Страница 32 из 50
— А як звали Сарадиєва? — запитав Лесик.
— І звання яке мав? — додав Вовка.
Супруненко наче не чув запитань. Він дививсь кудись удалину, в своє минуле. Потім повів головою, наче струшуючи давні й тяжкі спомини, і сказав тихої
— Звання у нього було капітан…
— А як звали? — не вгамовувався Лесик.
— Звали? Точно й не пам’ятаю. Ми називали його “товариш командир”, “товариш капітан”… Прізвище Сарадиєв. А звали… Звали, здається, Муслім…
“Капітан Муслім Сарадиєв”, — вивів у зошиті Лесик.
СЮРПРИЗ
Полковник Соколов дописував доповідну генералові, коли на порозі кабінету з’явився капітан Таранець. “Щось важливе приніс”, — відзначив Соколов, помітивши напругу в очах Таранця.
— Сідайте, — спокійно сказав Яків Іванович. — Слухаю.
— “Турист” не “заблукав”, товаришу полковнику, — намагаючись говорити не поспішаючи, почав Таранець. — Й зв’язався з дніпрянцями. Про те, що Онсен не повернувся в готель, повідомив не керівник їхньої групи, а перекладачка “Інтуристу”, якій впав в око кволий дідок Онсен. Вона ще дивувалася: навіщо в такому віці пускатися в далекі мандри. Коли ж поцікавилась у керівника групи, чому не видно Онсена, той лише усміхнувся: мовляв, не звертайте уваги, пішов прогулятись, знайдеться, наздожене…
— Які ваші висновки?
— Певен, що керівник цей знав, що… ну, Онсен відстане від групи. Комбінація.
— Яка?
Таранець пильно дивився на полковника. “Не все ще сказав, — подумав Соколов, — зараз викладе свій “сюрприз”. Пристрасть Таранця до “сюрпризів” знали в управлінні всі. Така манера в нього була: найголовніше сказати останнім.
— Є “сюрприз”? — усміхнувся Соколов. Таранець підвівся.
— Є, товаришу полковнику, є. Оле Онсен — не турист. Дніпрянці вийшли на слід. З міста він рейсовим автобусом виїхав до Хмелика. Ночував на вокзалі у кімнаті відпочинку.
— Цікаво.
— Ще б пак. І ночував, як Терещенко Василь Петрович.
— Ого!
— Його треба негайно брати! — майже вигукнув Таранець.
— Заждіть, заждіть, — Соколов махнув рукою. — Ви сідайте, капітане. Як це “брати”? Які підстави? І чому ви ставите це питання? Адже “туристом” займаються дніпрянці. Агентство “Інтурист” стурбоване, це зрозуміло. От нехай міліція і займається…
— Ми шукаємо цього “туриста” з сорок четвертого року. Каратель.
Соколов рвучко повернув голову. Таранець підхопився.
— Товаришу капітане, — різко сказав Яків Іванович. — Ви — оперативний працівник, а не театр одного актора. Облиште свої “сюрпризи” і ефекти. У вас є факти?
Таранець виструнчився, на обличчя лягла тінь образи.
— Фото Онсена-Терещенка “Інтурист” передав у міліцію, щоб швидше його знайти. Наші товариші звірили з фототекою розшуку і точно встановили, що цей “турист” — колишній обершарфюрер, учасник винищення жителів села Канави Пилип Турчак. На його арешт є санкція прокурора ще відтоді. Не раз поновлювалася. Крові на ньому багато. Вважаю необхідним арештувати. У справі доказів його вини більш ніж досить. В шістдесят восьмому ми вимагали його видачі, коли встановили, де причаївся. Відповіли, що такого немає. Сліди його зникли. І ось сам* прибув. Не можна гаяти часу.
— Стоп, стоп, капітане! — Соколов замислився. — Давайте проаналізуємо. Дивно виходить. Державному злочинцеві, на совісті якого зрада Батьківщині, звірячі вбивства радянських людей, щастить утекти. Він ховається від кари на Заході.. Його переховують (зважте, капітане!), активно переховують власті, не видають нам. І раптом він їде туристом у нашу країну, де його можуть упізнати і вмить заарештувати. їде туристом, порушує правила туризму, використовує фальшиві документи. На кожному кроці — ризикує. В ім’я чого?
— Потягло на місця, де творив зло, — кинув Таранець.
— Облиште, капітане. Так не буває. Ця наволоч не для того рятувала свою продажну шкуру більше тридцяти років, щоб так нею ризикувати на старості літ. Ні, ні якась велика сила штовхнула Турчака на вояж до нашої країни. Сила, дужча за його тваринний страх. Що за сила? І є підстави думати, керівник їхньої групи знав, що “Онсен” зникне?
