Страница 34 из 45
Частина 2
Пильно роздивляючись кімнату та її господаря, Едвард Тальяферо не міг приховати свого подиву. І кімната, і її господар здавались частиною якогось невідомого, ізольованого від земного чудернацького світу. Жоден звук не долинав зовні в це оббите м’якою повстю, без найменшого натяку на вікна кубло. Ні повітря, ні світла тут не було, їх заміняли штучне освітлення та кондиціонер.
Кімната була величезна, але погано освітлена і дуже захаращена. Вони ледве знайшли, де ступити, щоб пройти до кушетки, звідки тільки-но досить недбалим рухом господар змахнув цілу купу якихось касет із плівками.
Власник кімнати був кремезний, присадкуватий чолов’яга з масивною головою і майже круглим лицем. Він досить жваво пересувався на куцих ногах, киваючи весь час головою при розмові, від чого окуляри з товстими скельцями мало не підстрибували на майже непримітному горбку, що правив йому за носа. Банькаті короткозорі очі, напівприкриті важкими повіками, досить добродушно зиркали на них, поки він вмощувався в кріслі за письмовим столом, над яким звисав єдиний яскравий світильник.
— Дуже радий вас бачити, панове. Даруйте за розгардіяш у кімнаті. — Він зробив промовистий жест рукою з короткими, наче обрубаними пальцями. — Я саме займаюсь класифікацією та складанням каталогів об’єктів, що належать до позаземних цивілізацій. У мене вже назбиралось їх чимало. Можете мені повірити: це просто жахлива робота. Ось наприклад…
Він вихилився з крісла, почав порпатись у купі безладно навалених обабіч столу предметів і врешті виловив звідти один з них — димчасто-сірий напівпрозорий циліндр.
— Ось це, — вів він далі, — предмет з Калістану, чи не залишок цивілізації, зовсім не схожої на земну, але це ще остаточно не з’ясовано. Цих предметів знайдено близько десятка, але мій екземпляр найдосконаліший.
І господар так шпурнув його назад, що Тальяферо з несподіванки мало не підскочив.
— Не лякайтесь, він не крихкий, — заспокоїв господар, пильно глянувши на Тальяферо. Потім він знову вмостився у кріслі. Його руки з міцно переплетеними куцими товстими пальцями, складені на животі, повільно піднімалися й опускались у ритмі дихання… — Ну що ж, панове, чим можу прислужитися?
Поки Мендель викладав господареві суть справи, Тальяферо розмірковував над іншим. Нещодавно він бачив серед останніх публікацій монографію “Порівняльна характеристика еволюційних процесів на воднево-кисневих планетах” якогось Вендела Урса. І тепер гадав, чи не цей товстун є автором книжки. Врешті він не витримав:
— Докторе Урс, чи не ви автор “Порівняльної характеристики еволюційних процесів”?
Обличчя хазяїна кімнати розпливлося в задоволеній усмішці.
— Ви читали її?
— Ні, я ще не встиг, але…
Обличчя Урса враз спохмурніло.
— Тоді ви просто мусите прочитати. І не відкладаючи. Я зараз же дам вам один примірник.
Він знову спробував покинути крісло, але йому перешкодив Мендель.
— Стривайте, Урсе, насамперед головне. Наша справа і дуже серйозна.
Він майже втиснув Урса в його крісло і заговорив скоромовкою, наче хотів запобігти будь-яким спробам господаря підвестися. Йому пощастило переказати всю історію і стисло, без зайвих слів.
Слухаючи Менделя, Урс повільно багровів. Потім став, конвульсивно поправляти окуляри, підсуваючи їх вище, до і перенісся. Але самовладання таки зрадило його і він закричав:
— Подумати тільки: миттєве переміщення маси! Це ж єдиний пристойний спосіб, щоб подорожувати цивілізованій людині. Єдино можливий спосіб! Єдино мислимий спосіб! Якби я тільки знав. Якби я міг бути там! Але ж цей клятий готель аж за тридцять миль звідси!
Райгер, який слухав його бідкання з дедалі більшим роздратуванням, нарешті не витримав:
— Не розумію, до чого тут ці тридцять миль, коли з будинком Конвенту є пряме повітряне сполучення і туди можна дістатися за десять хвилин.
Урс раптом наче задерев’янів і холодно глянув на Райгера. Його щоки ображено надулись. Він зірвався на ноги й прожогом вискочив з кімнати.
— Що з ним, у біса, сталося? — здивувався Райгер.
— Хай йому чорт, — вилаявся Мендель. — Я зовсім забув попередити вас.
