс-с-с!
Він з присвистом перевів подих і звівся на одне коліно поруч зі мною.
Джіммі все читав, а Цяця, уважно зосередившись “обличчям”, слухала.
Деякі рядки долітали до нас, шарпані вітром:
На далеких блукаєш шляхах, із вічності в вічність прямуєш,
До останку ти віддана тим, хто дав тобі тіло і силу.
Вітри просторів космосу дмуть і коси тобі розвівають,
Над тобою зірок ореол, як слави корона…
Цяця сплакнула. На лінзі її ока зблиснула жива сльоза.
Вона вистромила друге щупальце з “рукою” на кінці й хусточкою — дуже білою, мереживною, як у справжньої дами — у тій “руці”.
І вона приклала хусточку до заплаканого ока.
Якби в неї був ніс, вона б неодмінно його висякала — делікатно, ясна річ, як і личить дамі.
— І це все ти написав задля мене? — спитала вона.
— Тільки задля тебе, — відповів Джіммі. Брехав він як справжній облесник. Таж читав він Цяці свою писанину тільки через те, що ми з Беном відмовились її слухати!
— Я так глибоко помилялася, — зітхнула Цяця.
Вона протерла око досуха і ще й навела на ньому лоск.
— Одну хвилинку, — сказала вона діловим тоном. — Мені треба тут дещо залагодити.
Ми чекали, затамувавши подих.
Люк збоку в Цяці повільно розчинився. Поруч вона вистромила довге гнучке держално, сягнула ним в отвір люка й видобула звідти Елмера. Тримаючи його в повітрі, вона гримнула:
— Ти, лобуре! Я взяла тебе всередину й напхом напхала фосфатом. Я вирівняла твої заглибини від вибухівки й натерла тебе до блиску. І що за це я маю? Чи ти написав мені сагу? Ні, ти просто розжирів і зледащів. У тобі нема й дрібки величі, нема й іскрини уяви. Ти просто німотна машина, та й годі!
Елмер поколихувався на кінчику Цяціного держална, але колеса його шалено оберталися, з чого я зробив висновок, що він дуже переживає-.
— Кохання! — вигукнула Цяця. — Кохання для таких, як ми? Ні, ми, машини, призначені для чогось вищого, набагато вищого. Нас чекають зорями поцятковані космічні шляхи, пронизливі вітри безмежжя віють нам навстріч із берегів вічності, гори величного потойбіччя…
Вона й далі говорила якийсь час у тому самому дусі — про клич далеких галактик, про зоряну корону, про те, як порох розтрощеного на дрібні скалки часу встеляє шлях до цілковитої ніщоти, — все це вона перейняла з тієї Джімміної писанини, що він назвав сагою.
Виговорившись, вона пошпурила Елмера аж ген над море, де він гепнувся на пісок і посунув юзом у воду.
Більше ми вже не стали чекати, а помчали, мов спринтери. Доскочивши до трапу, ми подерлися вгору й умить опинилися на своїх місцях.
Цяця захряснула за нами люк.
— Ласкаво прошу вас, — сказала вона. Я підійшов до Джіммі й простяг руку.
— Молодець, хлопче. Перекрив самого Лонгфелло. Бен теж потис йому долоню.
— Це шедевр.
— А тепер вирушаймо, — заявила Цяця.
— Як це вирушаймо! — скрикнув Бен. — Ми не можемо, покинути цю планету. Тобто не так зразу… Оте їхнє місто! Ми не можемо, поки не…
— Чхати на місто, — сказала Цяця. — Чхати на інформацію. Ми вирушаємо до зірок. Підвладні нам глибини тиші! Ми простуємо космічними шляхами, й грім гуготить нам у вухах, незнищенний грім безмежної вічності.
Ми обернулися до Джіммі.
— Усе геть до слова, — сказав я. — Усе геть до останнього слова з цього його базграння!
Бен рвонувся вперед і схопив Джіммі за барки.
— Чи ти, часом, не відчуваєш поклику, такого нездоланного імпульсу, щоб написати довжелезну оду Землі, — про її затишок, і славу, і всякі такі інші словеса? — запитав він.
Зуби у Джіммі злегка цокотіли.
— Цяця все всмокче, що б ти не написав, — докинув Бен.
Я підніс кулака й дав Джіммі понюхати.
— І ти мусиш написати це як слід, — погрозився я. — Мусиш написати так, як ще зроду не писав.
— Тільки щоб було сентиментально, — попередив Бен. — Цяця саме таке любить.
Джіммі сів на підлогу й розпачливо заходився писати.
Переклад з англійської.