— За всіма даними — знав.
-. Це ще раз свідчить, що вони розігрують комбінацію, в. якій неодмінно має діяти Турчак. Саме він. Інакше б цей старий мерзотник не погодився їхати. А ви — “брати”. Заарештувати за минуле ми його можемо, але тоді навряд чи взнаємо, хто й навіщо його сюди прислав. Згодні, капітане? Дивно тільки, чому хазяї злочинця дозволили йому так необачно діяти.
Таранець опустив очі. Соколов натис кнопку концентратора.
— Товаришу генерале, у капітана Таранця виключно важливі дані. Дозвольте? Ясно. — Яків Іванович підвівся. — До генерала, Вікторе Дмитровичу.
Вперше в офіційній обстановці полковник назвав Таранця на ім’я й по батькові.
ПОШТА З БАКУ
Лесику страшенно не поталанило. Коли вже вся підготовка до походу по місцях бойової слави була закінчена, він захворів, Апендицит. Операція пройшла успішно, нічого вже не боліло, але лежати треба ще тижнів зо три.
У похід підуть Вовка, Галя, всі слідопити класу, а він — у лікарні. Добре хоч поруч лежить Алік Алієв, хлопчик із Баку. Він гостював у бабусі й теж захворів. Алік так цікаво розповідав про своє місто, що Лесик наче сам там побував.
І Лесик розповідав Алікові про їхній клас, про пошук, який ведуть слідопити. Вони вирішили спробувати знайти когось із однополчан Іллі Васильовича Супруненка, учасників героїчного бою. Може, хтось залишився живим?
— Алієв! — почулося з порога. — Танцюй: знову пошта з Баку.
У конверті був лист і газета азербайджанською мовою. Алік жадібно читав лист.
— Можна, я подивлюся на газету? — запитав Лесик. — Я ніколи не бачив, як пишуть азербайджанською мовою.
— Дивись, на. Мама надіслала газету, бо там надрукована стаття брата її мами, брата бабусі Хаят. Він — воював. Ми всі йото називаємо дідусь Муслім. Про війну, видно, пише.
— А ти прочитаєш мені, що він пише?
— Якщо тобі цікаво, будь ласка.
Алік взяв газету, зручно вмостився. Лесик приготувався слухати.
— Стаття називається “Ми втрачали друзів бойових”, — почав Алік. — Дідусь Муслім дуже шкодує за товаришами, з якими разом воював і які загинули. Він навіть плаче інколи. Не дуже, не так як жінки, а тільки сльози котяться.
Лесик слухав розповідь Алікового дідуся про буремні воєнні роки.
— “…Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм”, — почув Лесик.
— Як, як? Кого він назвав? — аж підхопився він.
— Тут дідусь пише: “Ілля Супруненко потрапив у нашу роту перед самим боєм. Хлопець з України був відчайдушно хоробрий. Вже в першому бою він показав себе як герой. Ми подружилися; Я погано розумів українську мову, він зовсім не знав азербайджанської, але російська мова була для обох рідною. Потім ще були бої. Ілля бився з фашистами, як лев. Перед наступом нас послали в розвідку. Супруненко був поруч зі мною, коли вдарили ворожі автомати. Ми нарвались на фашистські позиції. В тому бою Ілля Супруненко загинув…”
— Як звати твого дідуся?
— Я ж казав. Муслім.
— А прізвище таке як у тебе, Алієв?
— Ні. То тата мого Алієв прізвище. А в дідуся Мусліма прізвище Сарадиєв. Муслім Сарадиєв.
— Сарадиєв? — Лесик підхопився з ліжка. — Ану давай газету. Тут точно написано Сарадиєв?
— Як тобі не соромно, Лесь! — образився Алік. — Я що, не знаю?! Чому ти так кричиш?
Газета тремтіла в руках Лесика, щоки почервоніли.
— Алік… Алік… — Тільки й вимовив він. — Ти розумієш, це ж наш Супруненко. Ілля Васильович… Він не загинув. Він живий! Живе у нашому місті! Працює на заводі. Він — живий! Він думає, що загинув твій дідусь. Він нам розповідав. У класі. Він думає, що капітан Муслім Сарадиєв загинув. А він живий! Ура! Треба написати твоєму дідусеві, щоб він прилетів сюди.
— Дідусь усе покине, аби побачити друга! — радісно вигукнув Алік.
— Але не будемо називати, з ким він зустрінеться, щоб був сюрприз. І Супруненку нічого не говоритимемо. В день, коли прилетить Сарадиєв, беремо Іллю Васильовича і їдемо на зустріч. Це і йому сюрприз! І ось вони— зустрічаються! Обидва вважали один одного загиблим. А ми організували їм зустріч!