Страница 28 из 50
Як і домовились — вони зустрілися ввечері. Але обидва були невдоволені, бо обом їм не пощастило. Віктор Каплун розповів Вознюкові, що разів зо два бачив з Шуро’вським високого чубатого хлопця, але який він із себе — не міг пригадати, бо бачив поспіхом, на відстані. Коваленко ж лише довідався, де живе колишня дружина Шуровського — у своєї матері, на протилежному кінці міста, — але самої її не застав, поїхала на кілька днів у гості до тітки в село.
— Що ж у нас є? — підсумував Вознюк. — Високий чубатий хлопець? Це все одно, що побачити тінь на стіні. Скільки їх, таких високих і чубатих у місті?.. — Він безнадійно махнув рукою.
Та оптиміст Коваленко не хотів здаватись.
— Стривай, стривай! Ще ж у нас у запасі дружина Шуровського! Коли той високий чубатий був у них дома, вона обов’язково бачила його, тож пригадає, який він. Завтра я до неї їду!
— А чого це ти? — здивувався Вознюк. — Я веду розслідування, я й поїду!
— А я тобі допомагаю, — парирував Коваленко. — Взагалі ж — це наша спільна справа і ніяких заперечень, їду я. Зараз же — гайда по домівках відпочивати! — І, взявши Вознюка під руку, повів його до дверей.
…Кажуть — кожній невдачі приходить колись кінець. Настав він нарешті і для Вознюка з Коваленком. Через день Коваленко зустрівся з колишньою дружиною Шуровського, яка не тільки підтвердила, що високий чубатий юнак був у них дома, а й у деталях пригадала, який він із себе. Худий, носатий. Очі великі, круглі. Нижня губа повніша від верхньої, ніби вивернута. Над верхньою губою ріденькі руді вусики. Вуха відстовбурчені. Брови густі, трохи зрослися на переніссі.
З такої детальної розповіді художнику було неважко зробити портрет і вдосконалити його за допомогою фоторобота.
— Схожий, — сказала колишня дружина Шуровського, дебела, тілиста жінка з першими ознаками старості на обличчі, коли їй показали фотопортрет.
— Спасибі вам, Ганно Степанівно, — подякував Коваленко. — Ви нам дуже допомогли. Вибачте за турботу.
— Яка там допомога, — махнула рукою жінка, — коли ні прізвища, ні імені того патланя не знаю. Весь час називав його мій благовірний — синок. А мені, коли вперше привів, сказав: напарник з роботи. Напарники, трясця їхній матері!
Відпустивши жінку, Вознюк з Коваленком вирішили негайно ж поїхати у фірму “Побут”, де колись працював Шуровський, і поцікавитись особою “патлатого”, показати там його фото. Якщо ж такого у фірмі немає — розіслати фотографії у всі відділення міської міліції, паспортистам і ждати наслідків пошуку.
Через годину вони знали, що такий “патлатий” у фірмі “Побут” ніколи не працював.
Отже, залишався другий варіант.
Перше, що він побачив, переступивши поріг кабінету, це — свій, бувалий, у бувальцях, портфель на столі, якого кинув тієї пам’ятної ночі міліціонерові під ноги, тікаючи з магазину. Як додумався до цього — не знає і досі, а тільки виручив тоді його портфель. “Тепер уже, мабуть, ніщо не виручить”, — майнуло в голові.
— Упізнаєш? — запитав його із-за столу молодий чорновусий старший лейтенант, кивнувши на портфель.
Ще коли його везли сюди, у міліцію, він вирішив зізнатись у всьому, всі крадіжки взяти на себе, знав — одному менше дають. А ще тому, що боявся шефа, той погрожував: коли викаже, під землею знайде і вб’є. Тож і не забарився з відповіддю.
— Упізнаю, — витиснув із себе тихо, відкинувши з лоба давно не стриженого чуба.
— А мене? — випростався за столом старший лейтенант, немовби для того, щоб він краще його роздивився.
Знітився, стенув сутулими плечима.
— Вперше вас бачу.
— Сідай, — показав старший лейтенант рукою на стілець навпроти, — і будьмо знайомі: інспектор карного розшуку Вознюк, від якого ти втік уночі двадцятого жовтня біля промтоварного магазину на вулиці Будівельників.
