Страница 24 из 45
Станка знову зі мною… А як же там, на барикадах? Там же зараз усе розтрощать на друзки.
— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше ні до чого.
Я машинально ляснув себе по холоші.
— У мене його… забрали.
— Забрали? А втім, в Імперії могло бути ще й не таке. З вас стягнуть вартість — це таки чималенько, але Станка Гайдук, думаю, того варта. Що це ви? Розпишіться отут.
Я взяв ручку непевно як неписьменний, тримав її, ніби виважуючи в руці, мов якийсь тягар. Вона лежала в закіптюженій долоні, наче набій. Набій від протитанкової рушниці.
Нестор усміхався так, ніби все розумів. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивку. Справді, чи ж це не удача? Чи ж це не те, про що я не смів і мріяти? Адже, якщо вже на те пішло, і до бою я став лише для того, щоб мати якийсь шанс забрати у жаб свою табличку. І Станка повернулась!
Дивна річ — радість від усвідомлення того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитися в мою душу, запалити мене — вкрай знесиленого, отупілого в злигоднях та вогні останнього тижня. Ага, отже так, усе чудово склалося: вони висмикнули мене з самої колотнечі, й тепер знову піде життя — казка. Я і вона. І начхати на всіх і на все. На всі реальності світу, разом узяті. Я рішуче підніс ручку.
У заглибині моєї долоні ще рожевіла прим’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. Того першого дня путчу, коли ми глупої ночі пробилися до групи Діна, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але розмова ця лишилась у мене в пам’яті назавжди…
— Ліно мені все розповів. — Він підвів на мене темні, без блиску очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він весь час переводив погляд на карту — свіжу, із запахом друкарської фарби, з яскравими різноколірними стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її в кабіні ваговоза.
— Цікаво, що й казати. Все життя — у погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? З краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене надто мудровано, я простий горновий. Для мене є одна реальність, одна любов — революція. І для них теж.
Справді, всі, хто входив і виходив від Діна, кричали, курили, люто сперечалися, а іноді й мовчали, заглиблені у свої думки — наскільки можна бути заглибленим у такому гаморі, — всі ніби світилися зсередини небаченим ще, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного на день у фортецю, був один з осередків повстання. З безладдя, з хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватися ситуація. Місто двигтіло від канонади, за широченним вікном видніли заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Боротьба з тими за цих. Решта все проти цього не варте виїденого яйця. Коли вже тобі випало таке свято…
Він не доказав, певно, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному. З видимим зусиллям відірвався від карти.
— Ви показали непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання у районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили туди про вас. Вирушайте, командуйте. Гадаю, це справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і взяв трубку телефону. Вбіг Ліно, з ним ще двоє, вони потягли Діна до вікна, тицяючи пальцями в нову заграву. Палали склади. Ще люди — зв’язкові, ополченці, поранені… Ледве я вийшов до ліфту, як поводатар трохи не бігцем потягнув мене до дверей, потім на мотоциклі — по нічному затемненому місту, серед стрілянини й пожеж, остерігаючись сліпої міни…
Я кинув ручку на стіл.
— А якщо я не погоджусь?
Нестор усе ще всміхався, він вважав, що це якийсь неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.
— Я не хочу повертатись.
І поки я це казав, всього мене знов пойняла тривога й неспокій, але тепер уже не за себе.
— Танки, танки з жабами!
— Що?
Можливо, він подумав, що я схибнувся, але тепер мені це було байдуже.
— Швидше варіатор! Я мушу негайно повернутися! Нестор уже зрозумів і зразу ніби згас.
— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію аж до моменту підпису вашої дружини.
— К бісу дружину. Ви часом не маєте… протитанкових набоїв?
Судовий урядовець холодно дивився на мене.
З потерпілого, з жертви великого почуття, я у нього на очах перевтілювався у відщепенця, що знайшов своє покликання в чужій кривавій колотнечі. Але ця битва тепер не може бути для мене чужою…
— Ну чого ви стоїте? Я маю на це право, ви самі так казали!
— Все правильно. Але врахуйте — ця ваша ухвала остаточна. Більше не буде ніяких можливостей вибору. Повернення теж відпадає. — Він усе барився. — Я так зрозумів, вас там можуть уколошкати будь-якої миті?
— Вмикайте ж бо варіатор, хай вам грець!
За скляними дверима кімнати, в глибині коридора я помітив жіночу постать, що швидко наближалася. Несторова рука нестерпно-спокійно-болісно-неквапливо пройшлася по панелі пульту…
Твоя правда, Діне. Є тільки одна реальність, одна-однісінька, заради якої варто жити.
Олег Романчук
ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА
Оповідання
Не чіпай мої кола!
Архімед
Осінь уже встигла торкнути своїм сірим рукавом вершини сіцілійських скель, від чого острів зробився безбарвним і якимсь беззахисним. Журливо кричали білосніжні чайки, передчуваючи сумну пору року, і в їхньому клекоті чулося щось тужливо-моторошне. Пташиним чуттям вони ніби вловлювали небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму.
На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самісінького моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, котрий тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу величезної гавані. З того, як по її дзеркальному плесу туди й назад сновигали біреми, пентекотери, квадриреми, було видно, що римський флот знову лаштується до приступу.
Військо на суші поступово заворушилося. Залунали різкі вигуки, лайка, забряжчала зброя, заскрипіли вози. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти, маніпули, декурії і центурії. Сигнефери та акуліфери знімали чохли із штандартів і знамен.
Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який до нестями дратував зголоднілих римлян. Чути було, як обложені виспівують веселих пісень, немов насміхаючись над ворогом. Сіракузці славили Аполлонову сестру Артеміду. Свято богині мисливства та покровительки звірів збіглося з другою річницею війни проти Риму. Два роки його легіони нічого не могли вдіяти супроти свавільного сіцілійського міста-держави.
Впевнені у безпеці, сіракузці бучно вшановували свого героя — мудрого Архімеда. Всі знали, що коли він у рідному місті, то ніхто й ніщо не може їм загрожувати. Рікою лилося вино. Вчений умовляв облишити недоречні веселощі, однак його не слухали.
Чи все він зробив для оборони Сіракуз? За його вказівками в міській стіні пробили бійниці, через які захисники з укриття випускали снаряди. Він наказав зробити велетенські метальні механізми, що жбурляли на римські кораблі важкі камені та свинцеві кулі. На зубцях стіни встановили небаченої довжини важелі із залізними гаками, які чіпляли судна, піднімали їх, а потім перевертали. Такими самими механізмами сіракузці знищували підйомні мости й пристрої для облоги, відбиваючи римських легіонерів, які намагалися захопити місто із суходолу. І так тривало два роки. Проте сіракузці заспокоїлися передчасно. Римляни надто підступні й не поминуть нагоди розправитися з союзником Карфагена. Тим більше що їхній полководець Клавдій Марцелл небезталанний вояк і, незважаючи на останні невдачі, має прихильність Марса. Бог війни, попервах віддавши належне відчайдухам-сіракузцям, в останні дні зробив ставку на римського командувача. Завойовників міг би зупинити хіба що останній Архімедів винахід — сонячна колісниця. Інтуїція підказувала вченому, що лише ця дивовижна машина могла б завдати нищівної поразки зарозумілим латинянам. Однак цього разу мойри — богині людської долі — відвернулись від Архімеда. Він надто пізно заволодів секретом цього дивовижного сплаву заліза й “каменя Геркулеса”, як називали античні греки і римляни магніт.