— Про що?
— Доктор Урс не терпить ніяких транспортних засобів. Фобія невротичного характеру.
Каунас спантеличено кліпнув очима.
— Але ж він спеціалізується на позаземних цивілізаціях, чи не так? Знавець форм життя на інших планетах?
Тальяферо встав, підійшов до моделі нашої Галактики й задивився на складне мереживо зоряних систем. Такої величезної і водночас докладної моделі він ще зроду не бачив.
Тим часом Мендель вів далі:
— Доктор Урс справді має діло з неземними цивілізаціями, але він не був на жодній з досліджуваних планет і навряд чи колись побуває. Я взагалі сумніваюсь, чи за тридцять років життя він хоч раз був далі як за милю від цієї кімнати.
Райгер гучно зареготав.
— Ви можете сміятись, — розсердився Мендель, — але я радив би добре зважити, що ви говоритимете докторові Урсу.
За хвилину з’явився Урс.
— Прошу вибачити мені, панове, — звернувся він до присутніх. — Тепер ми можемо по-справжньому взятися до нашої проблеми. Може, хтось із вас надумав зізнатися?
Губи Тальяферо скривились у саркастичній посмішці. Цей огрядний знавець інопланетних цивілізацій, що майже не витикає носа з кімнати, мав такий “грізний” вигляд, що й найбільший боягуз навряд чи зізнався б йому в чомусь. Зрештою, тут, напевно, обійдеться і без таланту цього доморощеного детектива, якщо він його взагалі має.
— Ви співпрацюєте з поліцією, докторе Урс? — запитав Тальяферо.
На рум’яному лиці Урса відбилося неприховане самовдоволення.
— Офіційних зв’язків з поліцією я не підтримую, але моя неофіційна співпраця з нею вельми плідна.
— Тоді я ознайомлю вас із відомостями, які ви передасте в поліцію.
Урс мовчки втягнув черево, висмикнув із штанів край сорочки і заходився поволі протирати ним скельця окулярів. Упоравши цю роботу і знову начепивши окуляри на ніс, щоправда, досить ненадійно, він врешті запитав:
— Що ж саме ви збираєтесь нам розповісти?
— Я назву вам ім’я того, хто був у номері Вільєрса в його останню годину і хто просканував його доповідь.
— Вам вдалося розгадати цю таємницю?
— Я думав цілісінький день і, здається, докопався.
— Ну що ж, слухаємо.
Тальяферо глибоко вдихнув повітря. Зробити таку заяву було не так просто, хоч він і готувався до цього вже кілька годин.
— Найімовірніше, — почав він, — що у всьому винен доктор Губерт Мендель.
Мендель вражено втупився в Тальяферо, від обурення йому аж перехопило подих.
— Послухайте, докторе Тальяферо, — голосно почав він, — якщо ви маєте хоч якусь підставу для такого безглуздого…
Але тенор Урса, зриваючись на фальцет, перепинив його:
— Хай він говорить, Губерте, вислухаймо його. Ти ж підозрюєш його — як же ти можеш йому забороняти підозрювати тебе?
Мендель сердито замовк.
Тальяферо, силкуючись надати своєму голосу рішучості й певності, повів далі:
— Це навіть важко назвати підозрою, докторе Урс, бо докази цілком очевидні. Про метод Вільєрса знали ми четверо, але тільки один з нас — доктор Мендель — був очевидцем єдиного досліду. Тільки він знав, що цей метод плідний. Тільки він знав напевне, що доповідь Вільєрса — не міф. Що ж до нас, то ми знали напевне тільки одне: що Вільєрс украй неврівноважена людина. Звичайно, ми могли припустити, що він справді розробив таку теорію. Більше того, я думаю, що ми відвідали Вільєрса об одинадцятій годині, щоб перевірити, чи так воно і є: хоча ніхто з нас не обмовився про це ні словом. Але наслідок візиту був невтішний — Вільєрс був у ще гіршому стані, ніж при першій зустрічі. Він видавався майже божевільним.
Пам’ятаючи про цю особливу обізнаність доктора Менделя, перейдімо до мотивів, якими він міг керуватись. Уявіть собі, докторе Урс, таке. Той, хто зустрівся віч-на-віч з Вільєрсом опівночі, а потім, упевнившись, що Вільєрс помирає, просканував його доповідь (не будемо поки що називати його прізвище), мав страшенно перелякатися, побачивши, що Вільєрс явно повертається до життя і навіть пробує подзвонити по телефону. Тому наш злочинець у паніці вирішує позбутися бодай речових доказів злочину.