— Приємне знайомство, еге ж? — втрутився в розмову товстий, повнощокий лейтенант із-за другого столу під стіною, лукаво підморгнувши до нього. І продовжував далі: — А моє прізвище Коваленко. Ми разом шукали тебе. І, як бачиш, знайшли.
Він не знав, що їм обом відказати на це, і промовчав. Лише про Вознюка подумав: “Ти диви, той, що за мйою гнався. От так штука”.
Тим часом Вознюк звернувся до нього знову:
— То як, сам усе розкажеш, чи ставити запитання?
Відказав після паузи:
— Краще питайте.
— Добре, — погодився Вознюк. — Але говорити тільки правду. За брехливі свідчення відповідатимеш згідно із статтею кримінального кодексу. Отже — запитання перше. Хто твій напарник, його прізвище й адреса?
Одвів очі вбік, щоб не зустрітися з поглядом Вознюка, який, здавалось, пронизував його.
— У мене немає напарника.
— Значить, магазин збирався обікрасти сам?
— Сам.
— Як?
— Відімкнути двері ключем.
— Звідки в тебе стільки ключів?
— Деякі знайшов, деякі вкрав, а більшість зробив.
— Тобто виготовив копії?
— Так.
— З яких же оригіналів?
— Брав у магазинах господарчих товарів подивитися замок, непомітно знімав мірку з одного ключа І потім робив копію. Буваючи в квартирах по виклику з нашої контори, газову плиту там “ремонтувати, чи ще щось, теж непомітно від господарів знімав відбитки їхніх ключів.
— Щоб потім обікрасти квартиру?
— Звичайно. Навіщо ж іще?
— І тобі не страшно було красти одному? А якби на той час хтось із господарів повернувся додому?
Усміхнувся, так само дивлячись убік.
— А я йшов у ті квартири, господарі яких виїжджали з міста на тривалий час.
— Як же ти знав про це?
— По заявках у нашу контору, щоб відключили газ з такого числа по таке.
— Ясно. Тепер про магазин. Як збирався його обікрасти?
— Був у ньому не раз, приміряв кілька ключів. Один наче підходив. Я й вирішив спробувати.
— Але не вийшло…
— Не вийшла. Ключ застряв у замку. Ледве витягнув. Та й був п’яний. Випив для сміливості.
— Проте втікав ти — не схоже на п’яного.
— Страх підганяв, де й сила взялась.
— Недарма кажуть — у страху великі очі, — докинув Коваленко.
— А де ти дівся тоді, що ми не змогли тебе знайти? — поцікавився Вознюк.
Знову ледь помітно усміхнувся.
— Пощастило мені тоді. Якби не дощ, знайшли б. Собака привів би. За сквериком, — може, бачили? — будинок зводять. Так я в каналізаційну трубу заліз і пролежав у ній до світанку.
— Справді, тобі тоді пощастило, — погодився Вознюк. — Але, як бачиш, ненадовго. Тепер про школу. Фізкабінет теж сам обікрав?
— Сам. Був колись там по роботі, придивився й… вирішив…
— І всі вкрадені речі уже, звичайно, продав?
— Продав.
— Кому — не знаєш і гроші вже прогуляв?
— Так.
— Тоді, може, хоч пригадаєш, кому й за скільки продав оцей транзистор? — Вознюк поставив на стіл украдений у школі транзистор.
З виразу обличчя було видно, що хлопець одразу впізнав його, на якусь частку секунди розгубився, але тут же взяв себе в руки й відказав:
— Якомусь хлопцеві біля кінотеатру “Аврора” за сімдесят карбованців, здається.
Вознюк уперше за час допиту скупо посміхнувся й погладив вуса. Він уже давно зрозумів, що цей довготелесий патлань бреше, свідомо бере все на себе, викручується, когось приховуючи, й вирішив нарешті приперти його до стінки.
— Дивно, — сказав. — А Шуровський одержав за цей же транзистор вісімдесят.
Почувши про Шуровського, він аж рота розкрив від несподіванки, немов збирався крикнути, але тієї ж миті оговтався.
— Не розумію, про що вц говорите.
— Про Шуровського Сергія Івановича, який називав тебе своїм напарником по роботі, — спокійно пояснив Вознюк. — Мабуть, недаремно так називав?
— Ніякого Шуровського я не знаю.
— І дружини його, Ганни Степанівни, теж?
— Теж.
— Негоже забувати добрих знайомих, у яких обідав, чарку пив. А вони про тебе згадують.